На шляху до українського відродження: Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені 20-й річниці незалежності України /Укладачі: Ю. В
| Вид материала | Урок |
- Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
- Організація тематичних заходів до Дня українського козацтва, 25.74kb.
- Методичні рекомендації Розглянути тему даного семінару-практикуму на засіданнях шкільних, 54.7kb.
- Державного Прапора України, 20-ї річниці Незалежності України Відповідно до статтей, 31.82kb.
- Сектор інформації з питань культури та мистецтва, 130.62kb.
- «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
- План основних районних заходів до Дня державного прапора України та 20-ї річниці Незалежності, 141.11kb.
- Боротьба за символіку. До ХХ річниці Незалежності України Незабаром ми будемо святкувати, 326.62kb.
- Методичні рекомендації до проведення заходів з нагоди, 102.84kb.
- Методичні рекомендації та матеріали для проведення у 2011 р виховних заходів, пов’язаних, 276.8kb.
«Есть блаженное слово – провинция,
есть чудесное слово – уезд»
(Урок о творчестве Дона Аминадо
для учащихся 10 класса)
Цель: вести учащихся к пониманию смысла поэтических текстов Дона Аминадо, продолжить работу по совершенствованию навыков анализа лирического произведения, развивать художественный вкус учеников.
Тип: усвоение новых знаний
Оборудование: портрет Дона Аминадо, компьютерная презентация, выставка книг Дона Аминадо, лирические музыкальные отрывки
Учитель. «Потерянный не возвращенный рай». Так вспоминает о нашем городе писатель, имя которого незаслуженно забыто в наш сложный противоречивый век, в наше быстротекущее время.
Аминад Петрович Шполянский - знаменитый Дон Аминадо.
Сегодня мы постараемся проникнуть в смысл поэтических текстов автора, показать талант писателя-земляка, вспомнить историю нашего города Елисаветграда, нашего «маленького Парижа».
Ярослав Ивашкевич, Арсений Тарковский, Юрий Олеша, Владимир Винниченко, Рудольф Бершадский, Владимир Бель-Белоцерковский – все эти люди оставили неизгладимый след творчеством в наших душах, но всё же Дон Аминадо – один из самых выдающихся русских поэтов.
Неслучайно даже не слишком склонный на похвалы Бунин удостоверил: «Дон Аминадо гораздо больше своей популярности, особенно в стихах, и уже давно пора дать подобающее место его большому таланту».
На нашем уроке работают:
І группа – литературоведы-биографы
ІІ группа – историки-краеведы
ІІІ группа – аналитики-исследователи (афористы)
ІV группа – журналисты
V группа – видеокорреспонденты
Биографы. Имя Аминада Петровича Шполянского, который писал под псевдонимом Дон Аминадо, малоизвестно в нашей стране. Хотя знаменитая поэтесса «серебряного века» Марина Цветаева писала: «Милый Дон Аминадо, мне совершенно необходимо сказать вам, вы замечательный поэт и куда более поэт, чем все эти холодные и не молодые поэты, которые печатаются в толстых журналах».
Его детство прошло в тихом провинциальном раю: родители, друзья, учеба в гимназии.
Историки-краеведы. Именно Елисаветградской гимназии он посвящает многие строки воспоминаний. Поскольку по словам будущего поэта тихий культурный провинциальный городок Елисаветград держался на трех китах: вокзал, тюрьма и гимназия. Всю жизнь он с ностальгией в сердце вспоминает родной город (читаются отрывки из стихотворения «Провинция»).
Осень – это запах кожи
Новый пояс, новый ранец…
И в груди сердцебиенье,
И во всю щеку румянец.
Осень – это запах воска,
Блеск натертых коридоров,
И другие перекаты
Смеха, шуток, разговоров,
На стене портреты в рамках,
На портретах люди в звездах.
А из сада льется свежий,
Голубой немножко воздух.
В избалованных столицах,
Вы видали столько счастья,
Столько радости на лицах?!
И когда чужая осень
Вам устало улыбнется,
Вспоминайте то, что было
И что больше не вернется.
Впереди была Одесса – город избранников судьбы, учеба на юридическом факультете Одесского университета. Дальше Киев, где Шполянский закончил учебу, а потом Москва…
Учитель. Столицами восторгаются, восхищаются, гордятся, а умиляют душу только провинции. Именно его «маленький Париж», родной Елисаветград, станет источником, где он будет черпать силы для своего литературного творчества.
Группа корреспондентов. Аминад Петрович Шполянский не только поэт, но и блестящий журналист-корреспондент. Он сотрудничал с газетами «Киевская мысль», «Русские новости», «Голос Юга», его фельетоны печатались в «Новом сатериконе» Аверченко. Блестящую журналистскую карьеру оборвала война 1914 года. Фронтовые будни, огонь революции. Прячась от этого огня, опять Киев – Одесса. 1920 год – эмиграция в Стамбул – чистилище русских эмигрантов. И наконец – Париж.
1920-21 гг., работал главным редактором детского журнала «Зеленая лампочка», в газете «Последние новости». Именно в Париже выходит поэтический сборник «Дым без Отечества», в Нью-Йорке в 1954 году – сборник мемуаров «Поезд на третьем пути».
Исследователи-аналитики (читается стихотворение «Весенний бал»)
Если вам семнадцать лет,
Если вас зовут Наташа,
То сомнений больше нет, –
Каждый бал – стихия ваша!
Легкий бальный туалет
Освежит портниха Маша,
Ослепительный букет
Вам предложит ваш предмет,
Задыхающийся Яша,
Или, если Яши нет,
То Володя или Саша…
Пенье скрипок! Розы! Свет!
Первый бал в семнадцать лет –
Это лучший бал, Наташа!
Если вам до тридцати
Не хватает только года,
Вы обязаны пойти!
В тридцать лет сама природа
Говорит: душе цвесты!..
Тридцать лет есть полпути,
Силы требуют исхода,
Сердцу хочется цвести,
Сердцу меньше тридцати –
И ему нужна свобода.
Призрак осени у входа,
Всё пойми – и всё прости!
Крылья выросли – лети!
…Вы должны, должны пойти
Если вам до тридцати
Не хватает только года.
Если ж вам до сорока
Только месяц остается,
Все равно!.. Бурлит, несется
Благовидная река.
Дымны, страны, облака,
Горе тем, кто обернется!
Надо жить и плыть пока…
Надо жить пока живется.
Сердцу мало остается.
В сердце – нежность и тоска,
Но оно сильнее бьется.
Юность смотрит свысока,
Зрелость – взглядом широка:
Проиграешь – не вернется!
Значит, что же остается
У преддверья сорока?
Жить и жить. Пока живется…
Если ж вам за пятьдесят,
Знайте, жизни добрый Гений
Может долго длить закат,
Добрый духом поколений!
Тяжек, сочен плод осенний.
Вечер есть пора свершений.
В седине есть аромат.
Поздних, сладостных цветений.
В наслоении декад
Простота проникновений.
Пусть горит, горит закат
Все безумней, все блаженней…
Всех кому за пятьдесят,
Я зову на Бал Весенний!..
Анализ стихотворения «Весенний бал»
- Каким настроением проникнуто стихотворение?
- Какими словами достигается это настроение?
- Какова интонация стихотворения?
- Какими средствами достигается мелодичность?
- Что можно сказать о лирических героинях?
- Каково его эмоциональное состояние?
- Статистичное или динамичное время в стихотворении?
- Какова модель сюжета времени линейная или цикличная?
Найдите цитаты подтверждающие это.
| 17 лет | 30 лет | 40 лет | 50 лет |
| «Стихия ваша» «Ослепительный букет» «Первый бал в семнадцать лет» | «В тридцать лет сама природа говорит: душе цвести!» | «Бурлит, несется благовидная река» | «Жизни добрый Гений» |
- Почему в сорок лет жизнь сравнивалась с благовидной рекой?
- Как вы понимаете фразу: «Надо жить пока живется, сердцу мало остается»?
- Какие краски наблюдаются в стихотворении? Каков основной колорит? (в семнадцать лет всё цветет, благоухает, розы цветут; в тридцать - как бы расцветает душа, цветет сердце; в сорок лет - нежность, это теплые тона, но подкрадывается холод, сердцу нежность и тоска)
- Что важнее бал в 17 лет или в 50?
- Почему автор не меняет эпитет весенний?
- Помогает ли поэтическая форма стихотворения постичь его философскую глубину?
- Как вы понимаете финальные строки стихотворения:
Пусть горит, горит закат
Все безумней, все блаженней…
Всех кому за пятьдесят,
Я зову на Бал Весенний!..
Его стихи в импрессионистической манере передают ситуации, типичные для его времени. Для Аминадо характерна ироническая дистанция по отношению к изображаемому, легкость форм стихотворения не теряет человеческой серьезности автора.
Аналитики-исследователи (афористы). Дон Аминадо был одним из самых популярных в эмиграции. Новым Козьмой Прутковым называла его эмигрантская пресса.
Словарная работа
Афоризм – краткое выразительное изречение.
Афоризмы Дона Аминадо вышли отдельным изданием, но не на русском, а на французском языке. Прочитав и исследовав афоризмы Дона Аминадо, мы выделяем их по таким категориям:
- Остроумие, мудрость.
- Общение, общество, человек.
- Любовь, дружба, брак.
- Молодость, старость, счастье.
Остроумие и мудрость
Для утвердительного ответа достаточно лишь одного слова – «да». Все прочие слова придуманы, чтобы сказать «нет».
Надеяться надо до последней минуты. Но в последнюю минуту можно и перестать.
Не старайтесь познать самого себя, а то вам противно станет.
Только несказанное и стоит запомнить.
Ничто так не утомляет, как ожидание поезда. Особенно, когда лежишь на рельсах.
Выходя из себя, не забудьте вернуться.
Из пессимизма еще есть выход, из оптимизма – никакого.
Для того чтобы не сделать ни одного ложного шага, надо всё время топтаться на месте.
Общение, общество, человек
Когда люди не сходятся в главном, они расходятся из-за пустяков.
Неудачники никогда не опаздывают, но всегда приходят не вовремя.
Застенчивого человека всегда затолкают – и в метро, и в Царствии небесном.
Оскорбить действие может всякий, оскорбить в трех действиях – только драматург.
После трех рюмок коньяку француз переходит на минеральную воду, а русский на «ты».
Сплетня – это плата за гостеприимство.
Взаимное понимание требует взаимной лжи.
Если бы мы знали все, что о нас будут говорить, когда нас не будет, нас бы уже давно не было.
Неразговорчивый собеседник может довести до отчаяния, словоохотливый – до преступления.
С фонтаном не спорят, его можно либо заткнуть, либо привыкнуть.
Товарищ, бросьте курить, ничего не слышно.
Приличный человек если и совершит подлость, то молча. Зато убежденный подлец, без подходящей литературной цитаты никак уж не обойдется.
Любовь, дружба, брак
Нет ничего более утомительного, чем любовь к ближнему в международном масштабе.
Ничего так не возбуждает страсти, как золото. И ничто так не успокаивает, как свинец.
Люби человечество сколько тебе угодно, но не требуй взаимности.
Бросить в женщину камень можно только в одном случае: если это камень чистой воды – алмаз.
Чтобы доверие было прочным в браке, обман должен быть длительным.
Однолюб – человек, который обманывает только ту женщину, которую он любит.
Честный ребенок любит не папу с мамой, а трубочки с кремом.
Чтобы любовь была вечной, равнодушие должно быть взаимным.
Молодость, старость, счастье
Когда люди живут вместе, они становятся похожими друг на друга и мало – на самих себя.
Для того, чтобы выжить, надо пережить.
Для того, чтобы пережить, надо пожить.
Для того, чтобы пожить, надо выжить.
Улыбайтесь на всякий случай, случай всегда найдется.
Сплетничают те, у кого нет личной жизни. И в адрес тех, у кого личная жизнь есть.
Чтобы выиграть в лотерее, надо иметь не только удачу, но и лотерейный билет.
Ошибки молодости проходят с годами, а в особенности со смертью.
Про каждого человека можно написать роман, но не каждый заслуживает некролога.
Счастливым называется тот брак, в котором одна половинка храпит, а другая – не слышит.
Учитель. В творчестве Дона Аминадо также присутствует пророчество, о том, что произойдет распад не Романовской, а новой красной империи.
«Потом… О, Господи, Ты только вездесущ И волен надо всем преображеньем! Но, чую, вновь от беловежских пущ. Пойдет начало с прежним продолженьем. И вкруг оси опишет новый круг…» И как тут не вспомнить строки Е.Евтушенко:
Поговорить немножечко бы надо
Хотя бы с тенью Дона Аминадо
Гадавшего не на кофейной гуще,
А поточней – на Беловежской пуще.
Россию завоюет генерал?
Но тут у вас произошла накладка.
Ошиблись чином. Не прошло всё гладко
Иначе Воланд карты разыграл.
В безликий строй всех снова не построишь.
Сатира знает как ей поступать.
Ну что, Шполянский Аминад Петрович?
С приездом. Вы на родине опять.
Т.В.Ружанська,
провідний бібліотекар НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» № 3 Помічнянської міської ради
Моя країна – незалежна Україна
(Бібліографічний огляд)
Наше минуле і сьогодення відтворене на сторінках книг.
Читайте! Нехай ваші серця будуть відкриті для всього нового. І як би не змінювався світ, куди б не закинула доля, завжди зберігайте у серці всі ті духовні скарби, які перейшли у спадок від попередніх поколінь. А прочитані книги завжди допоможуть вам донести їх крізь час і простір, крізь терни і привади до майбутніх поколінь.
Лагунова Т.І. та ін. Моя країна – Україна [Текст] / Т.І. Лагунова та ін. – 2-ге. вид., перероб. та допов. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2010. – 207 с. : іл.
Довідкове видання розповідає багато цікавого з історії України з давніх-давен до сьогодення, знайомить з етапами нелегкого шляху українського народу до незалежності. Розкриває духовні та національні традиції українців. Багатий та різноманітний ілюстративний матеріал розкриває життя регіонів.
Книга включає також питання для перевірки своїх знань з історії та культури України.
Чугуєнко М.В. Моя Україна. Ілюстрована енциклопедія для дітей [Текст] /М.В. Чугуєнко. – Харків : Ранок, 2008. – 128 с. : іл. – («Я пізнаю світ»)
Енциклопедія розповідає про стародавню землю України, її тисячолітню історію, неповторні душевні якості її талановитого і стійкого народу, прекрасну і самобутню природу, невичерпну багатовікову культурну спадщину українців.
Сокол А.В., Конечна О.М. Моя країна – Україна: для серед. шк. віку. [Текст] / А.В.Сокол, О.М.Конечна. - Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2004.- 64 с. : іл.
Книга запрошує читачів у подорож рідною країною. Це літературно-художнє видання, яке приваблює до себе яскравим зовнішнім оформленням, кольоровою суперобкладинкою.
Зі сторінок цієї книги ми дізнаємось про героїчну і водночас гірку історичну долю наших прадідів і батьків. Вони працювали і творили, боронили свою землю і розбудовували державу. Їх поневолювали, морили голодом і вбивали, нівечили їхню історичну пам’ять. Вони вистояли. Зберегли для нас рідний край, його символи, мову і культуру.
Історія України: Атлас-хрестоматія / Упоряд. Д.Ісаєв. – К. : ЗАТ «Інститут передових технологій», 2004.- 40 с. : іл.
Це картографічне видання суттєво доповнює розповідь про історію України. Перш за все, атлас приваблює до себе зовнішнім оформленням: виготовлений з цупкого паперу, має яскраву глянцеву обкладинку, ілюстрований цікавими малюнками. Стисло розкриваються історичні події давнього минулого України. Читач знайомиться з такими розділами: «Княжа Русь-Україна», «Козацька доба», «Відродження України».
Електронний атлас для курсу з історії України, 5 клас. - К. : ЗАТ «Інститут передових технологій», 2004.
Електронний атлас для курсу з історії України, 8 клас. - К. : ЗАТ «Інститут передових технологій», 2004.
Ці атласи узгоджені зі шкільною програмою та діючими підручниками. Їх метою є формування історичного світогляду і набуття навичок роботи з історичними картами. Вони мають такі складові: історичні карти, що охоплюють певний період з історії України; тексти коментують і доповнюють картографічну інформацію, подану у хронологічному порядку з посиланням на ілюстрації; запитання за змістом видання дають можливість користувачеві здійснити самоперевірку; ілюстрації допомагають створити уявлення про епоху, яка вивчається: історичні портрети, твори мистецтва, архітектура, геральдика, історичні сюжети тощо; розваги надають можливість користувачеві самому відтворити карту або малюнок, складати зображення з фрагментів.
Малик Я., Вол Б.,Чуприна В. Історія української державності [Текст] / Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна. - Львів: Світ, 1995.- 248 с.
Книга буде цікавою і корисною для учнів старших класів, студентів ВНЗ, викладачів та фахівців. У доступній формі викладеноі історичні етапи творення української державності. Посібник дає вичерпну інформацію про найдавніші державні утворення на території України, формування Київської Русі, становлення Запорозької Січі та причини занепаду козацької держави. Видання відкриває досі незнайомі читачам сторінки становлення української національної ідеї. Розкриває суть національно-визвольного руху і державотворчих процесів у 1917-1918 роках тощо.
У книзі вміщені документи і матеріали, які допоможуть у вивченні історії української державності, а також список літератури для позакласного читання.
Державний Гімн України [Текст]: популярний історичний нарис / Упоряд. М.П.Линник та ін. - К. : Музична Україна, 2006.- 55 с.: іл.
У науково-популярному нарисі розкривається історія створення пісні «Ще не вмерла Україна», яка згодом стала державним гімном України.
Зміст яскраво доповнюють портрети авторів гімну, фотографії перших виконавців та інших історичних діячів, які мали відношення до становлення національного гімну.
Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року: Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV. Станом на 1 січня 2006 року /Міністерство Юстиції України [Текст]. – К., 2006. – 123 с.
Регламентує права і обов’язки людини як громадянина України та знайомить з правилами поведінки самої держави у стосунках з людиною.
Яковенко Н.М. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. [Текст] : Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак-тів вузів, вчителів. – К. : Генеза, 1997. – 312 с.
Нова концепція історії України, викладена у посібнику, розкриває низку проблем: Хто такі руси і яку роль вони відіграли в утворенні Київської держави? Чим стала для народу України Берестейська унія? Яку роль відігравала Польща у спалахові козацьких воїн? Чим була Хмельниччина – становою козацькою революцією, громадянською війною чи війною за національне визволення?
Грицак Я.Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІ –ХХ ст. [Текст] : Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів історичних факультетів вузів, вчителів. – К. : Генеза, 1996. – 360 с.
Посібник пропонує нову історію модерної доби, що відображає найсучасніші досягнення української та світової науки. Книга адресована читачам, які цікавляться історією України. Вони знайдуть тут не стільки додаткові відомості про ті факти, події й особистості української історії, про яких згадується у різних підручниках з історії, скільки нове їх тлумачення.
Дорогами і стежками історії України: Зб. худож. творів [Текст] : для мол. та серед. шк. віку / Авт.-упоряд. М.Ф. Слабошпицький. - К. : Школа, 2002.- 224 с. : іл. - (Хрестоматія школяра).
До збірника увійшли найцікавіші й доступні для юного читача народні легенди та перекази, пізнавальні матеріали, художні твори українських письменників.
Ця книга про людей, які складають історичний портрет нації: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький, Нестор Літописець, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Григорій Сковорода...
Реєнт О.П., Коляда І.А. Усі гетьмани України: легенди, міфи, біографії [Текст] / О.П.Реєнт, І.А. Коляда. – Харків : Фоліо, 2007. – 415 с. – (Історичне досьє).
У книзі подається правдивий і об’єктивний життєпис гетьманів, а також інших найвищих військових керівників українського козацтва.
Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: історичний нарис [Текст] / М.І. Костомаров. – К. : Веселка, 1992. – 93 с. : іл. – (Гетьмани України).
Розповідається про Богдана Хмельницького, під проводом якого здійснювалася визвольна війна 1648-1654 років.
Савченко В.А. Павло Скоропадський – останній гетьман України [Текст] / В.А.Савченко. – Харків. : Фоліо, 2008. – 380 с. – (Історичне досьє)
Книга присвячена Павлу Скоропадському, останньому гетьману України, діяльність якого пов’язана з бурхливими подіями епохи громадянської війни. Оцінювати його можна і як «лиходія», і як «праведника», але саме цією неоднозначністю він і цікавий.
Сергійчук В.І. Дмитро Вишневецький [Текст] / В.І.Сергійчук. – К. : Україна, 2003. – 192 с. : іл. – (Українські державники).
Книга про легендарного козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байду), засновника Запорозької Січі , що стала наріжним каменем відродження української державності.
Символіка Кіровоградщини. Альбом-каталог / Під заг. ред. В.Кривенка та К.Шляхового. - Кіровоград: Вид-во «Мавік» Преса України, 2002. – 104 с. : іл.
У цьому виданні вперше зроблено спробу подати символіку Кіровоградщини, узагальнивши історичну спадщину герботворення. Головна мета альбому-каталогу – ознайомлення широкого читацького загалу з досвідом створення і запровадження символіки на Кіровоградщині.
Кіровоградщина – перлина степу [Текст] / Керівник проекту С.Негода. – К. : Преса України, 2001. – 48с.: іл
Все, чим пишається наша рідна Кіровоградщина, вміщено у цьому довідковому виданні. Ми маємо можливість ознайомитися з історичним, духовним, культурним надбанням наших земляків.
Шаров І.Ф. 100 видатних імен України [Текст] / І.Ф.Шаров – К. : Вид. дім «Альтернативи», 1999. – 496 с. : іл.
Репрезентує сто славетних імен України, які є духовним надбанням нації. Ця книга задумана як природна відповідь на основоположні питання: Хто ми? Чиї ми діти? Куди ми йдемо? Що на нас чекає завтра? Складається зі стислих біографічних викладів, оглядів життєдіяльності.
Довідник найкращих жінок Кіровоградщини [Текст] / Упоряд. Г.А.Коломієць – Кіровоград, 2007. – 80 с.
У довіднику зібрано біографії активних, громадських діячок Кіровоградщини: активних, високоосвічених, перспективних, успішних жінок. Стражний О.С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність [Текст] / О.С. Стражний. – К.: Книга, 2008. – 368 с. : іл.
Книга розширює межі традиційного, шаблонного уявлення про світовідчуття українців, по-своєму відповідає на запитання: Хто такий українець? Чим мешканці України відрізняються від європейців і росіян?
Ярещенко А.П. Під чаром рідної землі: Посібник з українознавства [Текст] /А.П. Ярещенко . – К. : ТОВ «ШАНС», 2008. – 344 с.
Це книга про наше минуле і сьогодення, про нашу мову і культуру, про важкий і суперечливий шлях державотворення.
Довідник з історії України (А-Я) [Текст] : Посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закладів / За заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста. - 2-ге вид., доопр.і доповн. - К. : Генеза, 2001. – 1136 с.
У довіднику вміщено понад 3500 статей, зокрема близько 1700 бібліографічних довідок. Значна частина матеріалів присвячена діяльності відомих політичних і державних лідерів, українських митців та інтелектуалів, які діяли в Україні та за її межами, а також біографіям представників української інтелігенції, репресованих у роки тоталітарного режиму.
У довіднику розглядаються проблеми і події, які стосуються різних періодів української історії, однак найбільша увага приділена ХХ століттю.
Розділ ІV.
Соборно жито засіваймо
(Творчі роботи переможців Всеукраїнського конкурсу
дитячої творчості «Об'єднаймося ж, брати мої!»)
| | В.М.Нудний, завідуючий навчально-методичним кабінетом української мови та літератури КОІППО імені Василя Cухомлинського; Г.В. Мінич, методист навчально-методичного кабінету української мови та літератури КОІППО імені Василя Cухомлинського |
Багатство юних обдаровань
Всеукраїнський конкурс учнівської творчості щоразу відкриває нові імена, думки, новий рух надій. Юнь по-новому осмислює життя, знаходить у ньому нові грані, й життя набуває нових якостей у своїй співмірності з попереднім. Творча молодь, утім, шанобливо ставиться і до того, що приходить до неї з давнини: як переддень її буття і як традиція. Коли особистість почуває себе поєднаною з традицією, до того ж – такою, що єднає весь народ, - вона по-особливому збагачується і життєвим, і емоційним досвідом.
Всеукраїнський конкурс учнівської творчості виявив багато обдарованих дітей Кіровоградщини, чиє позитивне сприйняття світу мало змогу реалізуватися через розкриття теми «Ідея соборності України у творчості Тараса Шевченка», а також і окремими поетичними творами.
Десять школярів області стали переможцями Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості 2005-2011 рр., присвяченого Шевченківським дням. У своїх творах вони роздумують про історичну долю України і щиро вболівають за її майбутнє, сміливо підносять ідеали Великого Кобзаря для власного духовного розвитку і становлення на життєвій дорозі та зворушливо зізнаються у любові до найрідніших…
Деякі учасники конкурсу від початкових кроків наблизилися до професійної майстерності, про що міг посвідчити солідний перелік імен та прізвищ. Заслуговують на широку читацьку прихильність, зокрема, поезії Юлії Валенти, Людмили Кравченко, Юлії Гудзової, Юлії Зеленько; прозові твори Станіслава Гуріна, Наталії Туренко, Катерини Гаврилюк, Катерини Рибалко, Аліни Чернецької, Олени Малетич, Наталії Дяченко, Ілони Нестеренко; дослідження Анастасії Сподинюк.
Кожна з представлених робіт заслуговує на перемогу, бо в кожній із них - перейнятість любов’ю до України, її народу, його славних історичних традицій, віра в майбутнє і готовність стати творцем цього майбутнього.
Анастасія Сподинюк,
учениця комунального закладу «НВО – «Спеціалізований загальноосвітній навчальний заклад школа І ступеня «Гармонія» – гімназія імені Тараса Шевченка – центр позашкільного виховання «Контакт» Кіровоградської міської ради Кіровоградської області»
Фатум
(Поняття особистої й національної долі в поетичній творчості
Тараса Шевченка. Дослідження)
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі –
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують.
А долі не знають, –
Ні долі, ні волі!
Т.Шевченко, «Катерина»
Вічний – як народ... І так само нещасний.
Дивна, хоча, можливо, цілком виправдана закономірність: якась фатальна неминучість невідступно слідувала чи не за всіма українськими особистостями. І що величніша постать, тим жорстокіша доля.
Він жив Україною, ставши водночас її долею й сумлінням.
Узагалі образ долі та її пошуку є одним із ключових у творчості Тараса Шевченка. Так, в одному з найперших своїх віршів «Думка» («Тече вода в синє море...», 1838) автор змальовує пошуки козаком долі на чужині (підкреслено-патріотичний твір: будь-яке щастя на чужині заперечується). Уже тоді поетові довелося зазнати нелегких хлібів вигнанця (подорожі з паном Енгельгардтом). Для нього, звиклого до природи українського села, до життя на селі, серцем прикипілого до рідних просторів, поняття чужини стало синонімом страждання, недолі. І знову парадокс: справдилося те, чого він найбільше боявся. Часто опинятиметься він на чужині, та ще й у самотині...
Протягом життя поета образ долі в його творчості еволюціонує: спершу він подається сукупно через нарікання й страждання; пізніше автор упевнюється, що шлях до світла, до майбутнього все-таки є, до нього необхідно прагнути; і, нарешті, автор підбиває підсумки, визначає свою долю й приймає її.
У творах Тараса Григоровича його власна доля завжди тісно перепліталася з долею Батьківщини, козацькою вдачею українського народу. Так, гімном січової слави стала поезія «Тарасова ніч» (1838), у якій простежуються болісні переживання автором загибелі козацтва (козачество гине,// Гине слава, батьківщина).
Отже, у Батьківщини долі немає, то хіба ж може вона бути у вірного її сина? На це відповідає сам Шевченко рядками, сповненими глибокою печаллю й приреченістю: «Журбою// Не накличу собі долі,// Коли так не маю» («Думи мої, думи мої...», 1839).
Жахливу трагедію материнського серця, зламаного життя змальовує поет у творі «Сова» (1844). Викохуючи сина, матір доходить висновку: головне - зростити його гарним та не одиноким, «а долю роздобуде». Але автор одразу ж спростовує висловлене твердження: він не впевнений, «чи є ж таки на цім світі слухняная доля», зате «зле безталання зустрінеться всюди – і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Мати дочекалася своєї долі – «зросту того сина», але щастя розбилося об жорстокість і несправедливість московського ярма. Її хлопця постригли в москалі, а діти паничів відкупилися, бо ж їм «доля мати». І десь на чужині син, можливо, здобув долю, а може, загинув; мати ж змушена була все життя поневірятися, страждати.
Така доля України: бути функціональним додатком до «тюрми народів»... Скільки родин зламав режим, скільки матерів осиротілих. Тарас Шевченко завжди боляче переживав і чуже горе (а надто вже горе материнське, бо ж немає на землі святішого за матір), яке не раз бачив на власні очі; сприймав його як горе загальнонаціональне. Доля, забувши про убогих (до яких відносив себе й Кобзар), повернулася до підлих, ницих, жорстоких, але заможних. Та незважаючи на це, десь між рядків його поезій з’явилась і почала стрімко рости надія, що колись і для простого сільського люду запалає нова, вільна зоря.
Сатирично звучить ідея вибору долі на початку поезії «Сон» («У всякого своя доля...», 1844). Так, «у всякого своя доля і свій шлях широкий», кожен обирає те, що до вподоби, що дається найлегше: загарбання, братовбивство, лицемірство, гультяйство (виходить, жити праведно або хоча б пристойно надзвичайно важко чи й узагалі неможливо). І все, крім, фактично, останнього, є для автора неприпустимим, бо ж гультяй страчує тільки власне життя, п’є власну кров, «а не кров людськую». Отже, долю можна й треба обирати, хоча б намагатися керувати нею, але ні в якому разі не шкодити іншим.
Оскільки автор уже дійшов висновку, що долю можна обрати, то тепер він шукає причини її відсутності (відсутності неповної: доля є, але має вигляд і свідомість обідраної покритки) в українського народу. І знаходить («Гоголю», 1844). Проблема полягає в менталітеті: «Не заріже батько сина,// Своєї дитини,// за честь, за славу, за братерство,// за волю Вкраїни.// Не заріже: викохає// Та й продасть в різницю// Москалеві». Невже знедолений народ так звик до ярма, що й дітей власних не жаліє? Глибоко іронічна байдужість проймає останні рядки поезії: «Нехай, брате. А ми будем// Сміяться та плакать».
Культ козацької волі бачимо й у поезії «Не женися на багатій...» (1845). Незважаючи на всю підступність долі, Тарас Григорович підносить її над усіма іншими жіночими образами. Адже дух сина степів гине в неволі, або ж за найменшої спроби будь-кого на цю волю посягнути. Якою б жорстокою не була доля (а для справжнього українця долею, попри все, є свобода), ставши єдиною супутницею, вона полегшує страждання.
Т.Шевченко спробував осмислити долю народу й через призму його історії (містерія «Великий льох»). У трьох логічно послідовних частинах він розглянув занепад національної свідомості («доля заховалась», а «воленьку люде добрі // І не торговали, // А без торгу закинули // В далеку неволю…»). Долю Великий Кобзар, подорожуючи білим світом, граючи на кобзі й співаючи пісень рідних просторів, може б, і знайшов, навіть напевне знайшов би. Але навіщо? Людям доля не потрібна, адже волі вони вже зреклися (зреклися б і долі, якби вона не сховалася). Складається враження, ніби стражденному поневоленому народові, власне кажучи, й так непогано, а всі його поневіряння зачіпають за живе виключно обраних. У Шевченкових словах загострюється поетична нотка невичерпної самотності.
Мотиви самопожертви, самозречення особливо яскраво звучать у поезії «Мені однаково, чи буду...» (цикл «В казематі», 1847). Автор змиряється з власною долею, він уже звик до страждань, і немає значення, скільки їх ще буде, немає значення, що він помре «неоплаканий своїми,// В неволі, плачучи». Приймаючи свою долю, він, проте, не здатний прийняти долю України. Поет передчуває, що «Україну злії люде// Присплять, лукаві, і в огні// Її, окраденую, збудять», тому й терпить усі особистісні незгоди, які навіки єднають дві долі: його й народу. І невідомо де беруться в нього, самотнього Пророка, сили стати на сторожі майбутнього. Але найголовніше: його самозречення стало беззаперечним доказом того, що долю таки можна здобути, привернути до себе. Крім того, підсвідомо він, можливо, передчуває, що сам житиме доти, доки житиме його народ, доки матері співатимуть дітям прадідівських пісень, доки його власна пісня, пісня волі, не покине степ широкий, «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». І він стає українським месією:
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих... Возвеличу,
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
«Подражаніє 11 псалму»
Поет перебирає на себе всі прокляття народу, відкриваючи йому (та й долі його) очі на реалії життя («Великий льох», «Сон»), формуючи історичну свідомість («Гайдамаки»), навчаючи («І мертвим, і живим...»), указуючи світлий шлях до мети («Я не нездужаю, нівроку...», «Заповіт»).
Сплеском почуття самотності позначено вірш «Заросли шляхи тернами...» (1849). Поезія пройнята невимовною тугою за «убитим», але рідним народом, за Батьківщиною. Приречений на вигнання й самотність, поет нарікає на Бога, що той так і не дав йому долі, не дав молодого щастя, радості, не дав навіть кохання. І тепер сталося жахливе: ліричний герой має «серце широкеє - // Ні з ким поділити»... Йому ні з ким говорити, і нікому читати його думи, нікому розділити його печаль і болісну любов до своїх «дітей нерозумних».
А діти таки нерозумні, і про це з болем та обуренням говорить сам Шевченко: «Либонь, уже десяте літо, // Як дав я людям «Кобзаря», // А їм неначе рот зашито» («Хіба самому написать...», 1849). Як же довго Пророк намагався пояснити власному народові, що ніхто за нього його долю не шукатиме й не будитиме... І зовсім природно звучить неприхований сарказм з приводу ігнорування поетових творів безпосередньо народом, заради якого він, фактично, зрікся самого себе, власного життя. І так само природною є поява в Шевченка бажання, «щоб хто-небудь мені сказав//, ...для кого я пишу? для чого?// За що я Вкраїну люблю?// Чи варт вона огня святого?» Адже складається враження, ніби митець творить сам для себе (може, «доля так оце зробила»). Відповіді на власні запитання автор так і не знаходить, зате вже вкотре набуває впевненості в тому, що «а все-таки її люблю, // Мою Україну широку, // Хоч я по їй і одинокий// ...аж до погибелі дійшов».
Але хвилинний настрій обурення швидко змінювався в Тараса Григоровича на співчуття до своєї рідної стражденної землі. Йому не жаль було власної долі, зате було жаль долі кожного, хто мав нещастя жити під гнітом («І золотої й дорогої...», 1849). Шевченко чудово знав свій народ і небезпідставно переживав за його майбутнє, за те майбутнє, поборником якого був сам.
Щойно звільнившись із заслання, Тарас Григорович створює триптих «Доля», «Муза», «Слава» (1858), у якому, ніби підсумовуючи пройдений життєвий і творчий шлях, проголошує кредо власної долі й покликання: «Ми не лукавили з тобою, // Ми просто йшли, у нас нема // Зерна неправди за собою». Доля сама обрала пророка і «в школу хлопця одвела // До п’яного дяка в науку», ніби змалку готуючи його до майбутніх страждань. І долю він просить вести його далі, у майбутнє, до слави, бо, на відміну від нього самого, слава його житиме вічно й вічно вказуватиме шлях його народові («а слава – заповідь моя»).
Муза поетова «пречистая, святая», «золотокрила», «моя порадонько святая», «моя ти доле молодая», і до неї він звертається з проханням-наказом: «учи неложними устами // Сказати правду». Муза врятувала поета («мені ти всюди помагала, // Мене ти всюди доглядала, // В степу, безлюдному степу, // В далекій неволі»), а отже, врятувала й народ.
«Моєю долею» Шевченко називає й славу. Він кличе її до себе, бо знає, що врешті-решт заслуговує на неї. Але складається враження, ніби цю іпостась власної долі він не поважає, хоча й прагне до неї (називає її шинкаркою, задрипанкою, царською запроданкою; як бачимо, образ слави-задрипанки є типовим для творчості Кобзаря). Проте таке ставлення поета є цілком логічним з огляду на постійне протистояння царизму й спроб досягнення Україною самостійності: слава завжди на боці імператора, а не на боці синів поневоленого народу. І в цьому ще один трагізм творчості Тараса Григоровича.
Знову особливо яскраво мотив самотності виявляється в поезіях останніх років життя Тараса Григоровича. У вірші «Якби з ким сісти хліба з’їсти...» (1960) автор скаржиться на те, що «людей чимало на землі...// А доведеться одиноким» загинути. Тут простежується ще одна несправедливість долі: Шевченкові так і не дозволили одружитися («треба одружитись, // Хоча б на чортовій сестрі!»). Така доля обраних: нікому до них дорівнятись, ніхто не здатен розділити їхній талан, полегшити тягар невизнання (а тогочасна влада робила все, щоб ніхто цього й не захотів).
Він зазнав усього, чого остерігався, з чим намагався боротися, від чого тікав: неволі, відлучення від рідного народу, від коханої Вкраїни, самотності й розчарувань. Мабуть, тому він так любив життя («Боже милий! // Як хочеться жити, // І любити твою правду, // І весь світ обняти!» («Ми восени таки похожі...»), тому що не мав нічого, крім надії. Трагедія Тараса Шевченка в тому, що він, ставши поборником ідеї національного визволення, до скону залишався людиною. Людиною з недоліками й примхами, потребами, з талантом, що час від часу перетворювався на непідйомний хрест, з прагненням до звичайного життя, яке він сам поклав на олтар загальнонаціональної свободи.
Був рок, був фатум. Як пафосно звучить і як не в’яжеться цей пафос з усім життям Кобзаря, складним життям простого й незвичайного водночас українця. Але був рок, був фатум. І був шлях із полум’я в огонь, із кріпацтва в московську залежність, а звідти – у заслання. А пафосу не було. Тільки сльози жалю до Батьківщини, тільки пекучий біль духовних ран, страшніший за фізичний. І тільки страшенна воля до боротьби, любові, державотворення - первісна сила, розсіяна між людьми, розчинена у віках.
Як істинний геній рідної держави, він підсвідомо відчував, осмислював усі вже перенесені його народом страждання й бачив, передчував усю недолю, що чигає в просторах майбуття. Але в тих самих просторах він бачив також і світло омріяного ідеалу.
Месії власної долі не мають. Так і Тарас Григорович. Його доля – доля України, його слава – слава нації. Адже, як казав М.Добролюбов, він «вийшов з народу, жив з народом і не лише думкою, а й обставинами життя був з ним міцно й кровно зв’язаний».
Взаємозалежність образів родини та держави
в поетичних творах Тараса Шевченка
(дослідження)
Постать титана… А в серці й досі болить пошук справедливості. Вогонь запалав якось випадково, несподівано. Просто камінчик горя вдарився об стіну страждань – і ясна іскорка майнула кудись у нескошене жито. Хто знав, що оте хлоп'я, яке билося з бур'янами, – майбутній Пророк, що оте лопушине латаття – знамено свободи, символ вічної віри. З іншого боку, Кобзар з'явився в часи найбільшої скрути, народного занепаду, став жертвою долі, що покликана була своїм стражданням підняти народ. Історія просто вирахувала час, коли мав з'явитися обраний.
Нехай тепер його звеличують, наслідують його ідеї, підтримують переконання, хтось навіть критикує. Головне – не втрапити в замкнуте коло, бо тоді його заповіт буде втрачено назавжди. За його віру, любов, що воскрешає, народ повинен берегти його думку, його надію, тільки не перетворюючи його на ідола. Звичайно, це підносить обрану людину, але й знищує пам'ять про неї.
Життя Кобзаря – то духовний поштовх, аж занадто сильний для битої долею нації; то відправна точка, з якої мають народжуватися нові ідеї, нові прагнення. Чіпляючись за минулі досягнення, ми самі заводимо себе в глухий кут, бо зараз інший час, і дивно, що після здобуття незалежності питання боротьби, протистояння несправедливості чомусь втрачає актуальність у свідомості народу, довгими роками гніту й репресій, здавалося б, привченого до бунтарства. Образ Шевченка слід сприймати як образ постійних змін, постійного переродження; боротьба не припиняється ніколи, і не можна зупинятися на досягнутому. Він не зупинявся.
Болісно і якось пригнічено звучить у всій творчості великого Кобзаря наївна й чиста хлоп'яча мрія. Мрія про спокій і затишок, велику й щасливу родину. Від неї дзеркальним променем відображається мрія про соборність, єдність України, що стала колись і навіки залишиться сім'єю письменника.
Усе своє життя Тарас Шевченко прагнув повернутися додому, на рідну землю, створити власний родинний вогник, дихати вільним повітрям. Його твори пройняті думками про віру, вірність, любов, єдність, підтримку – про те, чого сам він майже не мав; про зраду, гноблення, репресії, страждання – про те, що пізнав на собі. Сатирично звучить його ставлення до панів, влади, самодержавства. І тим чіткіше на цьому тлі вимальовуються картини родинного затишку й тихого подружнього щастя. Тому досить легко у творах Кобзаря простежити взаємозв’язок понять родини й держави, причини проведення паралелі між ними.
Почнемо з найпростішого й необхіднішого – з родини.
Безумовно, кожному відомий вірш Тараса Григоровича «Садок вишневий коло хати…». Стисла, але надзвичайно яскрава картина мирного селянського побуту – ніби спомин душі поета (адже твір належить до циклу «В казематі»), давня картина його коротенького дитинства. Перебуваючи далеко від рідної землі, автор хоче вірити, що й досі десь є той куточок щастя, що ще не втрачено, загублено, ще неправедна влада ще не зруйнувала той осередок краси, гармонійного поєднання природи й особистості. Узагалі цікава особливість творів Пророка полягає в тому, що постійним образом у них є природа. Вона може зливатися з настроєм, станом, ліричних героїв, протиставлятися психологічному аспектові, але ніколи не залишається байдужою, відстороненою. Дуже схожий на «Садок вишневий коло хати» інший твір, написаний у засланні, - «І досі сниться: під горою…», який передає сум автора за минулим, за колишнім щастям, відчутним тепер лише вві сні.
Першим твором Кобзаря була балада «Причинна», у якій автор використав поетичні образи, фольклорний сюжет, елементи фантастики, народну символіку (усе це загалом було характерним для раннього періоду творчості митця). Саме відчуття дитинства схвилювало поетичну душу хлопця в такий важливий період життя, коли він відчував наближення жаданої волі: тривали приготування до викупу його з кріпацтва. У цьому творі образ збожеволілої через розлуку з коханим дівчини звучить як наслідок і осуд втручання суспільства в особисте життя людей, які є частиною цього ж суспільства й тому не можуть йому протистояти, що призводить до краху надій, сподівань. Як бачимо, ще на початку власної творчості Тарас Шевченко усвідомлював усю силу впливу суспільних умовностей на формування особистості, її життя і долю. До «Причинної» близький за темою твір «Тополя», у якому змальовується втрата дівчиною коханого й перетворення її на струнку деревину край дороги, що, здається, і досі виглядає милого.
Загалом у творчості Кобзаря побутують сумні мотиви людського нещастя. Залишившись змалку сиротою, Тарас болісно сприймав нехай навіть чужі родинні негаразди, і згодом, пишучи на цю тему вірші, уже зрілий поет шукав шляхи подолання кризових ситуацій.
Розглянемо твори, у яких так чи інакше зображується держава. Їх усіх умовно можна поділити на дві тематичні групи: до першої належать ті, у яких Тарас Григорович описує тогочасну Україну (це, переважно, автобіографічні вірші), до другої – твори з пошуками виходу зі скрути й закликами до боротьби за визволення землі-неньки.
Поезія «І виріс я на чужині…» сповнена авторським болем, жалем за сплюндрованою Україною, зруйнованим селом. Навіть природу лиха година не минула, вона страждає разом із людьми: стави поросли бур’яном, сади повсихали. У всьому, що сталося, автор звинувачує панів-гнобителів, але не приймає й народної позиції: сумирно йти на панщину й вести за собою власних дітей. Знову з’являється образ родини, але родини зламаної, кинутої долею на розпутті, у лабіринті панських інтриг, знущань. Ще один автобіографічний твір «Мені однаково, чи буду…» пройнятий настроями зречення самого себе, зречення заради високої мети. Авторові нічого втрачати, окрім рідної землі, і він передбачає, що дуже скоро вона залишиться геть окраденою й зруйнованою. Неперевершена майстерність пейзажної лірики Шевченка втілилась у вірші «Сон» («Гори мої високії»), у якому спогад про чудову красу переяславських краєвидів переплітається з болем за соціальну несправедливість і невимовним сумом за Батьківщиною.
Народившись у центрі, де колись розгорталася Коліївщина, і ще в дитинстві наслухавшись дідових оповідок, Тарас Григорович, який завжди цінував і безмірно поважав історію, пише поему «Гайдамаки», найвагоміший твір раннього періоду творчості. Як писав сам автор, у ньому оспівано недолю козацького краю, але, крім того, ще й шлях порятунку - повстання. І тут сюжетні образи родини й держави переплітаються. Яремі, щоб поєднатися з коханою, необхідно було пройти нелегкий шлях боротьби й силою визволити Оксану, можна сказати, - Україну. Тільки після цього він одружується, але гайдамацької справи не кидає, бо усвідомлює: треба остаточно звільнити землю, на якій збирається звити родинне гніздечко. Паралельно до цього наводиться картина життя іншої сім'ї – сім'ї Гонти. Убивство ним власних синів символізує деградацію суспільства, у якому не ідеї зароджуються в ім’я поліпшення життя людей, а люди приносяться в жертву ідеям. З іншого боку, це можна розглядати як символічний результат єднання України з Польщею (адже дружина Гонти - ляшка); через пригноблення нації нерозумною шляхтою страждають не лише «хлопські» діти. Отже, автор закликає до боротьби за збереження родини й, відповідно, держави.
Найвищої точки протистояння поет, на мою думку, сягає в поемі «Кавказ», коли відкрито виступає проти «темного царства», «тюрми народів» від імені нею поневолених. Тепер Шевченко звертається не лише до українців, а до всіх, хто страждає й гине під гнітом самодержавства, вказуючи єдиний вихід: зберегти останнє, що залишилось (у творі – сині гори), і, знаючи, що втрачати нічого, повстати. Відвертий і категоричний заклик (ніби остання межа вже позаду) – вставати, порвавши кайдани, і «вражою злою кров′ю» окропити землю – звучить у чи не найвідомішій поезії Тараса Григоровича під назвою «Заповіт». Рядки твору наповнені моторошним пафосом, і майже забобонний острах, змішаний із захватом, охоплює читача. Заповіт – це те, що обов’язково має здійснитися, бо за народним звичаєм знаменує останню волю людини. У цьому творі Кобзаря поєдналось усе: жаль і захоплення, жага, ідея та її втілення. І якщо люди прислухаються до його ради (повстануть єдиним народом, єдиною сім’єю), відродиться Україна, і вільна, нова родина повік згадуватиме Пророка «незлим тихим словом».
У творчості Тараса Шевченка образ держави нерозривно пов'язаний з образом родини: держава – то така собі велика сім’я, і коли ця сім’я зневажає, втрачає поняття вічних цінностей або ж перестає їх захищати, руйнується все суспільство.
Сучасна молодь не читає Шевченка. Бо його твори, хай навіть сповнені революційними, бунтарськими настроями, – про недолю, страждання, про те, з чим важко боротися, від чого хочеться втікати. Головне – нікого не можна засуджувати за цей страх, бо людям властиво боятися болю. І тому образ великого Кобзаря завжди викликатиме німий захват у свідомих людей. Можливо, він не перший, хто піднявся з колін, але він єдиний, хто, почавши нізвідки, дійшов до кінця у своїй боротьбі. І тепер, через сто п’ятдесят років, серця мільйонів, можливо, не здогадуючись про це, живуть ідеями Пророка; його нащадки втілюють його мрії в реальність.
(На даний час Анастасія Сподинюк, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка).
| | Станіслав Гурин, учень НВК «Бобринецька гімназія – ЗШ І-ІІІ ступенів №1» Бобринецької районної ради |
Мій рід – моє коріння
Кожна людина ніби тоненькою ниточкою пов’язана зі своїми рідними. І оця «стежинка» веде мене у маленьке село Володимиро-Іллінку. Там мешкали мої прадідусь Іван та прабабуся Ганна. Підходжу з мамою до старенької хатини. Здається, зараз вийдуть вони нам назустріч. Прабабуся обніме та поцілує, а прадідусь погладить по голові і скаже: «Як швидко ти ростеш, правнучку. Куди тягнешся? Мабуть, до сонечка». Пам’ятаю завжди їх тільки усміхненими, привітними. Вони ніколи нічого не вимагали від мене, а просто любили і сприймали таким, який я є. А мені дуже хотілося зробити для них щось добре, щоб порадувати стареньких, щоб розгладилися їхні зморшки.
Тим, що я вмію лагодити по господарству, завдячую прадідусеві. Він навіть дозволяв мені допомагати йому на пасіці. А потім наливав до обіду запашного золотавого меду. Прабабуся виносила на стіл під яблуню смачні духмяні частування. Ми разом обідали, вели тиху бесіду.
А після обіду ми із сестричкою просили прабабусю перебрати її скриню. Ми разом переглядали пожовклі фотографії. Ось батьки прабабусі. Їх звали Оксана і Федір. Вони прожили разом у злагоді п’ятдесят три роки. На стіні у великій кімнаті – їхня фотографія поруч із портретом Кобзаря. Прибрана вишитим рушником. Перекладаємо у скрині медалі прадідуся Івана, якими він був нагороджений за участь у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років.
Ми розглядаємо рушники, серпанки, наволочки на подушки, які вишила вже моя бабуся Люба. Добре пам’ятаю всі речі в скрині. Але кожного разу здається, що побачу щось нове, почую якусь історію про їх далеке дитинство.
Закриваємо скриню, йдемо із сестричкою вкладатися спати. Прабабуся стелить просто на підлозі посеред кімнати величезну перину, вкриває нас теплою ковдрою, сідає поруч, гладить своєю натрудженою рукою наші голівки, тихенько співає колискову пісню. Мама таких навіть не знає. Люблю співати із сестрою Ярославою та прабабусею народні пісні. Так люблю ці вечори, що не хочеться навіть їхати додому.
Пройдуть роки, але ніколи ми не забудемо цих перших уроків доброти, любові, терпіння, які дали нам наші старенькі…
Ой висока та гора, де стоїть Тарас…
За вікном грудень... Падає тихий пухнастий сніг. Замітає дороги, будинки, дерева – все навкруги. Незабаром він засипле останню сторінку календаря 2007 року, який був для мене особливим саме тим, що я вперше побував у славетному місті Каневі.
Рано-вранці під’їхали ми до підніжжя Тарасової гори. А тут уже гамірно. Хвилюванням сповнюється душа, коли прямую до Великого Кобзаря. З усіх куточків країни приїздять сюди люди, щоб схилити голову перед пам’яттю поета, поклонитися співцю правди і свободи.
Піднімаємося крутими сходами, і ось ми на вершині Чернечої гори. Урочисто звучить, пливе над Дніпром пісня «Реве та стогне Дніпр широкий», лине понад лісом, широкими ланами. Підходимо до могили Тараса Григоровича Шевченка, вклоняємося. Покладаємо квіти. А він дивиться на нас із висоти. Душу переповнює відчуття, що місце це святе, і ми повинні дати звіт нашому безсмертному Батькові.
... Спочатку тихо, а потім дедалі сильніше зазвучала козацька пісня. На її крилах полинули ми у сиву давнину. Бандурист повідав нам про славетні минулі часи. Всі стояли і зачаровано слухали. А слова все лилися і проймали кожного до глибини душі. Ми слухали й захоплювалися силою, відвагою та рішучістю козака Морозенка. Ординці живцем вирвали у нього серце. Вже майже мертвий стоїть він на Савур-могилі, дивиться на свою Україну. А далі – дума про запорожців, що повертаються з далекого походу до рідних країв і гребуть мечами, бо весел уже немає. Поспішають і не знають, що Січ зруйнована.
Линуть понад Україною пісні на слова Тараса Григоровича...
Стою зачарований на цьому святому місці. І згадалося, як уперше побачив це високе чоло, глибокі, проникливі очі ще зовсім маленьким, коли піднесла мене прабабуся до портрета, прибраного гарним вишитим рушником. Сказала урочистим голосом: «Дивись, синку, це наш Батько». Я здивовано поглядав то на портрет, то на мого татуся. Прабабуся повторила: «Так, Батько всього українського народу».
Ось прабабуся дістає згорточок, вмощує мене до себе на коліна, і ми разом розгортаємо його. На рушникові, вишитому червоним та чорним кольорами, лежить «Кобзар».
Я гортаю сторінки, а старенька своїм тихим, ніжним голосом читає поезії Тараса Григоровича. Вона знала напам’ять майже всього «Кобзаря». Деякі вірші наспівувала, пораючись по господарству, випікаючи духмяний хліб, підбілюючи стареньку хату чи вишиваючи рушник. З її уст я вперше почув слова Великого Кобзаря:
Свою Україну любіть,