На шляху до українського відродження: Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені 20-й річниці незалежності України /Укладачі: Ю. В
| Вид материала | Урок |
- Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
- Організація тематичних заходів до Дня українського козацтва, 25.74kb.
- Методичні рекомендації Розглянути тему даного семінару-практикуму на засіданнях шкільних, 54.7kb.
- Державного Прапора України, 20-ї річниці Незалежності України Відповідно до статтей, 31.82kb.
- Сектор інформації з питань культури та мистецтва, 130.62kb.
- «Незалежність України – 19» (до 19-ї річниці проголошення незалежності України), рекомендації, 66.16kb.
- План основних районних заходів до Дня державного прапора України та 20-ї річниці Незалежності, 141.11kb.
- Боротьба за символіку. До ХХ річниці Незалежності України Незабаром ми будемо святкувати, 326.62kb.
- Методичні рекомендації до проведення заходів з нагоди, 102.84kb.
- Методичні рекомендації та матеріали для проведення у 2011 р виховних заходів, пов’язаних, 276.8kb.
Татусю мій рідний, матусю миленька
(Родинне свято для учнів 6-8 класів)
На свято запрошують усіх членів родин.
Зал оформлений як українська світлиця: ікона, хліб-сіль на вишитому рушнику, колоски жита-пшениці, гілочки верби й калини, родовідне дерево, родинні фотографії.
Батько й мати, читці в українському вбранні.
Мати. Заходьте до нашої хати,
Ми раді усіх привітати,
Щоб завжди вам жити у мирі
У колі великої родини!
Хай пісні веселі, щирі
Ллються в душу вам щоднини!
Батько. Бажаєм вам щастя, добра
І достатку без ліку,
Здоров’я, поваги
Й любові довіку!
(Звучить лірична мелодія).
Мати. Добрий день, дорогі гості!
Батько. Добрий день, шановна наша родина! Так, саме родина. Я не помиляюся. Бо ми всі – одна велика родина.
Мати. І село наше – це одна велика, дружна родина, хоч живуть у ньому люди різних національностей. Це наша маленька Батьківщина і ми любимо її.
Батько. Батьківщину нічого шукати.
Матір не шукають – вона є.
Батьківщина там, де в рідній хаті
Сонце засвітилося твоє.
Золотавий вечір впав на тихі верби...
Солов’їна пісня ллється вдалині...
І мрійлива річка між гаями в’ється...
Все це – Україна. Все це – я і ти.
(Звучить пісня «Україна - дивосвіт». Слова і музика Олени Суботіної).
Мати. Наше рідне село Деріївка розташоване на правому березі старого, могутнього Дніпра-Славутича. Поглянувши на село з Кошикової гори весною, назавжди лишаєшся зачарованим цвітінням його садів.
Воно залишається в наших серцях, завжди світить нам теплим вогником у найдальші далі, з усіх доріг притягує до себе, немов найсильніший магніт.
Батько. Пам’ять – одна з найважливіших властивостей людини. Так як не можна забувати батька і матері, бо вони дали життя, дім, в якому народився і виріс кожен з нас, так не можна забувати свій народ та його історію. Ми – частинка народу. Без усіх нас немає ні роду, ні історії.
Так як не можна забувати своїх рідних, близьких ні в хвилини радості, ні в години печалі, так не можна забувати нашої землі, бо це – першооснова. З неї ми вийшли. До неї і прийдемо.
1-й читець. Коли весни крилаті вісники
Летять з небес, полів, дібров,
Село, з красивим ім’ям – Деріївка –
Дарує нам свою любов.
2-й читець. Мій рідний краю, степова перлино,
Чи є на світі краща де країна?!
Поля, де жито колоситься,
Міста, в яких знайдеш, що подивиться,
Озера сині, сонечком зігріті,
Яри, туманом вранці оповиті...
Така родюча, лагідна земля,
Все це – Кіровоградщина моя!
3-й читець. Село моє – лиш цяточка на карті,
Але для мене рідне, дороге.
Живуть в нім добрі і трудящі люди,
Колоситься житами поле золоте.
Село моє – це рідна Деріївка,
Квітучий сад, розкішна гладь Дніпра.
Село моє – це вся моя родина
І батьківський поріг на все моє життя.
4-й читець. Як я люблю село своє,
Де є поля і луки.
Де чути співи солов’я
Й зозулі перегуки.
З дитинства рідне все мені:
Степи, ліси і кручі
І в небі журавлів ключі
В осіннім перегуці.
А як подивишся згори,
То серце завмирає –
Таке вже рідне й дороге
Село моє безкрає.
1-й читець. Тече Дніпро з давніх-давен,
Над ним веселка грає,
Такої дивної краси,
Мабуть, ніде немає.
(Звучить пісня «Пахне рідне село»).
Мати. Назва нашого села пов’язана з прізвищами перших поселенців, які були престарілими запорозькими козаками. Один з трьох зимівників заснував козак Дерій, за прізвищем якого і стала називатися слобода Деріївкою, що виникла у ІІ половині XVII століття.
Батько. Село засноване на території, що в той час належала Чортомлицькій Січі, центр якої знаходився недалеко від теперішнього Нікополя. Урочище Деріївка в XVII столітті згадується в списках населених місць запорозького козацтва. В цьому урочищі, на березі Дніпра, в кінці XVII століття поселилось кілька сімей престарілих козаків – Дерій, Колода, Сирота. Ці назви збереглися до наших днів. Ось як розуміють походження цих назв учні.
Мати. «Мені розповідав цю історію дідусь, який з дитинства жив на Колодівці. Взимку козаки із Запорозької Січі поверталися до своїх сімей. Першим заснував зимівник козак Дерій. Неподалік заснували зимівники козаки Сирота, Колода й Рома. Ці урочища й дотепер називаються – Колодівка, Сиротівка, Ромівка. Вибрали вони хороше місце, бо поруч, у глибоких водах Дніпра було багато риби. А в лісах, що оточували зимівники, водилось багато звірів», розповідає Володя Мануілов. З ним погоджуються Ігор Козка та Руслана Пікуш.
Батько. А ось Євген Красносільський вважає, що Сиротівка називається так тому, що колись там у великому будинку жили діти-сироти. Тому й місцевість ця носить назву «Сиротівка».
Мати. Наталія Ільчук висуває версію, що неподалік нашого села був острів Сиротка, тому назва урочища – Сиротівка.
Батько. Неподалік села був хутір, який називався Берестки. Чому ж він так називався? Іван Перевернихата вважає, що назва пішла від того, що навколо хутора росло багато берестків. З ним згоджуються Ольга Луценко та Олена Яцина.
Мати. Цікаво трактують учні назву урочища Водяне. «Колись давно-давно від лихого пана втекла сім’я. Довго йшли вони, потомилися й сіли спочити. Сподобалась їм ця місцина і вирішили вони там оселитися. Збудували хатину і вирішили викопати криницю. Лиш прокопали кілька метрів, як з’явилась вода – чиста, холодна, смачна. І було її дуже багато. Так і назвали вони цю місцину – Водяне» (Анастасія Мануілова).
Батько. Наше село лише малесенька краплиночка на карті України. Та хіба є щось у світі дорожче, ближче, краще, ніж рідна земля? То ж завжди пам’ятайте той край, де народилися і виросли, пам’ятайте свій Берег Дитинства.
1-й читець. Люби своє село, – сказала мені мати. –
Тут народилась ти, твої батьки й діди.
Тут перше слово ти навчилась вимовляти
І звідси вдалеч поведуть тебе шляхи.
Село моє! Твоя краса вражає
Садами пишними, безкрайніми полями,
І голубими водами Славутича-Дніпра.
Село моє! Найкраще ти у світі –
У небесах курличуть журавлі...
Тут світлі ранки, росами умиті,
Тут перші кроки я зробила по землі.
Село моє! Тебе ніколи не забуду,
Де б не була я, у якім краю,
Світитимеш ти вогником мені до скону
І лиш тобі я віддаю любов свою.
(Звучить пісня «Деріївка». Слова і музика Т. Лавецької
Здавна у нашому селі жили люди, які уміли з лози майструвати гарні стільці, етажерки, колиски для немовлят.
Село завжди славилося вишивальницями. Вишивали блузки, сорочки, скатертини, а найбільше – рушники. Продовжувачами цього ремесла зараз є В.В.Неруш, Л.Г.Онипсенко, Л.В.Бичко, Є.І.Козар, Н.А.Забігай та інші.
Батько. Багата талановитими людьми Деріївка. Сьогодні ми хочемо познайомити вас з роботами нашого односельця, випускника нашої школи, самобутнього художника і умільця Куцевола Олександра Валентиновича. А розповість нам про нього і його роботи його донька Яна, учениця 9 класу.
Яна. Татом, Олександром Валентиновичем, я захоплююся і пишаюсь ще змалку. Спочатку просто як люблячим татом, що виконував усі мої прохання, а потім прийшло і захоплення невтомною працею його душі, його живописними полотнами, гравюрами, скульптурами, художніми роботами по дереву і металу. Завжди дивлячись та татові витвори дивувалася: як серед рутини буденності він знаходить такі чисті, прозорі кольори, як уміє побачити у вузлуватому корінні і страховисько лісове і красуню-мавку. Коли запитую, звідки це в нього, хто навчив, посміхається і каже: «Треба тільки дивитися і бачити!». Колись розповідав, що великий вплив на нього мають вітчим, Яшний Іван Іванович, що має справді золоті руки, і мати – Лідія Олексіївна, яка довгі роки працювала в сільській бібліотеці. Саме від матері прийшло захоплення світовою класикою, що подарувала сюжети перших графічних полотен. Тоді вперше ожили на папері і величний Тарас Бульба, і безстрашний князь Ігор, і геніальний Пушкін.
Тато працює у лісництві і не приходить додому без, так би мовити, «художньої сировини» – чи примхливо покрученої гілки, чи напливу деревних грибів на старому пеньку, чи уламка каменю. Під рукою майстра усе це оживає і починає друге життя – вже як витвір мистецтва.
Його роботи можна побачити в художніх салонах Кременчука та Дніпродзержинська, також тато дарує їх своїм знайомим, друзям,.
Мені дуже подобається, що він ніколи не полишає можливості вчитися в інших. Побачить нову техніку роботи з деревом, фарбами чи склом – відразу починає і собі працювати, доки не опанує.
Мати. Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь, завжди переходила і на їхніх нащадків.
Батько. Пам’ять про своїх пращурів – це природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії та традиції, передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали людьми без роду-племені.
Ось так з роду-віку батьки намагаються передати у спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити пам’ять про самих себе. Діти ж намагаються дотримуватись і далі розвивати родовідні звичаї.
Мати. Сьогодні у нас в гостях родина Мануілових. Микола Дмитрович з Поліною Федорівною, закінчивши школу, залишились у рідному селі. Невдовзі стали на весільний рушник, а згодом народили і виховали двох синів – Володимира і Миколу.
Скромні, працьовиті хлопці відслужили в армії, знайшли собі до пари вірних дружин і подарували своїм батькам онуків: Анастасію, Володимира та Світланку. Першою слово має Анастасія, учениця 8 класу нашої школи, яка продемонструє генеалогічне дерево родини Мануілових. (Розповідь Анастасії)
Батько. А тепер Микола Дмитрович та Поліна Федорівна розкажуть про свої сімейні традиції, про те, як виховували дітей. (Розповідь подружжя про сімейні звичаї і традиції).
Онука Світлана.
Свою бабусю знаю я з давніх-давніх пір,
Її обличчя любе, її ласкавий зір.
Замислиться бабуся, зажуриться на мить,
І знов, дивись, сміється,
Ласкаво гомонить.
Та над усе, найбільше сподобались мені
Її ласкаві руки, умілі та міцні.
Оцій руці хорошій робота не важка,
Бо в’яже, варить, пише бабусина рука.
І я в бабусі руки цілую залюбки,
Вони немов співають, розказують казки.
Я слухаю бабусю, я вся, мов уві сні.
Розумні, ніжнії руки, умілі та міцні.
Онук Володимир.
Любий, добрий наш дідусю,
Ми твої внучата,
Прибігаємо до тебе
Щастя побажати.
Хоч твоє волосся сивиною
Густо посріблилось,
Ти для нас, дітей маленьких,
Другом залишився.
Ти нас батькові й матусі
Помагаєш вчити,
Як бути чесним, добрим,
Як по правді жити.
Ми твої слова розважні
Пам’ятати будем
І в житті твою науку
Понесемо всюди.
(Звучить пісня «Родина». Сл. В.Крищенка, муз. О. Злотника).
1-й читець. Я люблю свою хату,
І подвір’я й садок.
Де і сонця багато,
І в жару холодок.
2-й читець. Все для мене тут рідне:
Стіни, білі як сніг,
І віконце привітне
І дубовий поріг.
3-й читець. В своїм селі, в своїм краю
Люблю я співи солов’їні,
Весняний гомін ручаю,
І руту-м’яту при долині.
1-й читець. Налиті сонцем колоски,
Гінке-гінке безмежне поле.
І мамин хліб, і ті стежки,
Якими вранці йду до школи.
2-й читець. Люблю переліски й гаї,
Сади, серпанком оповиті...
Хоч обійди усі краї –
Нема такого в цілім світі!
3-й читець. Спасибі тобі, моє рідне село,
Я хочу тебе оспівати...
Де ж знайти мені стільки барв,
Щоб тебе, дороге, змалювати?
1-й читець. Змалювати безмежжя полів,
Різновиддя твоєї природи,
Той барвінок, що в лузі зацвів,
І Дніпра темно-синії води.
2-й читець. Дороге моє, рідне село,
Я від серця тобі побажаю,
Щоб ти вічно жило і цвіло
різнобарв’ям квітучого маю.
3-й читець. Процвітай же, село моє рідне,
Колосися полями і квітни,
Ти ж – життя моє, сонце і небо
Й милішого мені не треба!
(Звучить пісня «Деріївко, любов моя»)
Батько, мати. Усім бажаєм щастя й долі,
Добра у хаті і на полі,
Вашим родичам, батькам,
Вашим сестрам і братам.
(У сценарії використані вірші учнів – Ольги Охріменко, Наталії Ільчук, учителя Л.Ф.Черньонкової та бібліотекаря О.А.Апостолової).
| | Л.Ф. Черньонкова, вчитель біології і хімії Деріївської ЗШ І-ІІІ ступенів Онуфріївської районної ради |
Духовні дзвони линуть Придніпров´ям
(Проект для учнів 9-11 класів)
Мета: ознайомити учнів з історією рідного краю, села Деріївки, виховувати прагнення глибше познайомитися з історією Придніпров'я, формувати національну свідомість, шанувати духовні цінності свого народу.
Опис проекту
І етап. Підготовчий
Вибір та обговорення проблеми. Визначення основних етапів та строків реалізації проекту.
Девіз: «Якщо учень не навчиться сам творити, то він завжди буде лише наслідувати, копіювати».
ІІ етап. Збір інформації
Джерела інформації: історичні матеріали, публікації з газет, спогади очевидців, додаткова література, вірші місцевих поетів.
ІІІ етап. Шляхи розв’язання проблеми
- обговорення актуальності даного проекту,
- аналіз зібраної інформації та створення інформаційної бази;
- обговорення майбутнього проекту;
- планування практичної реалізації проекту.
ІV етап. Практична реалізація та підготовка презентації проекту
- розподіл виступів;
- складання сценарію презентації;
- естетичне оформлення зібраних матеріалів;
- визначення чіткої послідовності виступів учасників;
- визначення запитань для гостей.
V. Презентація проекту
VІ. Підсумок проекту
Обговорення проведення та захисту проекту
Презентація проекту
Вчитель. Доброго дня, діти! Я попрошу вас хвилинку постояти. Хай першими сядуть уважність і чуйність, другими – сердечність і щирість, а згодом – духовність і милосердя. Ви завагалися? Чому? Тому що ваші серця переповнені і одним, і другим, і третім. Ви на хвилинку задумалися над чистими джерелами своєї душі. З цим добрим настроєм ми розпочнемо наш перший урок, темою якого є «Духовні дзвони линуть Придніпров’ям».
Учениця. Стоїть серед полів Кіровоградщини маленьке село. Влітку воно губиться серед зелені та у золотому морі пшениці, взимку – завмирає під сріблястим килимом. На мапі Кіровоградської області бачимо маленьку краплиночку, яка притулилася до самого Дніпра-Славути. А над нею назва – Деріївка.
Коли весни крилаті вісники
Летять з полів, небес, дібров.
Село, з красивим ім’ям – Деріївка
Дарує вам свою любов.
Придніпров’я… що є ріднішим для тих, хто тут народився, виріс, зробив перші кроки. І немає, здається, іншого куточка на землі, такого близького і рідного. Бо тут – корінь твого роду, що сягає сивої давнини, унікальні реліквії духовної культури наших предків – батькова хата, мамина пісня, дідусеві казки, бабусина вишиванка – все це родовідна пам’ять, наша історія. Історія, яку не вивітрити, яку треба зберегти від забуття і байдужості, яка є набутком народу.
Сльоза гірка, як полини квітневі.
І воля наша – від порога й трохи.
Чи ми ж колись прозріємо, збагнемо
Страшні уроки нашої епохи.
Учениця. У книзі М.Явтушенка, О.Копійки, Т.Уткіної («По північному краю Дикого Поля») повідомляється, що на території району на початку XVIII століття було 26 поселень, з них 3 села (Деріївка, Платівка, Манзурова), інші – козацькі хутори.
На початку 2007 року в нашому районі налічується 29 населених пунктів. На пам’яті покоління моїх дідів і батьків з лиця землі зникло 11 сіл і хуторів. Це хутори – Червоний партизан, Берестки, Крутоярівка (Деріївської сільради), Гусівський (Онуфріївської сільради), Агрошлях (Попівської сільради);села: Набадівка, Горіхове (Мар'ївської сільради), Первомайське (Василівської сільради), Федорівка, Андріївка, Участки (Млинківської сільради). Запросимо до розмови живих свідків зниклих хуторів на території Деріївської сільської ради – Івана Петровича Превернихату, Єлизавету Іванівну Козар і Геннадія Петровича Пивовара, які розкажуть нам про життя на своїх малих батьківщинах. (Розповідь жителів зниклих сіл)
Учениця. Зникли села й хутори, висохли джерела й струмки, що живили річку Омельник. Замулена і сама річка. Забуті кладовища… Як пише краєзнавець з Онуфріївни Є.Терешко, «… є в нашому районі історичний музей, але в ньому немає жодного рядка про зниклі села й хутори. І подумалось мені, як же багато ми втрачаємо від того, що не шануємо пращурів своїх і пам’ять свою, не пошановуємо титанічну працю поколінь, що відійшли у вічність, а від того і ростемо такими і не знаємо, хто ми».
Учениця. Принижені і забуті духовність, мораль. Це аж ніяк не природно для нас, українців. Сьогодні скрізь править бал долар. Але чи така вже це міцна опора? Звісно, без грошей не можна прожити, але коли гроші затуманюють очі, коли все підпорядковується тільки меті наживи, суспільство скочується у прірву бездуховності і не має майбутнього. І як тут не згадати слова Ліни Костенко: «Куди йдемо, який лишаєм слід, хто пам'ять змив, неначе акварельку? Все менше рук, що вміють сіяти хліб, все більше рук, що пхають все у пельку». У нашій школі проходить експеримент «Формування духовності особистості на засадах національних цінностей», який покликаний відроджувати історичну пам’ять, пошану до наших пращурів.
Учениця. Тож і виходить, що матеріально ніби піднімаємося вгору, а духовно – скочуємося вниз. Неправильне розуміння життя на землі призводить до очерствіння, скам’яніння серця. Погляньмо на себе, на оточуючих: ми здичавіли, позачинялися від усіх і всього, наші хати, колись відкриті для всіх, які не знали ніколи замків, перетворилися на неприступні фортеці.
Ти стоїш, небагата і пишна
Виглядаючи з саду на луг,
Рясний цвіт обтрусили вишні
На солом’яний твій капелюх.
Відчинила ти лагідно двері
До нового життя і добра,
Друзів кликала до вечері
Рідна хато моя стара.
Учень. Дедалі більше віддаляється від нас в шаленому темпі інформаційної епохи біленька хатина у вишневому садку з колискою та мудрим усміхом діда Миколи і прадіда Івана.
Все менше й менше біленьких, чепурненьких хат залишилось у нашому селі. Замість них з’явились нові, вкриті шифером і залізом, з великими вікнами і кам’яними парканами, а прадідівські хати «вмирають» тихо, бо залишились самі, без господарів.
Ще тихенько місяць сипле зорі в м'яти,
Ще на чорнобривцях перлами роса,
Та мов ніж у серце: «Продається хата».
Й не розчув відлуння: «Хата чи душа?».
І завмер на місці, нічого сказати.
Як же можна все перекреслить вмить?
Тут когось на світ цей народила мати,
Тільки чом же серце в «когось» не болить?
Зупиніться ж, прошу, ще не все прожито.
Ще до вас голосить із колін село,
Ще земля дарує вам пшеницю й жито,
Значить, ще не все в нас прахом попливло.
Значить, буде свято, значить святу бути.
Значить, буде пісня, мов вода з весла.
Лиш не дайте рідне ви село забути, –
Не прожити вам у місті, в світі без села!
Учениця. У Деріївці до цього часу чи не кожен пам’ятає Михайла Івановича Синипостола. І не тому, що він був головою сільської ради і є почесним громадянином нашого села, а за його людяність, порядність, працелюбність. Перебуваючи на пенсії, він не полишав громадської справи: допомагав вдовам рубати дрова, ремонтував ферму, брав участь у загальносільських заходах, відгукувався на запрошення школярів розповісти про трагічні воєнні роки і фашистське рабство. Де і сили бралися у нього – хвора дружина Олександра Несторівна, домашнє господарство, присадибна ділянка, діти та онуки. Любив він і свою хату, щороку фарбував ставні, двері, висаджував квіти попід вікнами. Коли приїздили з міста діти – Валентина та Іван, хата зустрічала теплом і батьківською ласкою. Вже немає в живих Олександри Несторівни, Михайла Івановича. Та на прохання продати хату син відповідає: «Не продам. Коли вийду на пенсію – переїду в рідне село, адже це моя родинна колиска, батьківська пам’ять».
Учениця. Якщо помирає батьківська хата, то зникає тепло сімейного гнізда, зникає наш духовний острів, який тримає зв’язки всіх поколінь. Коли б усі люди про це пам’ятали, то не «стогнали» б у наших селах «умираючі» хати.
Вчитель. Добігає до кінця наш перший урок, попереду нас чекають нові відкриття, нові знахідки і дослідження, зустрічі з цікавими людьми. Тож хай буде щасливою ваша життєва дорога.
Бути людиною – не дуже просто.
Бути людиною – геройство в наші дні.
Стати і крикнути з трибуни, з помосту.
- О, люди! Залишайтеся людьми!
Живімо не тільки сьогоднішнім днем, а думаймо про майбутнє.
Не забуваймо минуле, вивчаймо його.
Не витрачаймо вільний час лише на розваги і перегляд телепередач.
Будемо знаходити час для читання книг, власного духовного зростання.
| | Л.Г. Пугач, вчитель світової літератури Кіровоградського НВО «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів №16 – дитячий юнацький центр «Лідер» Кіровоградської міської ради |