На шляху до українського відродження: Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені 20-й річниці незалежності України /Укладачі: Ю. В
| Вид материала | Урок |
СодержаниеЛюбіть її… Во время люте На шляху до волі Казка про соборність Поетичне плетиво віків Школа любові і добра |
- Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
- Організація тематичних заходів до Дня українського козацтва, 25.74kb.
- Методичні рекомендації Розглянути тему даного семінару-практикуму на засіданнях шкільних, 54.7kb.
- Державного Прапора України, 20-ї річниці Незалежності України Відповідно до статтей, 31.82kb.
- Сектор інформації з питань культури та мистецтва, 130.62kb.
- «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
- План основних районних заходів до Дня державного прапора України та 20-ї річниці Незалежності, 141.11kb.
- Боротьба за символіку. До ХХ річниці Незалежності України Незабаром ми будемо святкувати, 326.62kb.
- Методичні рекомендації до проведення заходів з нагоди, 102.84kb.
- Методичні рекомендації та матеріали для проведення у 2011 р виховних заходів, пов’язаних, 276.8kb.
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
«Свою Україну любіть», – це не просто слова, це Заповіт поета нам бути патріотами рідної землі. Читаючи його твори, переконуюся, що то велике щастя – любити свою Батьківщину так, як любив її Тарас Григорович Шевченко.
Пишу ці рядки і пригадую одну з улюблених матусиних пісень, що неперевершено звучала у виконанні тепер уже легендарного Назарія Яремчука: «Ой висока та гора, де стоїть Тарас…» І мені здається, що нам усім ще йти та йти до високості Великого Кобзаря…
| | Наталія Туренко, учениця Бобринецької ЗШ І-ІІІ ступенів № 5 ім. П.П. Шумилова Бобринецької районної ради |
І пробудяться онуки
Неозорі, безкраї простори полів українських, ніжне синювате небо, невеличке село вдалині. Пахощі літа переповнюють подих і щось тепле, світле зазирає в молоду душу. Щедрі поля українські, безкраї простори…
Іде дорогою Андрійко з дідом. Дивується він усьому. Щось нове, щось дивне відкривається його маленькому, ще зовсім беззахисному від великого світу, серденьку. Пахне світанок, пахне небо і перші промінчики сонечка на обрії.
Дід сивий. Борода в нього мало не по груди, у солом’яному брилі і в старій сорочці. Іде потроху шкутильгаючи. Тягне за собою підводу з молодою конячиною. Йдуть на ярмарок.
- Діду, – питає хлоп'я, – а хто тобі сорочку вишивав?
- Мати твоя вишивала. Гарно вона вміє, – каже дід.
- А до неї хто вишивав? Ну, коли маленькою була?
- Бабуся твоя вишивала, доки Всевишній її до себе не забрав. То Мар'яна в неї і навчилася.
- А нащо люди сорочки вишивають? – цікавиться Андрійко.
- То давній український звичай.
- Український – це малоросійський? – здивовано піднімає оченята дитина.
- Ні, – суворо каже дід, – український – то є український, бо Україна – це велика держава.
- Держава?
- Держава. Дарма, що ті царські сатрапи і підлабузники все життя торочуть, що Україна – це частина їхньої Росії.
- Як то, діду? Розкажи.
- А так, Андрійку. Були колись в Україні козаки, мужні люди, котрі захищали наші землі і боронили від всякого зла рідну матінку-державу. Ще мій дід в козаках ходив. Кошовим на Січі був. Досі про нього легенди складають. Тепер нема вже козаків, нема їхньої Січі. Та живе в душах українських дух запорізький. Не зломила, не знищила Росія титанів великої сили й волі. Бо вірить ще старе дідове серце, що замайорить синьо - жовтий стяг над землями святими, писатиметься книга українська, зазвучить рідне слово з уст учителя, і знатиме кожен, що Україна – то є держава, держава великої слави, великих людей, як он Шевченко.
- А хто це Шевченко? – допитується дитя.
- Жив він колись в сусідньому селі, в Кирилівці. Трохи старший за мене був. Розумний був чоловік. Любив він Україну, більше за все любив. Боровся, тяжко вболівав за її долю. Не раз його засилали. Так він і помер, кажуть, зовсім хворим після повернення. Гарні вірші писав…
- Писав? По-українськи?
- По-українськи. Гарна це мова, солов'їна. А як зазвучить українське слово, так наче на сопілці хто виграва. Люблю його. І ти люби. І пам’ятай: все, що дає земля твоя – добре бережи і цінуй, а її, землю, найвище всього шануй, бо вона - свята. А Україна – то друга твоя мати. Люби її і захищай. Захищатимеш?
- Любитиму, діду! Я хочу стати таким, як той Шевченко! - і малі ноженята затупотіли далі по безлюдній дорозі, тихій і спокійній.
Суворе дідове обличчя всміхнулося. Він знав, що пишатиметься своїм Андрійком, навіть якщо не доживе.
(На даний час Наталія Туренко, студентка Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка).
| | Катерина Гаврилюк, учениця Семенастівської ЗШ І-ІІ ступенів Новоукраїнської райдержадміністрації |
На шляху до волі
(оповідання)
Над селом затужила пісня. Сильний голос то підносився до небес, то торкався землі. Натужно зривався на плач на високій ноті. Переходив у шепіт.
- Хто ж так квилить – плаче? Пісня аж за душу бере, хоч слів і не розібрав.
- Остапе, ти чуєш?
Остап сидить, похнюпивши голову. Сірі думки рояться знесилено-гірко. Єдина сестра стала покриткою. А панич гордує, насміхається. Панич бенкетує. Що йому до того, що гине праведна душа, одурена, зламана…
Різкий вітер скуйовдив чуприну на голові, грався, як навіжений, стогнав. Гуляй, вітре, над тобою немає сили. Ти вільний. Ніхто не вперіщить тебе нагаєм, не вижене в степ напівголого замерзати.
А що, брате Іване, помчимося і ми за вітром. Наточимо ножі - і до батька Богдана. Собі славу здобувати та Україну визволяти. Устелимо шлях до волі кістками ляхів. Україна стогне. Плаче знедолений люд, несучи на плечах своїх тяжке ярмо. Годі бути бидлом.
…По широкому степу неслися вершники. Обідрані, голодні. Знесилені коні безжально толочили траву. Топтали стежку. До волі-воленьки. Війна скажено неслася по містах і селах, не знала спочину. Спустошувала все, не залишаючи сліду.
- Остапе, так хочеться глянути на свою домівку, леваду за селом.
Тягне додому.
- Немає у нас домівки. Усе ляхи забрали. На нашій землі панують, за наше добро нас січуть... Тяжко у світі жити.
- А ще тяжче вбивати. Знаєш, я в дитинстві боявся крові. Було, ріжуть батько півня, а я весь час тремчу, мов у пропасниці. Ніколи не думав, що доведеться вбивати…
Військо підходило до Корсуня. Стомилися коні. Знесилилися люди. А попереду бій. За Вкраїну-неньку, стоптану, знедолену, зболену. За батьків, замучених тяжкою працею і злиднями. За рід український, перетворений у робоче бидло.
Спішилися, лягли відпочити. Десь на обрії заясніла зіронька.
- Глянь, немов дівчинка, запишалася серед небес. Тільки у природи своє обличчя. Усміхнене. Згадалася Остапу сестра. Як та ясочка, звеселяла його убогу хатинку. Раділо серце, дивлячись на неї. Бог дав розкішну красу. Зробив земною царицею. Та ненадовго. Усю ту дивну красу розтоптав панич. Тяжко побивалась у горі дівчина, ридала-тужила до безтями. Мов пташина, у якої зруйнували гніздо та знищили пташенят. Як же ти житимеш у світі безталанна?... З якою силою стиснув ніж, що аж побіліли кінчики пальців. Боже милосердний, за що посилаєш нам муки!
Зранку почався бій. Зійшлися у кривавій сутичці козаки й поляки. Як очманілий, носився Остап. Його руки не знали втоми, його шабля рубала з нелюдською силою. Падали мертві ляхи, навіки задивившись у синє українське небо. Один ще подужав розплющити очі:
- Сучий сину… Хай Боже прокляття не залишає тебе!
- Про Бога згадав? А чи чув ти плач у селянських хатах, чи бачив
могили безневинно загиблих? Рубаю не я, біль мій, страждання мої падають на ваші голови. Це і є кара богів.
…Після бою сиділи мовчки. Тягли люльку за люлькою, отруюючи повітря гірким самосадом. Говорити не хотілося. Перед очима, мов видіння, стояли перекошені обличчя мертвих.
- І хто придумав війну? - порушив мовчанку Іван. - Кому потрібні смерть і горе? Чому люди не можуть мирно жити і радіти?…
Йому ніхто не відповів. Кожен думав про щось своє. Над містом стояли сутінки. Велике вогнище у центрі розташованих півколом людей нагадувало про страшні події.
Голосила чиясь мати. То була полька..
- Уб’ю мерзенну,- скипів Остап. Іван встиг схопити його за руку.
- Схаменися! Та жінка – мати!
- Вона народила виродка. Хай здихає разом із ним. Чи, може, будеш жаліти?
Козаки сиділи похнюплені, здавалося, зовсім не дослухалися до розмови.
- Остапе, що з тобою? Доля і так скривдила ту жінку. Вона забрала у неї сина. А для матері дитя – то найдорожче.
- Чуєш, шле нам прокляття. Ні, це терпіти не сила!
- Остап схоплюється на ноги. Він увесь тремтить. Хтось підносить йому чарку горілки. Випиває одним махом.
- Відпочивай, хлопче. Попереду у нас багато доріг. І одне завдання – здобути волю для власної країни.
- Немов бачу. Широкі лани – наші. Без панів, без їхніх плебеїв. Усе вирішує громада. Ні, ми недаремно проливаємо кров. Криваві ріки приведуть нас у царство свободи.
- Ти справжній філософ, Іване. Цікаво, що філософи роблять на війні? Їм би трактати писати.
- Війна теж своєрідний трактат. Вона має ціль. А це - головне.
- Десь розпачливо закричала сова.
- І птахам немає спокою. До чого ж тривожний світ.
- Прийде час, Остапе, коли сонце буде сходить тільки для нас. Виб’ємо ворогів і заживемо по-справжньому, по-козацькому. Маємо ж силу, якої бояться. Маємо відвагу, перед якою падають найвідбірніші польські сили, маємо гетьмана, який спроможний перевернути світ.
Разом звели руки до небес.
- Дай нам, Боже, сили! Не залиши нас на шляху, що обрали. Допоможи перейти його і вийти переможцями.
Увійшли у незнайоме село. Дихнуло в обличчя пусткою. А де ж люди? За перелазом – перекошене обличчя маленького хлопчика. Дитина тремтить.
- Що з тобою, маленький? Що трапилось? Розповідай.
- Дитина не здатна вимовити й слова. Остап трясе малого.
- Не бійся! Ми – вояки Богдана. Нікому не дамо тебе скривдити.
- Там… там… - показує ручкою кудись до берега. Зуби малого цокотять.
- Козаки спускаються вниз. Мертва жінка лежить горілиць напівроздягнена. На її тілі синці. Довкола сплять вічним сном замордовані люди…
- Мамо, матусю, - розливається дитячий плач. - Матусю, заговори до мене.
Остап присів на траву. Щось дуже боляче влучило у саме серце. Це сумне видовище нагадало йому рідне село. Гірку недолю. І плач. Людський плач – стогін.
Звідкись приліз дідок. Саме приліз, бо з такою натугою спирався аж на дві палиці. Тяжко сопів, ніби ніс на плечах важкий міх.
- Що у вас трапилося?
- Позавчора люди збунтувалися. Вже несила терпіти було наругу. А це – кара за бунт….
- А де ж пани? Де ж ті нелюди-кровопивці? Нехай чекають суду. Він буде страшним. Страшнішим самої смерті…
Обличчя Остапа посіріло, піт скотився на обличчя рясним градом.
- Людоньки, що ж це діється? Чужинці убивають нас, калічать. Чому ж мовчимо?
- Не мовчимо, - тихо промовив дідусь. - Де вже мовчати? А що з того? Сам бачиш… Мертва жінка і дитина, яка зазнає тяжкої сирітської долі. І таких море. Горенько-горе!
- То де ж пани? Мусимо пошматувати їх на дрібні шматочки… Щоб не ганьбили землю своєю присутністю. Де вони, кляті нелюди?
- Немає панів. Втекли, ледве зачувши про вас. Шукай тепер вітра в полі. Десь за кордоном у мурах своїх будуть розкошувати...
- Кари ляхам! Кари! Всім без винятку. Немає прощення їм на цій землі, і ніколи не буде, - гомоніли люди.
- По конях! – наказав кошовий. - Нас кличуть походи. Ми повинні вибити зі своєї землі клятих ворогів. Батько Богдан приведе нас до перемоги. Не плач, маленький. Не плач, сиротино. Іди до людей. Хтось пожаліє та приголубить...
Остап поклав свою долоню на голівку дитини.
- Буде і на нашій вулиці свято. Правда переважить кривду. Настане день, коли наша земля буде належати нам.
Вершники понеслись у степ. Виблискували їхні гострі шаблі, готові до помсти. Та чи не досить її? Кров’ю скроплене все довкола…
Вранці чулися радісні крики. Козаки потіснили ляхів, змусили їх панічно тікати.
- А що, вражі сини, погубили штани! Захотілося позмагатися із козаками? Та не виміряли до кінця їхньої сили, нашого завзяття. Смерть ляхам!
- Смерть ляхам! - лунало звідусіль. - Геть із землі нашої!
- Займалася зоря. Благословила землю. Мирно спали козаки. Кожен бачив щасливий сон. Сон надії і сподівань. Комусь снилися квітучі сади, серед яких він – садівник, а хтось уявляв себе хліборобом. Бо хліб – це найсвятіше. Без хліба немає життя. А хтось згадував кохану дівчину, яку залишив на поталу шляхтичам. Та що міг зробити, коли кликала зброя. Бо ж та воля вимріяна потрібна, як повір’я…
Прокинувся й Остап. Завжди похмурий, і сьогодні був темніший ночі..
- Іване, закінчиться війна… А що потім? Як жити далі будемо?
- Як Бог дасть. Все в його руках.
- Побожно підняли руки до небес.
- Гірше не буде… На всяку недолю є своя доля.
- Сиділи мовчки. Далеко загув церковний дзвін. Помолилися Богу.
Починався новий день. Чекали нові походи, бої. Дороги, шляхи… Незлічені, втаємничені… Скільки їх ще попереду?...
| | Катерина Рибалко, учениця комунального закладу «НВО «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №20 – дитячий юнацький центр «Сузір’я» Кіровоградської міської ради Кіровоградської області |
Казка про соборність
За глибокими морями, за високими горами колись дуже давно розкинулася серед садів і полів могутня держава – Україна. Та напав на неї страшний грізний Змій. Застогнала земля від горя, полилася українська кров та гіркі сльози матерів. Змій людей полонив, а на землю наслав густі тумани, сонечко за хмари заховав. Усі ходили засмучені, убиті горем. І не було просвітку в житті людей, не було надії на краще життя.
Довго так страждав український народ, та людям набридло таке існування. Вони зрозуміли, що потрібно боротися за волю, незалежність ціною власного життя. Як вирішили, так і зробили. Вибрали з-поміж себе козака Іванка й відправили шукати печеру, у якій Змій заховав їхнє щастя-долю – Соборність.
Довго мандрував Іванко світами. Збився з дороги та й заблукав. Проте згадав слова дідуся Тараса, який проводжав козака в далеку дорогу: «Шлях знаходить той, хто шукає». Подивився Іванко на зорі, послухався серця й віднайшов ту стежку, що до печери веде.
Аж ось і тридесяте королівство. Дивиться – стоїть печера, а вхід до неї замурований. Іван зіскочив з коня і став відкидати важке каміння. Він до тієї печери, а там - Змій лютий-прелютий. Удень і вночі не спить, Соборність охороняє, всіх відганяє.
Довго козак бився із Змієм. Аж 70 років! Тільки земля гула так, мов грім гримів. Відчув Іванко, що втрачає силу. Знову згадав слова дідуся: «За рідний край життя віддай!» Зібрався з силами і посік Змія на мак. Раптом вхід до печери відкрився, і побачив хлопець перед собою Соборність-дівчину. Поглянув, а вона – диво дивнеє! Скільки не їздив, скільки не ходив, а ще такої чарівної красуні ніде не бачив. Соборність гарна, а її вбрання ще краще: вишита сорочка з тонкого полотна, барвистий вінок із жовто-блакитними стрічками та червоне намисто з калини.
Дівчина Соборність підійшла до Іванка-лицаря і промовила:
-Ти визволив мене, славний козаче, і за це я тобі дуже вдячна.
- Виконаю твою мрію та мрію українського народу – станете ви самостійною країною, щасливо житимете та радітимете, незалежну державу будуватимете.
Іванко дівчину взяв, на вороного коня посадив і в рідний край повіз. Довго вони їхали, небезпеки долали, та все ж привіз він Соборність в Україну. Люди з великої радості не знали, що й казати, як дякувати долі, що козак звільнив із тяжкого полону Соборність. Скільки років чекали цього дня!
Одразу ж український народ проголосив на ввесь світ, що він вільний, незалежний, а Україна – соборна.
Соборність покликала в державу рідних сестер: Волю, Чесність та Справедливість. І ніколи та й ніде у світі не було добріших і мудріших правительок, ніж вони.
Розвіявся густий туман, вийшло на небо ясне сонечко й освітило землю.
Відтоді щасливо зажила Україна, розквітла, а з нею й увесь народ.
Ще й тепер вони живуть-поживають, добра та щастя наживають, усі труднощі разом долають.
| | Юлія Гудзова, учениця Красносільської ЗШ І-ІІІ ступенів Олександрівської райдержадміністрації |
Поетичне плетиво віків
…Коли земля народжує пророків,
вона сама богинею стає.
І.Кримська
Тарасова гора
В біленькій хаті, у гайочку,
Де місяць плаче навесні,
Там мати божому синочку
Слізьми орошує пісні.
Пісні ласкавії про вроду,
Про тихий рай та про весну
І про калину та про воду,
А то й про вишеньку рясну.
А чи про очі сині-сині,
Або про сонце, що горить…
Отак співала мати сину,
А син маленький в люльці спить…
* * *
Він вже хлопчик шкільного віку,
Та школа тільки йому сниться.
І тих бажань в душі без ліку
І скільки хочеться навчиться:
Вірші писати й малювати
Ліпити мрію, що на волі.
І дуже важко промовляти,
Що ти – кріпак, що ти без долі…
І серце рвав на шмаття пан,
Знущався дяк в церковній школі.
А уві сні – пшеничний лан.
І мама рідная до болю…
І віршів ряд, тернистий ряд,
Поем та рим злиденні душі.
Так рік за роком йшли підряд,
Мов відцвітали дикі груші.
І відцвіли… Лиш спомин крає,
Сердечко рве на пелюстки,
Ти вже на волі… А хто знає,
Як ти писав оті рядки,
Що «Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого…»
* * *
А той степ тепер, як море,
А море, як доля.
Україна вже не в горі,
Бо вона на волі!
І там часточка Шевченка,
Як зірниця сяє.
Як святая зірка-доля
Над Дніпром палає!
| | Олена Малетич, учениця 7 класу ЗШ І-ІІІ ступенів с. Могильне Гайворонського району |
Школа любові і добра
Шануй батька твого і матір твою, і благо тобі буде, і довічний ти будеш на землі...
(з Біблії)
Уже, мабуть, удесяте переглядаю суботнього вечора відеозапис золотого весілля моїх дідуся й бабусі, а відчуття - як уперше…
…У селі Бітля Турківського району Львівської області на подвір'ї Івана та Анастасії Малетичів людно, автомобілі, припарковані вздовж паркану, прибрані різнокольоровими стрічками, повітряними кульками. Лунає музика. Одним словом - весілля є весілля. За мить із хати виходять наречені. Дідусь Іван, одягнений у темно-синій костюм, веде, ніжно тримаючи за руку, свою наречену - мою найкращу у світі бабусю Настю. Біла мереживна хустка їй личить, вона в ній, здається, помолодшала на років десять. І тільки тепер я помітила, що по щоці бабусі потекла малесенька срібляста краплинка-сльоза. Невже вона плакала? Ні, ні! Вона ж завжди була в той день весела, усміхнена: і в церкві під час обряду вінчання, і за святковим столом, і коли танцювала з дідусем... Якщо і забриніла сльоза на бабусиних очах, то це, я впевнена, від щастя.
Прожили вони з дідусем півстоліття у мирі і злагоді, ділили навпіл і горе, і радість. У їх сім'ї панували взаємоповага, турбота про ближніх. «Навіщо клад, якщо в сім'ї лад»,- говорить народна мудрість. Працювали не покладаючи рук: збудували будинок, поралися в саду, на городі. Дідусь Іван до виходу на заслужений відпочинок працював залізничником, щодня ходив до храму, виконував обов'язки церковного старости. Бабуся Настя трудилася телятницею на фермі, до того ж вона чудова господиня і дбайлива мати. У сім'ї народилося дев'ятеро дітей, поява кожного з них ще більше зміцнювала родинні стосунки. На превеликий жаль, троє немовлят померли, що не могло не позначитися на здоров'ї бабусі й дідуся. Але життя тривало, треба було працювати, щоб виростити і вивчити ще трьох синів і трьох доньок.
3 раннього дитинства навчили їх молитися Богу, любити людей, трудитися, шанувати народні звичаї і традиції. Я впевнена, що сьогодні дідусь і бабуся можуть пишатися своїми дітьми, онуками, правнуками.
У цей теплий червневий день ми всі без винятку зібралися за святковим столом з нагоди п’ятдесятиріччя їх подружнього життя. А це – не багато і не мало: шестеро дітей, шістнадцять онуків, троє правнуків. А зяті, невістки?! Уже й не полічити. Як гарно з вітальним словом до батьків звертається старший із синів Іван. Від імені всієї родини він дякує батькам за школу любові і добра, яку вони, діти, пройшли у стінах рідного дому. Дядько Іван живе у Вільшанці, він - священик. Мій батько теж, наслідуючи старшого брата, після служби в армії поступив на навчання до Одеської духовної семінарії і от уже п'ятнадцять років служить Богу і людям, він є настоятелем Святопокровської церкви у селі Могильне на Кіровоградщині. Он поряд з моїм батьком сидить дядько Леонід. Братам є про що поговорити, адже бачаться вони не щодня. Дядько стоїть на сторожі закону, він капітан міліції відділу внутрішніх справ міста Южноукраїнська. Надією і опорою бабусі й дідуся є моя тітка Анна, найстарша у сім'ї Малетичів. Живе вона у селі Бітля, неподалік від батьків. Не обділяє стареньких увагою. Частенько телефонують тітці Катерині, яка живе з сім'єю у Вознесенську, чи тітці Марії у Черкаси. За всіх дітей болить душа у стареньких: як живуть? чи не хворіють? які проблеми?..
Як добре, коли збирається разом уся родина! Якщо діти щасливі – батьки щасливіші вдвічі. А я переконалася, що мої бабуся і дідусь-найщасливіші в усьому світі, бо їх люблять, шанують, не забувають. Вони засіяли зерна любові і добра, які проростатимуть ще не одне покоління…
***
Недільний ранок... Я ще лежу і зовсім не поспішаю вставати з-під теплої ковдри. Не відкриваю очей, щоб не наполохати сонячних зайчиків, які причаїлися на моєму обличчі. Здогадуюся, що матуся відчинила вікна і яскраве світло, що віддзеркалюється від куполів церкви, заполонило всю мою кімнату.
- Оленко, скільки можна тебе чекати?! – чую сердитий голос братика-другокласника Андрійка.
- Ми з Маринкою через тебе запізнимося, і батько буде сердитися. За інших обставин я, може, з ним і посперечалася б, але не тепер. Батько справді не любить, коли ми запізнюємося на ранкову службу.
А після служби в церкві татусь поведе нас до найрідніших у світі людей – дідуся та бабусі…
ДЛЯ НОТАТОК
На шляху
до українського
Відродження
Розробки уроків, позакласних заходів
та дитячі творчі роботи, присвячені
20-й річниці незалежності України
Комп′ютерна верстка Л.Зукурової
Підписано до друку 2011 р.
Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Таймс.
Тираж прим. Зам №
Видавництво КОІППО імені Василя Сухомлинського, вул. Карла Маркса, 39/63,
Кіровоград, 25006