Вдячний син слобожанщини

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Книга Ки: координирование ума и тела в повседневной жизни , 720.89kb.
• Від Брестської Унії 1596 року до Переяславської ради 1654 року (церковно-історичний, 338.16kb.
• Інтегрована програма курсу «Етика» та «Православна культура Слобожанщини» 5-6 класи, 312.2kb.
• Розділ: Твори шкільні Дiвчина з легенди, 30.3kb.
• Провісник долі України, 185.66kb.
• Короткий літопис життя І творчості, 213.23kb.
• Дипломная работа, 1758.12kb.
• Для дітей м. Львова Відділ інновацій, маркетингу І перспективних технологій, 338.57kb.
• Viii. “Крестьяне”, 128.08kb.
• Бердянська міська централізована бібліотечна система Обережно: туберкульоз!, 39.75kb.

у всій її цілісності – й у цьому сенсі був космополітом. Вузький галасливий «патріотизм», хоч би і український, був йому чужий, а етнофобам він завжди давав відсіч. Любити Україну у Сумцова можна було повчитися.

Поліція у 1880-х завела на нього «дело» і дошукувалася конспіративних зв’язків, встановивши таємний нагляд.⁴⁶ Його перша докторська дисертація (про письменника XVII ст. Лазаря Барановича) була заборонена через те, що неначебто автор у ній лаяв великоросів (власне, цитував неприхильні для росіян думки героя свого дослідження), але це, як пише Сумцов у своїх спогадах, «була брехня, і ніколи ні до великоросів, ні до инших народів ворожнечі у мене не було».⁴⁷ І справді: ніхто більше не зробив для російської культури Харкова, ніж українець Сумцов. Саме завдяки йому, гласному міської думи, ми маємо сьогодні у Харкові пам’ятники Пушкіну та Гоголю і вулиці, названі іменами великих російських письменників. Саме він був душею святкувань ювілеїв Пушкіна⁴⁸, Гоголя⁴⁹, Лермонтова, Жуковського й ініціатором увічнення їхньої пам’яті (ще 1899 р. Дума прийняла рішення про встановлення пам’ятників усім чотирьом класикам, та на двох останніх забракло коштів). Однак не мерт­ві бюсти були важливі для Сумцова, а жива і тепла пам’ять про великих. Тому знову ж таки з ініціативи Сумцова під час святкування сторіччя з дня народження Пушкіна був закладений у Мало-Панасівському провулку капітальний триповерховий будинок Пушкінського училища, що було відкрите 21 листопада 1901 р. Піклувальником (і ще яким!) цього закладу, де навчалися безкоштовно діти незаможних мешканців міста, був протягом всього його існування Микола Федорович. До речі, пізніше саме завдяки Сумцову тут уперше в місті був відкритий спеціальний клас для відсталих дітей.

Сумцов, Людина Культури, з а х а р а к т е р о м б у в п р о с в і т- н и к о м. Цей книжник, що поспішав до недочитаної вдома чи в університетській бібліотеці книги, як до жаданої коханки, тим не менше, був «живая душа, не погребшая себя в ученом кабинете», за висловом проф. І.О. Шляпкіна.⁵⁰ Бачив він і те, що Чехов називав «идиотизмом деревенской жизни» – про це красномовно свідчать нариси «О том, какие сельские поверья и обычаи в особенности вредны» (1897), «Заметка о некоторых вредных свадебных поверьях и обычаях местных крестьян» (1880) та ін.

Коли етнограф стикається із «забобонами» (якими б жахливими вони не були) – це насправді для нього велика радість і свято: адже він бачить у них перш за все прояв глибокої архаїки! Та не таким був Микола Федорович. У подібних випадках цивілізована гуманна людина у ньому брала верх над науковцем. Характерний у цьому сенсі його газетний допис «К вербной субботе». У цій призабутій статті (вона не потрапила до жодної бібліографії вченого) йде мова про старовинний звичай «хлестания вербами в вербную субботу», що професор з року в рік спостерігав у Харкові наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. До речі, «вербохльост» не забувався у Харкові і на його околицях (зокрема у Липовому Гаї) і 40 років тому, і 20, і зараз його, хоч і не так часто, можна спостерігати поблизу церков у вербну суботу, і навіть почути:

Вербохльост, вербохльост,

Бий до сльоз!

В етнографічних експедиціях по Харківщині нам майже у кожному селі літні жінки розповідали, згадуючи 1920-ті – 1940-ві рр., що «свяченою вербою б’ють кожного (виділено нами – М. К.), примовляють:

Не я б’ю, верба б’є.

Не вмирай, дожидай:

Через тиждень Великдень,

Ось недалечко червоне яєчко.

З цією ж примовкою хльостали вербою по голові і додавали: «Щоб голова не боліла!»⁵¹ Звісно, і Сумцов знав магічно-лікувальний сенс цього ритуалу. Однак ось як він його описує: «Всенощная кончается поздно. Задолго до окончания церковной службы перед церквами собирают­ся толпы молодежи с длинными ветвями в руках. По главным улицам, преимущественно по Екатеринославской, валит густая толпа народа. За углами в переулках скопляются группы взрослых парней в чинарках.⁵² Толстыми ветками, более похожими на дрючья, чем на ветви, эти соврасы⁵³ хлещут из-за угла проходящих женщин. Случайно достается и пожилым дамам, и мужчинам, и детям. Кое-где в эту весеннюю игру вмешиваются женщины – горничные, модистки, впутывается также и учащаяся молодежь, причем мальцы стараются побольнее стегнуть проходящих сверстников, а подростки выглядывают гимназисток. Местами возникают драки, слышны взвизги, плач, брань».⁵⁴ Коментуючи цей звичай, вчений згадує, що «в языческой древности были подобные игрища», однак він не бачить духовної складової у відродженні цього ритуалу в Харкові 1900-го року: адже тим, кого б’ють, нічого не бажають, і те, що верба с в я ч е н а, власне, теж не має значення для «соврасов», а їхня девіантна поведінка виявляється санкціонованою народним звичаєм і є таким жаданим для молоді виходом за межі нудного «благочиния». Дещо несподівано Сумцов вбачає справжні мотиви поведінки хлопців у тому, що «тут мы имеем дело с оживанием старой крепостной привычки к побоям. Старый грех возрождается в молодежи в измененной форме, вместо столь недавних кулачек. Сущность одна и та же – животное удовольствие от битья, с примесью весенней эротики. Разница между бить­ем палками, кулаками и хлестанием ветвями лишь количественная, а не качественная. Хуже всего то, что тут страдательную роль играет женщина, которую бьют, а при протесте и ругают… Уважение к личности человека находит наибольшее свое проявление в уважении к личности женщины <…>. Уважение к женщине составляет нравственную обязанность всякого порядочного человека, и обычай хлестания ветвями такого рода, что ему нужно противодействовать, а не потворствовать…».⁵⁵ І далі професор-«консерватор» моралізаторськи наголошує на необхідності «ограничить эти весенние уличные игрища или совсем их устранить с помощью заботливой и охранительной общественной цензуры. Такое воздействие прежде всего должно быть чисто нравственное, словесное, в виде убеждения и разъяснения».⁵⁶ І вже як міський діяч пропонує вжити низку заходів, як от: священикам роздавати пастві тільки короткі гілки, не дозволяти скупчуватися парубкам перед церквами та ін. Знаменний фінал цієї «філіппіки», у якому – весь Сумцов: «Допустим, что обычай этот мелочный, случайный и редкий; но вся жизнь наша состоит, в сущ­ности, из мелочей, часто случайных, и только внимательным отношением к мелочам жизни можно поднять общий нравственный уровень и улучшить весь ее строй в целом».⁵⁷

Майже щомісяця протягом 40 років на сторінках місцевих газет з’являлись статті й нотатки вченого, що певним чином впливали на формування суспільної думки і були своєрідним «відкритим університетом». Мав рацію відомий історик Дмитро Дорошенко, коли у статті 1925 р. «Академик Микола Сумцов. Його життя і діяльність» найсуттєвішою рисою небіжчика назвав «стремління наблизити здобутки науки до читача з народу».⁵⁸ Додамо: до народу не у вузькому розумінні цього слова, а у широкому.

За допомогою місцевої преси Сумцов намагався налагодити зворотній зв’язок зі своїм читачем. Ще зовсім молодою людиною він звернувся 1879 року зі сторінок газети «Харьков» до широкої публіки із заохоченням її до збирання фольклорно-етнографічних матеріалів,⁵⁹ розробив для цього спеціальну програму, яку потім удосконалив і перевидав у 1892 році⁶⁰, і навіть вперше уклав програму для написання книг з етнографії та історії культури для народного читання.⁶¹ Цікаві й показові дуже невеличкі «Общие правила», що їх М. Сумцов вважав за потрібне додержуватися авторам: «Указывать на связь народного быта и характера с местной природою. В определении характера выделить лучшие стороны (тут і далі курсив наш – М. К.) <…> Пользоваться художественными элементами народной поэзии для обрисовки быта и характера. Идея о взаимной вражде народов принципиально устраняется».⁶²

Сумцов мав хист до популяризації. Про найскладніші речі він міг написати просто і зрозуміло (на відміну від свого вчителя О. Потебні). Досконало володіючи усім термінологічним інструментарієм наук, якими займався, вчений навіть академічні роботи писав гарною літературною мовою, не перевантажуючи їх науковоподібними «словесами». Все, що він друкував, було ц і к а в о ч и т а т и. Бо з-під його пера виходило слово ж и в е, а не мертве. Ну, а публічні лекції професора завжди проходили з неодмінним успіхом чи то в Харкові, чи то в Полтаві, чи то в Ростові-на-Дону, чи то в Новочеркаську.⁶³ Усією своєю сутністю Сумцов спростовував усталений (він не змінився і зараз) погляд на справу популяризаторства. Як правило, с е р й о з н і вчені дозволяють собі лише іноді «погратися» – зглянутися на науково-популяризаторську діяльність, залишаючи цю ниву невдахам – тим, хто пасе задніх, хто не досяг висот у науці. «Розподіл праці» вони уявляють так: справа науков­ців – шукати факти, докази, висловлювати гіпотези, справа популяризаторів – розтлумачувати, розжовувати це для широкого загалу. Здавалося б, так і є. Але історія науки, зокрема гуманітарної, насправді не вельми підтримує це твердження: справжній популяризатор – не паразит, що користується чужою працею, а людина, що осмислює ті чи інші явища культури і природи, і якщо в роботі є думка – яка різниця, де вона висловлена – у «Записках Академії наук» чи в газетній статті? Наприклад, у Юрія Лотмана чи Сергія Авєрінцева у газетних статтях, інтерв’ю чи телевізійних виступах було чимало винятково цікавих думок, що були висловлені ними тільки тут. Культурологічні ж праці взагалі важко зарахувати до того чи іншого «відомства». Наприклад, ґрунтовна розвідка М. Сумцова «Культурные переживания» – книга, що нею зачитувалися наприкінці позаминулого століття передплатники «Киевской старины», – праця популярна, однак недарма доктор філософських наук Катерина Шудря, пропонуючи у 1992 році читачам «Вітчизни» уривки з цієї роботи у
власному перекладі, називає «Культурные переживания» «вершиною творчих досягнень Миколи Сумцова».⁶⁴ Для цієї праці, яку французький часопис «Melusine» охарактеризував як «belles etudes ethnographique»⁶⁵, характерна спроба не просто опису і порівняння різноманітних народних звичаїв різних етносів, а прагнення розкрити «культурные переживания» українського селянина, його неповторну душу, зрозуміти його – як не заяложене зараз це слово – м е н т а л ь н і с т ь, дати своєрідну квінтесенцію народного світогляду. Володимир Гнатюк, а слідом за ним Дмитро Дорошенко й інші науковці мали цілковиту рацію, коли стверджували, що дослідження слобожанського вченого дають корисний матеріал для з’ясування ідеї національності, тобто виявляють суму тих ознак, що відрізняють один народ від іншого. Цікаво, що навіть у некрологах (!) М. Сумцов іноді вдавався до етно-національних спостережень. Наприклад, кажучи про видатного харківського земського і міського громадського діяча Єгора Степановича Гордієнка (Гордєєнка), вчений у досить емоційній і, як завжди, змістовній некрологічній статті зазначає: «Малоросс по происхождению, Е. С. по характеру приближал­ся к великороссам. В нем в высшей степени была развита великорусская национальная черта – практическая рассудочность или, что одно и то же, большой деловой ум; при таком уме для чувства и воображения осталось мало места».⁶⁶ Сумцова вразили чорнові нотатки старшого колеги про поїздку по Європі: «Любопытнейшая черта этих заметок – общественный хозяйственный характер. Природы, искусства, науки – ни малейшего следа. В прекрасных странах Западной Европы Е.С., бывшего тогда городским головой, интересовало лишь устройство водопроводов, мостовых, тротуаров. Везде мера, расчет, вычисления, чисто хозяйственное начало».⁶⁷ Особисто нам міркування щодо нібито «практицизму» росіян на відміну від начебто «непрактичних», замріяних українців, як і костомарівські визначення (з якими цілком солідаризується Сумцов у «Слобожанах») національних особливостей великоросів і малоросів, як і більшість того, що писалося і пишеться про «ментальність» – будь-яку, чи то українську, чи то російську, чи то японську, – видаються поверховими і наївними (адже Тургенєв у своєму геніальному оповіданні «Хорь и Калиныч» показав два абсолютно протилежні за «ментальністю» типи людей, що належали до одного етносу і навіть були друзями!). Однак у Сумцова важливе інше: намагання завжди за деревами бачити ліс, завжди підніматися від поодиноких фактів до сутнісних узагальнень – риса справжнього науковця.

Задум, подібний до реалізованого у «Культурных переживаниях», відчувається і в праці 1918 року «Слобожане». Без перебільшення – це мала енциклопедія народного життя краю. Достатньо лише перечитати назви розділів, щоб переконатися у цьому. Авторська присвята саме такої книги пам’яті матері глибоко символічна: це присвята і Матері-землі, і Матері-Слобожанщині, і Матері-Україні.

Для Миколи Федоровича книга «Слобожане» була найдорожчою з його праць. У «Спогадах» він зізнавався: «На цю розвідку … я дивлюсь як на мій заповіт живим і ненародженим моїм землякам, слобожанам на Україні і не на Україні сущим».⁶⁸

Подаючи «самохіть» у квітні 1922 р. цитований на початку нашої статті звіт, М. Сумцов зазначав: «Мої розвідки за останні 4 роки поділяються на друковані і рукописи. Що до друкованих розвідок, то, як автор, я заздалегідь скажу, що не зовсім ними задоволений, бо иноді траплялося друкувати нашвидку без такого, як слід, оброблення, але гаятися було неможливо, і моя надія на нові кращі видання почасті знайшла вже для себе виправдання відносно хрестоматії українського письменства. Надруковані книжки усі вже давно розійшлися або значно доповнені мною для нових видань, коли до того дійдеться».⁶⁹ На жаль, авторський виправлений і перероблений примірник «Слобожан» не зберігся (або ще не знайшовся), як не збереглися виправлені примірники інших праць, а також майже всі рукописи вченого.

Сумцов мав підстави бути незадоволеним своєю працею: адже він іноді не міг навіть дістати необхідні джерела і змушений був цитувати по пам’яті або за якимись виписками, що робилися колись мимохідь, нашвидкоруч. У передмові автор скромно зауважував: «На цю книжку треба дивитись як на першу спробу (виділено нами – М. К.) наукового викладу що до еволюційного життя Слобожанщини на протязі трьох віків…».⁷⁰ Однак, попри все, цей «Заповіт» гідний того, щоб його прочитали люди третього тисячоліття. Тим більше, що майже століття ця «перша спроба» залишалась і останньою…

Можна сказати, що до цієї узагальнюючої праці вчений ішов усе життя. На сторінках «Слобожан» ми знаходимо посилання автора на власні праці минулих років (одну з них – про слобідсько-українські історичні пісні – він майже усю вмістив на початку книги), однак, безумовно, цих посилань могло (і повинно було!) бути значно більше: крім спеціальних розвідок, присвячених різним питанням історії та культури краю, М. Сумцов майже у кожній, бодай невеличкій, фольклорно-етнографічній праці (а в «Культурных переживаниях» особливо) наводить приклади з слобожанського фольклору, слобожанських звичаїв, і в останньому випадку не тільки користується надбаннями «зубрів» польової роботи (П. Іванова, Б. Грінченка, І. Манжури…), а й сам виступає як уважний спостерігач-польовик.

Він відчував себе с л о б о ж а н и н о м, і Слобідська Україна була для нього «малою батьківщиною», без якої не пізнаєш і не полюбиш великої. І ця любов настільки передавалася читачам книг Сумцова, що ті починали мимоволі дивитись на свій край його, сумцовськими, люблячими очима. Один з перших читачів «Слобожан», автор рецензії 1919 р. у високохудожньому харківському журналі «Творчество» (там друкувались О. Мандельштам, А. Ахматова, І. Еренбург…) прозаїк Андрій Аскалон зізнавався саме у такій «корекції зору»: «В начальные годы нашего века Харьков был исключительным городом по своей бытовой и художественной безличности: «столица» Слобожанщины, он являлся неважной рекомендацией края; книга проф. Н.Ф. Сумцова заставляет отчасти переменить это мнение. Старая Слобожанщина, о бытовом укладе которой повествует, порой с юношеским увлечением, почтенный автор, была богата некогда не только лесами, садами, реками и озерами, – но и красотой народного быта, народными песнями и народным искусством».⁷¹

Справді, прочитавши «Слобожан», ніяк не скажеш, що цей край і його центр Харків не мали своєї індивідуальності. Навпаки. Дуже рельєфно вимальовується «лица необщее выраженье» і Харкова, і всієї Слобідської України. Рецензент «Творчества» далі зауважував: «Книга эта не научный трактат и не обстоятельное топографическое описание: специалисты, конечно, указали бы пробелы и неточности – но где их нельзя указать! Сторонний читатель упрекнет автора, может быть, в узком
местном патриотизме: но именно им согреваются холодные цифры, безразличные факты, именно он сообщает увлекательность книге, с которой следует ознакомиться поэтам, художникам и всем культурным деятелям края, желающим для него будущности».⁷²

Микола Федорович об’їздив пів-Європи⁷³, як людина і вчений аж ніяк не страждав вузьким світоглядом і провінційними поглядами, володів близько десятьма мовами, але все ж таки серце його належало Харківщині.

Влітку Микола Федорович жив у Боромлі на Охтирщині, в хаті, на сволоку якої був напис: «Создася дом сей рабом божіим Семіоном Михайловичем Сумцем мая 2 дня 1776».⁷⁴ Можна уявити, що відчував він, стоячи під цим сволоком. Невипадковість власної появи саме на цій зем­лі, вдячність саме цьому краєві за те, що він був колискою твого роду, за те, що він виплекав тебе – ці почуття обумовили, напевне, прагнення вченого віддячити добром за добро, зробити все, «щоб сняты булы кайданы с украинскои мовы, щоб в нашим занедбаним краи пановалы истина и справедливость».⁷⁵

Потім радянська влада, розуміючи по-своєму «істину і справедливість», відбере у нього цей «маєток», що стане справжнім горем для сивочолого вченого. Він буде звертатись 23 жовтня 1920 р. до архітектурної секції Губкопмису з пропозицією збереження будинку як архітектурної пам’ятки⁷⁶, буде писати до Наркомзему, буде намагатися порозумітися з боромлянами, для яких він свого часу зробив чимало доброго (допомагаючи школі, облаштовуючи сільську бібліотеку і навіть беручи участь у проведенні виставки суниці⁷⁷) – та дарма. Сьогодні цього будинку немає...

Як співзвучні були у ці роки важких випробувань думкам старого вченого думки молодого рецензента «Слобожан» Андрія Аскалона: «Замирает, уходит невозвратно красота старого народного быта, и никакие старания не воскресят ее, не задержат процесса ее умирания: о, если бы мы могли верить, что место почившей не будет пусто, и что в итоге упадка и разрушения возникнет новая, пока лишь мечтающаяся красота! И если бы мы сумели не растерять драгоценного наследства в буре событий, не позабыть художественных заветов старины и, строя новую жизнь, не пренебречь мудрым опытом уходящей!»⁷⁸ «Если бы…»

Сумцов був людиною дії, людиною вчинку. Тому жодна значна культурна акція харківської інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. не проходила без його участі, а у багатьох випадках він був ініціатором і «душею» корисних справ. Чимало зробив він для бібліотеки, що носить сьогодні ім’я В.Г. Короленка. М. Сумцов був одним з засновників і членом правління Харківської громадської бібліотеки, висвітлював на сторінках преси її діяльність⁷⁹, читав публічні лекції, щоб зібрати кошти для спорудження будинку для неї, дарував книжки і навіть не цурався такої нудної роботи як записування книг, що надходили до цієї громадської установи. Громадянин у повному розумінні цього слова, гласний Думи Микола Федорович Сумцов настільки був переобтяжений громадськими справами (а він ні до чого не вмів поставитися формально – вболівав з а в с е у рідному місті), що змушений був відмовлятися від деяких обов’язків – напр., члена Піклувальної Ради Художнього училища⁸⁰ або члена музейної, конкурсної, стипендіальної, санітарної комісій⁸¹, або голови Піклувальної Ради лікарні ім. Л.Л. Гіршмана⁸², і навіть члена правління Харківської громадської бібліотеки (у 1890 р.), однак, що симптоматично, міська Дума, як і Піклувальна Рада очної лікарні, як і інші установи, відхиляли ці прохання: незамінні люди є, і Сумцов був саме таким. Не кажучи про нескінченні загальноуніверситетські справи
(а Сумцову довелося і подеканствувати, і бути членом правління «Общества для пособия нуждающимся студентам Императорского Харьков­ского университета», і організовувати численні культурно-освітні заходи), Микола Федорович багато зробив і для тієї ж очної лікарні (він був ініціатором її заснування і допомагав вирішувати безліч проблем), і для Художнього училища⁸³ (старий будинок теперішньої Академії дизайну та мистецтв було збудовано архітектором К. Жуковим і оздоблено фасад визначним художником, тоді зовсім молодим, Василем Єрміловим саме у стилі «українського модерну» теж певною мірою завдяки Сумцову, що був у журі конкурсу проектів, і до його думки не могли не прислухатися), для Міського художньо-промислового музею (він був одним із його організаторів), для Харківського товариства взаємного кредиту (членом правління якого теж був Сумцов), для Народного Дому, для «Харьковского общества призрения малолетних бесприютных сирот» (Сумцов був членом Піклувальної Ради), для Харківської студентської української громади (вона обрала його 1907 року разом з Д. Багалієм почесним членом) і навіть для славетного Благбазу (саме Сумцов наполіг на необхідності будівництва каналізації для ринку).

Недарма харківці висували його кандидатуру на посаду міського голови, та він відмовився на користь свого колеги – професора Технологічного інституту Олександра Погорєлка⁸⁴, що дійсно виявився чудовим мером і зробив чимало добрих справ для міста.

Микола Федорович любив Харків, особливо його околиці. Іван Шишов, людина з нестримною уявою, твердить, що «майже від самого будинку Сумцових починалися лісові хащі, якими тоді була вкрита Холодна гора».⁸⁵ На Холодній горі хащ не було вже років за сто до народження М. Сумцова: через неї проходила дорога, а по боках селився люд, спочат­ку переважно небагатий, а пізніше – і поважні пани (напр., на Холодній Горі у 1-ій пол. ХІХ ст. жив ректор університету І. Кронеберг, а у 2-й пол. ХІХ ст. – проф. Марін Дрінов, видатний славіст). Тим більше, у 1860-тих ліс (навіть гайок) не міг починатися ледь не біля порогу будинку на Малій Гончарівці, що була поруч з такою жвавою міською артерією як Катеринославська. Усі царі в’їжджали у місто цією вулицею, і якраз поблизу Середньої Гончарівки (теп. Маршала І. Конєва) на Катеринославській (теп. Полтавський шлях) була споруджена Тріумфальна арка.

Сумцов згадував, що був дуже хворою дитиною. «Ныне такого хилого ребенка отдали бы в колонию, при достатке, повезли бы на лиманы, в горы, за границу. Меня нанятый одноконный извозчик, «ванька», старичок, отвозил летом в подгородный бор на Основу, распрягал свою лошадку, задавал корму и дневал со мной под сосной в то время, когда я от скуки устраивал из песку крепости или наблюдал за хитрыми проделками муравьиного рода, или слушал музыку в переливных шумах высоких сосновых вершин.⁸⁶ Все это насытило мою душу такими впечатлениями, в которых Харьков, старый и новый, вплетен множеством неразрывных нитей, и потому мне многие места в нем до сих пор представляются и яркими, и живописными, потому я люблю смотреть на него с Холодной горы при заходе солнца, а проезжая по железной дороге через Основу, среди вырубленных сосен и новых построек я смотрел с грустью на бор, как на своего старого, умирающего друга и благодетеля».⁸⁷

Крім Основи, ще один куточок Харкова був з дитинства особливо милий Миколі Федоровичу – Карпівський сад, про який він згадує: «Хотя изучение природы в гимназии коснулось меня мимоходом, но великая это сила – мир Божий, с его яркой зеленью, цветами, разнооб­разным строением всякого древесного листа, с его чудными художест­венными формами кристаллов. Все это вдруг во мне как-то зажило и зашевелилось, в стремлении к личному знакомству с тайнами великой мастерской Великого Художника: я целые дни проводил в летнее время в Карповском саду с сачком в руках для ловли бабочек и с тетрадями для гербария».⁸⁸

Ще й зараз у Карпівці, яка переживає не найкращі часи, ростуть старі дуби, під якими худенький хлопчисько в коротких штанцях у далеких 1860-х (а автор цих рядків у теж страшенно далеких 1960-х) ловив хрущів і спостерігав за мурашками, кониками, ящірками, «солдатиками»...

Обраний гласним Думи, Микола Федорович неодноразово порушував питання про запустіння колишнього саду купця Карпова⁸⁹, і саме завдяки йому цей сад з хащів знов перетворився на улюблене місце відпочинку харківців.

Надзвичайно багато зробив М. Сумцов як один з найдієвіших членів Харківського товариства розповсюдження у народі грамотності.⁹⁰ Входячи до Видавничого комітету Товариства, він склав кілька брошур практичного напрямку для народного читання (про боротьбу з яругами⁹¹, про шкідливі звичаї та ін.), написав спеціальну працю «Новейшая поэзия как образовательное средство для крестьян»⁹² та ін.

М. Сумцов був глибоко переконаний: «Невозможно, да и непозволительно с педагогической точки зрения при выборе материала для народного чтения снисходить до самого низшего уровня крестьянского понимания».⁹³ Справді: культура не може бути «високою» і «низькою»: «низька» – це вже не культура. Тому просвітник відстоював необхідність ш и р о к о ї освіти для селян, все робив для того, аби надати можливість к о ж н о м у «гречкосію» познайомитися зі