Конспект лекцій

Содержание

• вищий рівень - макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);
  
• середній або проміжний рівень - це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень є ланкою, яка зв'язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);
  
• мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання, політична культура в цілому.
  

1. традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;
   
2. харизматичне панування (від грец. harisma - особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;
   
3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.
   

1. ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;
   
2. структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад - Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;
   
3. особистіша (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д.Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.
   

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;
  
• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;
  
1. легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.
   
2. Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.
   

• взаємозв'язок групи елементів;
  
• утворення цими елементами певної цілісності;
  
• внутрішня взаємодія всіх елементів;
  
• прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;
  
• здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.
  

• політичні відносини - взаємини суб'єктів політики з приводу завоювання та здійснення влади (міжкласові, внутрішньокласові, міжнаціональні, міждержавні);
  
• політична організація суспільства - це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя суспільства; вона складається з власне політичних організацій (держава, політичні партії, політичні рухи), політизованих організацій (народні рухи, профспілки), неполітичних організацій (об'єднання за інтересами);
  
• засоби масової інформації - розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми;
  
• політичні принципи та норми, які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;
  
• політична свідомість - сукупність політичних ідей, відображених у політичних документах, правових нормах тощо;
  
• політична культура - це сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.
  

1. вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;
   
2. організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;
   
3. координація окремих елементів суспільства;
   
4. легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);
   
5. політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);
   
6. артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);
   
7. агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);
   
8. інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;
   
9. політична комунікація складових політичної системи та ін.
   

• висловлювання інтересів (політична система через різні організації представляє в суспільстві інтереси соціальних груп);
  
• узагальнення інтересів (розмежовані інтереси різних соціальних груп узагальнюються, віддзеркалюються в програмах партій і доводяться до влади);
  
• відпрацювання норм і правил (законодавчі органи видають закони і нормативні документи);
  
• застосування правил (вона є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців);
  
• контроль за застосуванням правил (виконання її здійснюється судовими органами і органами насилля чи примусу);
  
• політичної комунікації (вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами).
  

• військові та громадянські;
  
• консервативні та ті, що трансформуються;
  
• завершені та незавершені (основний критерій такого поділу – наявність усіх складників системи);
  
• мікроскопічні, макроскопічні, глобальні;
  
• традиційні та модернізовані;
  
• демократичні, авторитарні, тоталітарні.
  

• відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у т. ч. й в середині державного механізму;
  
• система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;
  
• молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;
  
• централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;
  
• система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;
  
• перехідна від закритої до відкритої;
  
• система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.
  

• перехідна від неправового до правового типу;
  
• легітимна для більшості населення;
  
• перехідна до втілення консенсуальної моделі розв'язання соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);
  
• миролюбна, неагресивна;
  
• позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;
  
• система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту всіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави";
  
• світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);
  
• етатизована (одержавлена);
  
• система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;
  
• система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів" та ін.
  

• побудова демократичної соціальної правової держави;
  
• утвердження громадянського суспільства;
  
• подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;
  
• зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;
  
• вдосконалення діяльності засобів масової інформації.
  

• як спільнота людей, яка проживає на певній території і згрупована в ціле органами державної влади;
  
• як система організацій, установ, інститутів, які володіють верховною владою на певній території.
  

1. Наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.
   
2. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших спричинили численні конфлікти, які переросли у військові зіткнення.
   
3. Монополія на легальне застосування сили. Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу, які використовує у ситуаціях, передбачених законом. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини.
   
4. Наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення держави.
   
5. Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування), виконавчо-розпорядчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.
   
6. Наявність національної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи. Правова система держави закріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися усі суб'єкти і об'єкти політики.
   
7. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом. Тут проблема полягає в тому, що держави можуть складатися з однієї національності (це трапляється рідко) або бути багатонаціональними. В умовах багатонаціональності зусилля влади спрямовані на те, щоб врегулювати конфлікти, які виникають між представниками різних національних груп. Міжнаціональні конфлікти ведуть до сепаратизму і навіть до розпаду багатонаціональних держав (колишні Югославія, Чехословаччина). Не може бути держави без народу, але зворотня ситуація можлива: український народ в період царизму, єврейський народ до 1948 р., курди до цього часу.