Конспект лекцій

Вид материала

Конспект

Содержание 9 Політичні партії та партійні системи. громадські організації у політичній системі суспільства 10 Політична ідеологія. основні ідейно-політичні течії

Подобный материал:

• Конспект лекцій Удвох частинах Частина 1 Суми, 2323.63kb.
• Конспект лекцій Удвох частинах Частина 2 Суми, 1998.47kb.
• Конспект лекцій Суми Видавництво Сумду 2010, 2423.29kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності "Правознавство", 1754.63kb.
• Конспект лекцій Серія а 4 Київ 2005 Головний редактор Ярослав Головко, 4770.79kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності 050104 "Фінанси", 2580.36kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності 050201 "Менеджмент організацій", 1390.59kb.
• Конспект лекцій для студентів напряму підготовки 0305 "Економіка та підприємництво", 3017.1kb.
• Конспект лекцій Хмельницький, 2005 Снозик О. В. Безпека життєдіяльності, 909.72kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності 050104 «Фінанси» заочної форми навчання, 799.86kb.

• форма та роль держави;
  
• спосіб формування органів влади;
  
• спосіб голосування;
  
• структура політичних інститутів;
  
• співвідношення між гілками влади;
  
• становище і роль політичних партій та громадських організацій;
  
• наявність чи відсутність правової державності;
  
• правовий статус особи;
  
• розвиненість, нерозвиненість чи відсутність громадянського суспільства;
  
• рівень економіко-господарського розвитку;
  
• рівень політичної стабільності суспільства;
  
• встановлена правова система, її особливості та характер;
  
• історичні, культурні традиції, звичаї народу.
  

З виділених критеріїв можна зробити висновок, що політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства.

В. Якушик пропонує таку класифікацію політичних режимів:

1. режими постійні та тимчасові;
   
2. режими нормального та надзвичайного функціонування;
   
3. конституційні та неконституційні;
   
4. режими функціонування правової держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності);
   
5. світські, релігійні, атеїстичні;
   
6. безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні;
   
7. цивільні та воєнні;
   
8. режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опору та такі, що потребують постійно підтримки ззовні;
   
9. режими, котрі опираються лише на національні інститути влади, та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території країни політичних інститутів, які представляють закордонні сили;
   
10. режими, що мають реальною постійною і активною сферами своєї діяльності увесь світ, та такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загальнопланетарної системи забезпечення національних інтересів.
    

У сучасних умовах політичні режими частіше за все класифікують на авторитарні, тоталітарні та демократичні. Іноді в окрему групу дослідники виділяють фашистські режими у різноманітних формах їх прояву.


8.2 Основні риси демократичного режиму


Характерною особливістю демократичного режиму є децентралізація, розосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Демократичний режим характеризує:

• виборність найважливіших органів політичної влади;
  
• вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волевиявлення більшості громадян;
  
• формальне визнання народу джерелом влади, сувереном у державі;
  
• юридична рівність громадян;
  
• високий ступінь реалізації прав людини;
  
• пріоритет прав людини над правами держави;
  
• розподіл влади з метою недопущення її концентрації в єдиному центрі;
  
• повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;
  
• верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;
  
• економічна свобода, розвинута економіка, вільна від державного втручання;
  
• наявність політичного плюралізму.
  

8.3 Тоталітаризм та тоталітарний режим. Поняття та основні ознаки


Тоталітаризм (від фр. totalite - сукупність, повнота, від лат. totus - весь, цілий) - це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Щодо авторства цього терміна, то думки учених розійшлися, називаючи Б.Муссоліні, Д. Джентіле, Дж. Амендолу, П. Габетті. Відомо, однак, що в 1925р. це поняття вперше пролунало в італійському парламенті. Перша спроба наукового аналізу належить німецько-американській дослідниці X. Арендт у праці "Походження тоталітаризму" (1951 р.). Основні ознаки тоталітарного політичного режиму:

• висока концентрація влади;
  
• жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;
  
• • відсутність легальної опозиції;
  
• ідеологізація всього життя суспільства;
  
• наявність обов'язкової для усіх офіційної ідеології;
  
• нетерпимість до політичного інакодумства;
  
• знищення громадянського суспільства;
  
• проголошення принципу органічної єдності держави і народу;
  
• повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу та виконавчу владу;
  
• • існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;
  
• всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;
  
• державний монополізм в економіці.
  

Між дослідниками ведеться дискусія щодо того, чи є обов'язковою ознакою тоталітаризму ліквідація багатопартійності й абсолютне панування у суспільному житті однієї партії. Зокрема, В. Якушик зауважує, що у деяких країнах з тоталітарним режимом зовсім немає політичних партій, в інших - одна, ще в інших дозволяється діяльність кількох партій, які визнають провідну роль партії-гегемона.

Тоталітаризмом називають деспотичний режим XX ст. Протягом 20-30-х, а потім - другої половини 40-х рр. тільки в Європі тоталітарні режими були встановлені в 17 країнах з 27. Найхарактернішими різновидами тоталітарного режиму є фашизм, комунізм.

Фашизм у період між двома світовими війнами утвердився в Італії, Німеччині, Югославії, Болгарії, Румунії, Греції, Іспанії, Португалії, Японії, Чилі, Сальвадорі, Гватемалі. Політичний лад у цих державах опирався на ідею абсолютного підкорення особи державі, а також на расизм, шовінізм, антикомунізм. Після Другої світової війни західні демократичні держави вжили заходів проти відновлення фашизму (Потсдамський договір, поділ Німеччини, позбавлення Японії та Німеччини права мати значну армію, створення Ради Безпеки ООН). У деяких державах - Іспанії, Португалії, Греції - фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х рр. XX ст.

Якщо фашизм був тоталітарною диктатурою ультраправих сил, то другий різновид тоталітаризму - комунізм - був диктатурою ультралівих сил. Комунізм виник раніше за фашизм і проіснував довше за нього. До певної міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування, хоч мав й інші причини свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що виник в результаті Жовтневого перевороту 1917р. Комуністичний тоталітаризм базував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії переважно проти власного населення, не зачіпаючи сильно інтереси інших держав до закінчення Другої світової війни. Була створена повністю одержавлена економіка. Після перемоги над фашизмом комунізм розширив свою географію; в другій половині 1940-х рр. у залежність від СРСР потрапили Болгарія, Польща, Угорщина, Чехословаччина, Народно-демократична Республіка Німеччина, які були змушені виконувати розпорядження Москви під загрозою збройного вторгнення. Тим же шляхом, хоч із певними особливостями, розвивалися Румунія та Югославія. В Азії тоталітарні режими комуністичного взірця встановилися в Китаї, Північній Кореї, В'єтнамі, Камбоджі, Лаосі; в Латинській Америці - на Кубі. Крах комуністичного тоталітаризму настав внаслідок поразки у війні, але не у збройній, а в "холодній".

Тоталітаризм в обох своїх різновидах приніс людству величезні страждання, йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів.


8.4 Авторитаризм та авторитарний режим. Поняття та основні риси


Авторитаризм (від лат. аutoritas - цілковита влада, вплив) - це політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій.

При цьому однак державний контроль не розповсюджується на позаполітичні сфери: економіку, культуру, релігію тощо. Найчастіше такий режим виникає в країнах, де відбувається зміна суспільного ладу, де спостерігаються тривалі економічні і політичні кризи, подолання яких демократичними засобами стає неможливим.

На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів.

Основні ознаки авторитаризму:

• у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, диктату;
  
• виконавчі органи держави наділені широкими законодавчими повноваженнями;
  
• обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;
  
• відчуження народу від влади;
  
• відсутність єдиної ідеології;
  
• гласність не є принципом діяльності органів влади;
  
• опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;
  
• при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;
  
• обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об'єднань громадян;
  
• у процесі прийняття та реалізації політичних рішень практично виключається метод компромісу, взаємоузгодження різних позицій;
  
• органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності.
  

Різновиди авторитарних режимів:

- теократичний: характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани, напр., ісламські фундаменталісти в Ірані, які керують державою з часів революції 1979 р.;

• військово-бюрократична диктатура: встановлюється в результаті військового перевороту. Напр., така форма авторитаризму була в Греції (правління «чорних полковників»), Аргентині, Бразилії, Чилі, Парагваї та ін.;
  
• персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. Влада належить диктатору, який опирається на розгалужений поліцейський апарат. При владі, як правило, перебувають родичі, друзі диктатора. Персональна тиранія була характерна для режимів Барра в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа;
  
• абсолютні монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати). Монарх наділений абсолютною владою; виборні представницькі органи відсутні; уряд призначається монархом і звітується лише перед ним;
  
• неототалітарні режими: вони функціонують при наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів, але реально влада зберігається в руках однієї партії. Такі режими існують в Мексиці, Сирії, де правлячими партіями відповідно є Інституційно-революційна та БААС.
  

8.5 Політичний режим сучасної України


Політичний режим України можна охарактеризувати як "змішаний", тобто такий, що інтегрує ознаки усіх основних політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, тоталітарного, анархічного, охлократичного та ін.

Перехід до демократичного режиму суттєво полегшується у випадках, коли економіка знаходиться в хорошому стані, і ускладнюється в умовах її кризи, що спостерігаємо в Україні. Стан економіки - це перша проблема, з якою зіткнулася Україна при переході до демократії. Друга проблема - радикалізація лівої опозиції, що суттєво дестабілізує економічне і політичне становище країни. Проте, зміни, що відбулись у лютому 2000 р. в українському парламенті - створення конструктивної більшості, спроможної повести плідний діалог і з суспільством, і з виконавчою владою, і з Президентом, і усунення від керівництва Верховною Радою лівої меншості, яка перейшла в опозицію, дещо послабили гостроту цієї проблеми. Третя проблема полягає в тому, що у нас є люди, які знаходячись в опозиції до минулого (тоталітарного) режиму, разом з тим не є прибічниками демократії, їх ідеал - авторитаризм.

Отже, процес переходу від тоталітарного і авторитарного режимів до демократії складний, але можливий. Його не можна здійснити миттєво, стрибком. Він супроводжується, передусім, зміною соціально-економічного ладу, здійсненням згори реформи політичної системи, формуванням громадянського суспільства і утвердженням демократичної правової держави.


9 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА


9.1 Поняття “політична партія”. Еволюція партій


Термін "партія " (від лат. раrtio - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її.

Й. Тейзінг вважає, що дати повне визначення політичної партії неможливо. "Про політичну партію можна казати лише у тому випадку, якщо йдеться про організації, які поставили собі за мету здійснювати постійний вплив на формування політичної волі й тому потребують організаційних структур та програмних висловлювань. Показовою ознакою існування політичної партії є участь у формуванні політичної волі шляхом ідейного впливу та здійснення влади в різних сферах".

Перші згадки про політичні партії зустрічаються іще у мислителів Стародавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угрупування - партії - виступали тимчасовими об'єднаннями, їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст.ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIXст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо, дук. Вашингтон, Дж.Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. - М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Послідовники теорії Ж.-Ж. Руссо про всезагальне благо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій і "батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т. ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;
  
• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;
  
• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;
  
• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.
  

Виникнення партій не є випадковим явищем, їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

1. мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;
   
2. характер організації партії;
   
3. зміст ідеології партії;
   
4. діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.
   

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне у групування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє "партійний електорат", "симпатики", "меценати".

Ознаками політичних партій є:

• певна тривалість існування у часі;
  
• наявність організаційної структури;
  
• прагнення влади;
  
• пошук народної підтримки.
  

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії - це водночас добро і зло. "Добро - тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня". У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства " та "правової держави ". Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

Як зазначав Дж. Ла Поламбара, "будь-яка партія: по-перше, є носієм ідеології або, принаймні, відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу людини; по-друге, вона є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей; по-третє, партія ставить за мету завоювання влади; по-четверте, партія прагне забезпечити собі підтримку народу". Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. Американський політолог П. Меркл називає такі головні функції політичних партій:

- підбір партійних і державних лідерів;

• “рекрутування і соціалізація" нових членів;
  
• вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище;
  
• розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем.
  

К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:

• визначення мети;
  
• акумуляція та вираження соціальних інтересів;
  
• мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах;
  
• "рекрутування" еліти та формування уряду.
  

Визначимо функції партії, які характеризують її зв'язки з класом, соціальною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.

Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції - згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки вибуху всієї системи суспільства.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто виокремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій.

Тому чи не найобгрунтованіше розглядати участь партій у політичній соціалізації у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визнається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов'язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.

Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосередніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу в різні часи створювалися доктрини держави всезагального добробуту, теорія соціального та політичного плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах партійних лідерів із промовами і статтями в пресі, у розробці та поширенні різних партійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та ін.

Наступна функція - досягнення влади, оволодіння її апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.

Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція або функція політичного рекрутування. Під "політичним рекрутуванням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж в опозиційних партій.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є:

• вивчення механізмів виникнення та розв'язання протиріч суспільних відносин;
  
• розробка системи колективного обґрунтування та прийняття рішень;
  
• вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;
  
• створення національної інформаційної сітки та національного інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв'язання;
  
• розробка методів діагностики стану громадського організму;
  
• формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних організацій, головна мета якої - узгодження загальнолюдських інтересів і механізмів розв'язання протиріч.
  

9.2 Типологія партій


Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, релігійні та світські, демократичні та революційні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте й цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонова­ний М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів, їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж Шарло та американський політолог Док. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії - "переробити свідомість населення". У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн "третього світу", вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Також партії поділяються на демократичні та тоталітарні. У тоталітарних партіях існує сувора регламентація відносин членства, "кухня" прийому у члени партії. Демократичними називаються ті, де нема чіткого регулювання прийому у члени партії і відносин членства. У тоталітарних партіях існує сувора дисципліна, відсутність фракцій, поділу на більшість і меншість. У демократичних партіях, навпаки, допускаються фракції та фракційна боротьба, поділ членів партії на більшість і меншість, існування різних точок зору з дискусійних питань.

У діяльності тоталітарних партій великою є питома вага ідеологічного чинника, натомість він має другорядне значення у демократичних партіях. Демократичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні - як антиконституційні. Коли така партія контролює уряд, то вона ставить конституцію на службу партійній меті. Тоталітарна партія підпорядковує собі державу.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні - "монополістичними ", оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства. За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами, її головна функція - відбір представників, які у разі обрання користуються "вільним мандатом" і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації на відкриті та закриті. До закритих відносять партії з "обмеженим членством" або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеологи - від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.


9.3 Різновиди партійних систем


У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи, їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.

Італійський політолог Дж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:

1. однопартійні;
   
2. з партією, що здійснює гегемонію,
   
3. з домінуючою партією;
   
4. двопартійні;
   
5. поміркованого плюралізму;
   
6. крайнього (поляризованого) плюралізму,
   
7. атомізовані.
   

Однопартійна система властива авторитарним, особливо - тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Для неї характерні конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій.

Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п'яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборених мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кампанії.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систему поміркованого плюралізму.


9.4 Особливості сучасної партійної системи України. Перспективи розвитку багатопартійності в Україні


Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавче закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.
   
2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризацїї партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".
   
3. Етап передвиборчий-1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.
   
4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.
   
5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.
   
6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр.). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.
   
7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.
   
8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3-партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували
   "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.
   
9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.
   
10. Етап передвиборчий - 4. Характеризується намаганнями запровадити пропорційну виборчу систему, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, підготовкою до парламентських виборів-2002.
    

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 - 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;
  
• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;
  
• вкрай слабкі ідеологічні засади;
  
• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;
  
• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;
  
• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;
  
• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.
  

Правовий статус політичних партій України. Він врегульований Законом України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. У ньому підкреслюється, що право громадян на свободу об'єднання у політичні партії надається для здійснення і захисту особою своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інте­ресів. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Кон­ституції України в інтересах національної безпеки та громадського поряд­ку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в деяких інших випадках. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політич­ної партії. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг. Цим законом політична партія визначається як "зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах". Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом.

Усі політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком окремих, законодавче передбачених, випадків.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, посягання на здоров'я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише дієздатний громадянин України від 18 років. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх справ, співробітники СБУ, військовослужбовці. На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії. Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим. Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України протягом 30 днів з моменту надходження реєстраційних документів.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим.

Політичні партії України мають право:

1. вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених законодавством;
   
2. брати участь у виборах усіх видів;
   
3. використовувати державні засоби масової інформації, а також: засновувати власні мас-медіа;
   
4. підтримувати міжнародні зв'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати або вступати між: собою у міжнародні спілки;
   
5. ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об'єднання громадян, подавати допомогу в їх створенні.
   

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

• можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;
  
• брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні ЗМІ в порядку, встановленому законом;
  
• вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.
  

Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно. Встановлено певні обмеження щодо фінансування діяльності політичних партій, а саме: не допускається фінансування політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам, іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями, благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями, анонімними особами або під псевдонімом, політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій. Політична партія зобов'язана щорічно опубліковувати в загальнодержавному ЗМІ фінансовий звіт про доходи і видатки, а також звіт про майно політичної партії.

За діяльністю політичних партій здійснюється державний контроль. Органами, що його здійснюють, є Міністерство юстиції України, Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії. У разі порушення політичними партіями чинного законодавства до них можуть бути вжиті такі заходи:

• попередження про недопущення незаконної діяльності;
  
• заборона політичної партії. У разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України передбачена юридична відповідальність, відповідні органи, до відання яких належить контроль за діяльністю політичних партій, видають приписи про недопущення протиправних вчинків.
  

Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, осередків та інших структурних утворень, припинення членства в політичній партії. Політичні партії припиняють діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва. Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.


9.5 Громадські об’єднання та рухи: сутність, структура, типологія


Право на об'єднання є невід'ємним правом людини і громадянина, проголошеним Всесвітньою декларацією прав людини і закріпленим в конституціях більшості країн, в тому числі й України. Так, у ст. 36 Конституції України читаємо: "Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації".

Громадські об'єднання - це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об'єднаних на основі спільності інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян.

Структура громадських об'єднань може бути такою: громадські організації, громадські органи, політичні і суспільні рухи (малюнок 9.1).

Громадські об'єднання створюються з метою розвитку суспільно-політичної активності і самодіяльності громадян, їх участі в управлінні державними і суспільними справами, захисту громадянських, соціально-економічних, політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних, соціальних інтересів та ін.


9.6 Громадські організації та суспільні рухи України


Одним із головних різновидів сучасного руху є фемінізм. Феміністські рухи не були відокремлені від інших суспільних рухів. Перші значні феміністські рухи виникли в середині XIX ст. Вони приділяли велику увагу, зокрема, здобуттю жінками права голосувати. Після занепаду фемінізму у 1920-х рр. він знову поширився у 1960-х рр. і набув впливу в багатьох сферах суспільного життя та інтелектуальної діяльності більшості країн світу.

Сучасний жіночий рух у широкому розумінні означає різноманітність форм боротьби жінок за свої права і інтереси. Це - спільні дії різних соціальних, демографічних, національних жіночих груп, об'єднаних єдиною метою, спільними духовними цінностями.

Політизація українського жіноцтва викликана об'єктивними причинами:

1. Усвідомленням жінками свого становища, що поступово та неухильно призводить до зміни змісту та структури потреб жіноцтва.
   
2. Існуванням основних соціальних протиріч між правом жінок на рівність в суспільстві, на роботі, в сім'ї і його реалізацією. Дискримінація жінок у різних сферах суспільно-політичного життя зберігається.
   
3. Ігноруванням інтересів жіноцтва, як з боку держави, так і різних громадсько-політичних об'єднань.
   

Структура громадських об’єднань		Громадські організації – добровільні, побудовані на основі самоуправління і самодіяльності об’єднання громадян; відстоюють інтереси певних груп населення – соціальні, професійні, соціально-демократичні та інші, або об’єднані спільністю тих чи інших цілей (профспілки, молодіжні організації, культурно-освітні та інші добровільні товариства – творчі союзи, фонди, асоціації та ін.). Вони, як правило, мають фіксоване членство, статути.
		Громадські органи – особливий вид громадських об’єднань, які створюються найчастіше при державних органах і виступають формою прояву громадської активності мас (Комітет захисту миру, Комітет ветеранів війни, Комітет солдатських матерів та ін.). Багато з них не мають фіксованого членства, статутних документів.
		Політичні рухи – являють собою активну діяльність політичних сил, спрямовану на зміну існуючих владно-державних структур суспільства або відносин між державами в системі світового співтовариства.
		Суспільні рухи – об’єднання різних соціальних сил для реалізації поставлених цілей. Це – антивоєнні, молодіжні, жіночі, громадські ініціативи, альтернативні та інші. Вони, як правило, структурно не оформлені, не мають членства.

Малюнок 9.1 - Структура громадських об’єднань


Діяльність жіночих об'єднань громадян різноманітна: соціальна реабілітація жіноцтва, відродження національної культури та традицій, професійна перепідготовка жінок, захист інтересів пенсіонерів, подолання наслідків аварії на ЧАЕС, встановлення зв'язків із світовою жіночою громадськістю.

У масштабах країни широку підтримку отримали Союз українок, Спілка жінок України, Міжнародна благодійна федерація ділових жінок "Либідь", Жіноча громада. Стали помітними: Ліга "Матері і сестри - воїнам України", єврейське жіноче товариство милосердя "Рахимім".

З'явилися перші жіночі партії: Партія жінок України (ПАЖУ), Українська християнська партія, Жіночий ліберальний союз "Жінки України", Всеукраїнські жіночі інститути.

У кінці 1990-х рр. в Україні активно проходив процес оновлення і організаційного оформлення дитячих та молодіжних організацій. Відновлення молодіжного руху розпочалось в нових соціально-політичних умовах, але з урахуванням досвіду попередніх поколінь. Виділяють три періоди у його становленні:

• з початку 80-х до кінця 1989 р.;
  
• з кінця 1989 р. до кінця 1991 р.;
  
• з кінця 1991 р. до сьогодні.
  

Перший період розпочався з виникнення неформальних груп і об'єднань. З'явилися "панки", "хіппі", "рокери", "металісти" тощо, які об'єднувались на основі спільного інтересу, дозвілля, захоплень. Це був своєрідний протест молоді проти формалізму в роботі комсомолу як монопольної на той час молодіжної організації. Але в молодіжному русі республіки ще не склалася багатопартійність, не було створено жодної партійної організації, альтернативної комсомолу. Формами роботи молодіжних об'єднань, які виникли в Україні, було проведення дискусій з молоддю, участь у мітингах із захисту національної культури, рідної історії. Політичні проблеми не висувалися на перший план.

Другий період становлення молодіжного руху в Україні характеризується все більшою політизацією, що знайшла свій прояв у період виборів до Верховної Ради України весною 1990 року. У Київському національному університеті ім. Т.Шевченка у грудні 1989 р. пройшов установчий з'їзд Української студентської спілки, на якому було затверджено статут і програмну декларацію спілки. В Івано-Франківську в травні 1990 р. відбувся перший Всеукраїнський установчий з'їзд Спілки української молоді. У квітні 1991 р. пройшов установчий з'їзд української молодіжної організації "Пласт".

Третій етап розвитку молодіжного руху пов'язаний з розмежуванням питання про необхідність об'єднання зусиль з вирішення соціальних проблем, що хвилюють молодь, більш активного залучення молоді у міжнародний молодіжний рух. Для представлення інтересів молоді перед державною владою і в різних міжнародних організаціях створено Український національний комітет молодіжних організацій (УНКМО), що об'єднав практично всі молодіжні структури країни. На всеукраїнському рівні функціонує "Молодіжний парламент".


10 ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ


10.1 Поняття “ідеологія”


Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін. Поширюється поле впливу політичної ідеології ісламу, католицизму. Політичну силу представ­ляють сьогодні концепції неофашизму.

Уперше у науковий обіг поняття "ідеологія " увів французький мислитель Д.деТресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.

Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.

Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення.

Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліша - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей-рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Гасло "деідеологізації", активно проголошуване в Україні на початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав'язувалася усім громадянам як обов'язкова.

Сьогодні у світі існують наступні ідейно-політичні теорії (політичні ідеології): анархізм, консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, неолібералізм, соціалізм.

Пошук орієнтирів на шляху демократизації України актуалізує питання ідеології - поняття, на яке після розпаду Радянського Союзу було накладене своєрідне табу, особливо, коли йшлося про ідеологію суспільну або державну. В українській масовій свідомості та в деяких вітчизняних науковців поняття ідеологічної різноманітності трактувалося як відсутність будь-якої ролі держави в ідеологізації суспільства і виправдовувалося це явище минулим гірким досвідом радянської моноідеології. Сьогодні це поняття набирає певної значущості, маючи як теоретичне, так і прикладне значення. Суспільні перетворення без відповідного ідеологічного забезпечення в умовах України не матимуть необхідного позитивного результату, тому протягом останніх років йдуть пошуки такої ідеології в діапазоні від соціалізму до лібералізму.

Важливість ідеологічного забезпечення українських реформ І. Смалін показує на прикладі індустріалізації Заходу, де рушійною силою всіх перетворень була ідеологія протестантизму, хоч, як підкреслює дослідник, зараз таке порівняння не зовсім коректне з огляду на різні ідеологічні ситуації: на Заході в умовах стабільної державності та сформованого громадянського суспільства відбувається пошук шляхів покращення добробуту, а в Україні тільки йде процес вибору в системах "соціалізм - капіталізм", "суверенність - союз", "схід - захід", починає формуватися громадянське суспільство.

Після розпаду радянської тоталітарної держави, разом з нею, як її символ та підґрунтя, була зламана комуністична ідеологія, що, за висловлюванням М.Бердяєва, "виконувала роль своєрідного символу віри". Вона була тією віссю, навколо якої об'єднувалося радянське суспільство і, зламавши її, суспільство відмовилося від будь-якої ідеології взагалі. На рівні теорії говорилося про повну деідеологізацію і плюралізм в думках і діях, а фактично виникали та впроваджувалися різні ідеології, між якими відбувається боротьба. Ідеологічного вакууму в Україні, очевидно, не було, бо пропаганда деідеологізації - це також свого роду ідеологія. На думку І. Гавриленка, кожна з існуючих нині політичних партій, різноманітних релігійних конфесій, корпорацій формувала свою ідеологію чи то "неідеологію", "псевдоідеологію", бо вони різняться між собою лише зовні, а за змістом дуже схожі одна на одну. В.Медведчук переконаний, що зараз в Україні повноцінно функціонують лише дві політичні ідеології: комуністична та націонал-демократична, кожна зі своїм набором ідеологічної символіки, своїм тлумаченням історії, своїми міфами, субкультурою.

Отже, наша держава, відмежовуючись від ідеології на рівні теорії, впроваджувала її на практиці, намагаючись прищепити українському суспільству цінності в спектрі від національних до ліберальних. Але теза про згубність, а тому й відсутність державної ідеології, міцно вкоренилася у політичну свідомість суспільства. Відсутність державної ідеології вважалося здобутком демократії й передумовою побудови громадянського суспільства. Усвідомлюючи сумні наслідки колишньої заідеологізованості всіх сфер суспільного життя, політики України наголошували на деідеологізації. Внаслідок такого підходу маємо ситуацію, коли в надзвичайно політизованому та ідеологізованому суспільстві, де діє понад сотні партій, лише державу намагаються вивести за межі будь-якої ідеології.

Українське суспільство переживає системну кризу, в межах якої духовно-ідеологічна криза знаходиться на першому місці, оскільки вже давно доведено М.Вебером та Ф.Хаєком, що політико-економічні відносини в суспільстві визначаються його духовністю та пануючою ідеологією. Як приклад, капіталізм, викликаний до життя релігійною протестантською етикою, що обожествляє працю. Сучасні західні суспільства завдячують своєму існуванню таким духовно-ідеологічним чинникам, як міцна протестантська моральність, ідеї соціал-демократії, нова (з 1891 р.) соціальна доктрина католицької церкви.

Отже, для мобілізації українського суспільства на період реформ необхідна інтегративна ідеологія, що ґрунтується на духовності народу та на відповідних моральних цінностях, що притаманні йому, її необхідність неодноразово доводилася у статтях М.Амосова, В. Кременя, М.Павловського, Б.Парохонського та ін. Інтегративна ідеологія не повинна обмежуватися змістом тієї чи іншої доктрини, закріплювати перемогу певної ідеології, а зобов'язана забезпечити умови їх існування та діалогу. Загальнонаціональна ідеологія не може бути згодою всіх окремих ідеологій, оскільки існують ідеології недемократичні, ті, що не приймають умов демократичного діалогу. Тому інтегративна ідеологія - це ідеологія не всіх, а більшості.

В українській політології до розуміння об'єднуючої суспільство ідеології є три підходи:

1. така ідеологія необхідна, вона має право на існування;
   
2. така ідеологія потрібна, але її існування неможливе, оскільки ст. 15 Конституції України забороняє існування обов'язкових ідеологій;
   
3. така ідеологія потрібна, але вона може бути заснована не на змістовних, а на формальних, структурних моментах, тобто процедурах, правилах.
   

Проблема інтегративної ідеології в Україні тісно пов'язана з проблемами дослідження української національної ідеї, яка, на думку вчених, повинна стати стрижнем об'єднуючої ідеології. Але на сьогодні немає чіткої концепції інтегративної ідеології, тому і не розроблений механізм її впровадження, і як наслідок, на шляху реформ і суспільних перетворень Україна залишається без системного ідеологічного забезпечення.


10.2 Консерватизм і лібералізм як основні ідеологічні і політичні доктрини сучасності


Консерватизм (від лат. соnservo - охороняти, зберігати) - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін "консерватизм" був вжитий французьким письменником Ф. Р.Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французькі дослідники Ж. Местр та Л.Бональд. Праця Е. Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1710) - одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких Е. Берк відносив:

1. Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;
   
2. Культ моралі;
   
3. Культ традицій, національної культури, патріотизму;
   
4. Авторитет церкви, сім'ї, школи;
   
5. Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;
   
6. Сильна ієрархічна держава;
   
7. Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;
   
8. Поступовість і обережність процесу соціальних змін;
   
9. Наслідуваність розвитку;
   
10. Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;
    
11. Свобода і відповідальність.
    

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

Основні ідеї класичного консерватизму:

• визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;
  
• в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;
  
• недоторканість, святість приватної власності;
  
• ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;
  
• ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;
  
• переконаність про вроджену нерівність людей;
  
• держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;
  
• функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;
  
• існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;
  
• політика підпорядкована релігійній моралі.
  

У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи в Італії, ФРН та ін.

У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки:

1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини;

2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності.

Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда. Основні ідеї неоконсерваторів:

• формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;
  
• допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;
  
• сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;
  
• у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.
  

В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.

Лібералізм (від лат. lіbеrаlі - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Т. Гоббс,

Дж.Локк, А. Сміт, І. Бентам, французькі вчені - Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі – І.Кант, В. Гумбольт, американські - Т. Джефферсон, Д. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М.Драгоманов, Б.Кістяківський та ін.

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї лібералізму:

• можливості людського розуму є необмежені;
  

• індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи;
  
• рівність усіх громадян перед законом; ' принципи політичного плюралізму;
  
• розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;
  
• приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво - найважливіші рушії суспільного прогресу;
  
• свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;
  
• ліквідація будь-якої регламентації державою економічна свобода вибору роду занять;
  
• запровадження загального виборчого права.
  

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму - неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Д Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д.Рузвельт.

Основні ідеї неолібералізму:

• до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;
  
• соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;
  
• забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.
  

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини. Країною класичного лібералізму вважають США.

3. Концепції сучасної соціал-демократії
   

Політична доктрина соціалізму. Термін "соціалізм " походить від латинського sосіаlіs - "суспільний ". Під "соціалізмом" розуміють вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціал-демократичне. Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну ка піталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується:

• ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;
  
• утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;
  
• здійсненням принципу "від кожного - за здібностями, коленому - за працею";
  
• забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.
  

Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості. Відкинувши марксистську теорію краху капіталізму, соціал-демократія найбільших успіхів досягла в країнах Західної і Північної Європи, її соціально-політична доктрина залишається найважливішою на порозі третього тисячоліття.

Соціал-демократія є одним із провідних рухів сучасності, який об'єднує партії цього ідеологічного напрямку з понад ста держав світу. У багатьох соціал-демократичних державах соціал-демократичні партії знаходяться при владі, й усьому світу відомі імена Віллі Бранта, Улофа Пальме, Франсуа Міттерана, Шимона Переса, Філіпе Гонсалеса та інших. Соціал-демократи прагнуть до утвердження такого суспільного ладу, в якому були б повною мірою реалізовані принципи політичної, економічної та соціальної демократії, в якому люди мали б рівні права і можливості для вільної праці та росту рівня життя.

Соціал-демократію розуміють у таких двох значеннях:

1. як загальну назву соціал-демократичних, соціалістичних, лейбористських партій, які виникли в результаті організаційного зміцнення соціалістичного робітничого руху в капіталістичних країнах останньої третини XIX - початку XXст. ст. Більша частина соціал-демократів була об'єднана в II Інтернаціоналі (1889-1914), та все ж соціал-демократія була нецілісна і включала кілька напрямків;
   
2. як сукупність сучасних соціал-демократичних та близьких до них політичних партій, більшість з яких входять до створеного в 1951 р. Соціалістичного Інтернаціоналу чи активно із ним співпрацюють.
   

Часом зародження і становлення ідеології соціал-демократії є кінець XIX-20-ті роки XX ст.ст. Історія становлення цієї доктрини має кілька етапів. На першому етапі (кінець XIX ст.) соціал-демократія поділяла основні засади марксизму щодо ліквідації капіталізму, докорінної перебудови суспільства шляхом встановлення диктатури пролетаріату, осуспільнення засобів виробництва, всезагальної рівності і т.д. Окремі ланки соціал-демократії визнавали пропонований марксистами революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму. Виходячи із позиції марксизму, соціал-демократи розглядали державу як форму певних відносин панування і підкорення, що виникли в результаті розвитку виробничого процесу, як головне знаряддя пануючого в суспільстві класу. З кінця XIX - початку XX ст.ст. починається критичний перегляд теорії марксизму, пов'язаний із іменами Ф.Лассаля, Е.Бернштейна, К.Каутського. Теза Ф.Лассаля про можливість мирного вростання робітничого руху в соціалізм за допомогою виборчого права, розгляд ним держави як інституту, який стоїть над класами, вступила в суперечність з основними положеннями марксизму про революційне перетворення капіталізму у комунізм та розгляд держави як апарату примусу одного класу щодо іншого. Е.Бернштейн агітував за відмову від таких настанов марксизму, як цілковите знищення старого світу, встановлення диктатури пролетаріату, соціальна революція, непримиренна класова боротьба. Праці К.Каутського спрямовані проти найважливішої тези марксизму - диктатури пролетаріату: "... всі шляхи пролетаріату ведуть до демократії і демократичного соціалізму".

На другому етапі розвитку соціал-демократичної доктрини (початок XX ст.) міжнародна соціал-демократія розкололася на три основні течії - праву (опортуністську), центристську, ліву (революційну). Представники правої течії (Ф. Еберт, Ф. Шейдеман, Г. Гайдман та ін.) відмовилися від соціалістичної революції як єдиного шляху переходу від капіталізму до соціалізму та диктатури пролетаріату. Ліві соціал-демократи ( РСДРП (б), Болгарська робітнича соціал-демократична партія) не припиняли спроб щодо організації мас на революційну боротьбу. Позиція центристської течії (К.Каутський, Г.Гаазе, Ф. Адлер та ін.) характеризувалася коливанням між правими і лівими; для більшості її представників захоплення революційними настроями було поверхневим і вони не ставали на шлях революційної боротьби. Після Жовтневого перевороту 1917р. ліве крило соціал-демократії організаційно відкололося і об'єдналося в Комуністичний Інтернаціонал (1919 р.). Праві соціал-демократи влітку 1920 р. проголосили відродження II Інтернаціоналу, програма якого була антирадянською, контрреволюційною.

У 1923 р. в Гамбурзі засновано Робітничий соціалістичний Інтернаціонал (РСІ), програма якого була компромісом між правою і центристською течіями соціал-демократії. Це поклало початок третьому етапу розвитку соціал-демократії. РСІ припинив своє існування на початку 1940 р., після окупації Брюсселя (місця розташування штаб-квартири) фашистами. Його лідери емігрували до Великобританії, Швеції, де створили різні соціал-демократичні організації, загалом слабкі й неавторитетні. Відновився Інтернаціонал лише в 1951 р, коли у Франкфурті-на-Майні відбувся міжнародний конгрес соціал-демократії. Соцінтерн відкрито відмовився від марксизму як ідейно-теоретичної основи робітничого руху і проголосив т.зв. світоглядний нейтралітет, висунув концепцію "демократичного соціалізму", мав за мету перетворити капіталістичне суспільство на соціалістичне. Як зазначалося в І програмі Соцінтерну, "капіталізм - це несправедлива суспільна система, яка породжує нерівність, експлуатацію більшості меншістю, нестаток та злидарювання працюючих, використання здобутків суспільства в інтересах невеликих привілейованих верств...". Зазначалася допустимість збереження приватної власності в різних галузях економіки. Своє завдання соціал-демократи вбачали у звільненні людей від будь-яких форм дискримінації, створенні умов для всебічного розвитку особистості. Це, на їх думку, можна досягти без гострої класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату. "Гостра класова боротьба, революція, насильство несуть з собою страждання і біду, не гарантують досягнення соціалістичних ідей ", - зазначалося в декларації Соцінтерну. Соціал-демократи також заперечували заміну буржуазної держави соціалістичною. Вони вказують на нейтральний характер держави і всього її апарату. Прийнята в 1951 р. Франкфуртська декларація Соцінтерну визначила перехід більшості соціал-демократів від т.зв. ревізіонізму (офіційне визнання марксизму) лореформізму (відкидання марксизму).

У 50-60 рр. настала ера "деідеологізації" - відходу соціал-демократії від багатьох положень традиційного соціал-реформізму і її заміна багато у чому буржуазно-ліберальними положеннями. Підкреслювалася необхідність розриву з марксизмом та проголошувався світоглядний нейтралітет. Це відобразилося у Бад-Годесбергській програмі, у якій навіть не згадувалося про марксизм як джерело демократичного соціалізму. Ринкове господарство, вільна конкуренція і підприємницька діяльність визнавалися цією програмою як інструменти економічного зростання та економічної ефективності.

З кінця 60-х рр. починається процес "реідеологізації", в ході якої посилюється критика економічної та соціальної системи капіталізму. В програмах 70-80-х років робиться акцент на задоволенні інтересів передусім соціальне слабких громадян, спостерігається .зростання інтересу до марксизму та різних його інтерпретацій.

У червні 1989 р. в Стокгольмі прийнято новий програмний документ - "Декларація принципів Соціалістичного Інтернаціоналу", у якій зроблено спробу розкрити зміст демократичного соціалізму. Останній вважався ідеальною суспільною формацією і трактується як "безперервний процес соціальної та демократичної демократизації, нарощення соціальної справедливості". Основними цінностями соціал-демократії визначені свобода (рівні права кожного на самовизначення, на повагу іншими його гідності й інтересів), солідарність (взаємодія всіх людей для досягнення свободи і справедливості).


10.4 Політична доктрина анархізму


Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм" в перекладі з грецької безвладдя. Ще у У-ІУст.ст. до н.е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.

Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П.Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М.Бакуніним та П.Кропоткіним.

У праці П. Прудона "Що таке власність?" заперечувалися будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П.Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої державні політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.

Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів адміністративних органів, армій, банків, університетів". Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: "Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави ". Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі "Державність і анархія ".

У працях "Сучасна наука і анархізм ", "Записки революціонера " російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.

Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правило, недовготривалими. По-справжньому масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній країні не були реалізовані. В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90-ті рр. XXст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули.


ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України. – К., 1996.
   
2. Белов Г.А. Політологія. Учебное пособие. – М.: Черо, 1997.
   
3. Бодуен Жан. Вступ до політології / Пер. з фр. О.Марштупенко. – К.: Основи, 1995.
   
4. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. Посібник. – вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2000.
   
5. Брегеда А.Ю. Політологія: навч. метод. Посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 1999.
   
6. Гелей С.Д., Рутор С.М. Основи політології: Навчальний посібник. – 3-е вид. перероб. і доп. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.
   
7. Зеркин Д.П. Основи політології: Курс лекцій. – Ростов-на-Дону.: “Фенікс”, 1997.
   
8. Панарин А.С. Політологія. Учебник. – М.: “Проспект”, 1998.
   
9. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. – К.: Політична думка, 1995.
   
10. Рябов С.Г. Політична теорія держави. – К.: Тандем, 1996.
    
11. Санистебан Л.С. Основы политической науки. – М.: 1992.
    

Навчальне видання

ПОЛІТОЛОГІЯ


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ


Укладач : Носач Володимир Миколайович


_________________________________

Відповідальний за випуск Носач В.М.


Підписано до друку ________________. Формат А5

Тираж - _______ екз.

Ротапринт РФ СНУ імені Володимира Даля. 93009, м. Рубіжне, вул. Леніна, 31