Теоретико-методологічні основи підвищення конкурентоспроможності регіону генеза розвитку теорій конкуренції та їх значення у підвищенні конкурентоспроможності регіону

Вид материала

Документы

Содержание Теорії регіонального розвитку

Подобный материал:

• Розділ І теоретичні основи формування конкурентоспроможності в молокопродуктовому підкомплексі, 406.47kb.
• Теоретико-методичні засади забезпечення конкурентоспроможності підприємств теорія стратегії, 202.62kb.
• План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
• Український науково-дослідний І навчальний центр проблем стандарти- зації, сертифікації, 86.62kb.
• ДГ10 аналіз міжнародного досвіду підвищення конкурентоспроможності регіонів, 129.88kb.
• Систематизація та дослідження сучасних теоретико-методологічних підходів до оцінки, 449.68kb.
• Стратегічний розвиток регіону організаційно-правові форми розробки та реалізації стратегії, 709.19kb.
• Розділ Теоретичні основи формування конкурентоспроможності національної економіки, 632.13kb.
• Методика вивчення галузевої структури господарства регіону. Методика комплексного дослідження, 100.88kb.
• Озвитку такі, як глобалізація, регіоналізація, формування «нової економіки», зумовлюють, 111.64kb.

- напрямок руху теорій

* - складено дисертантом на основі [15]


Регіон чи країна вцілому, які знаходяться на четвертій стадії конкуренції, втрачають усі стимули до розвитку та підвищення конкурентоспроможності. Вони мають сформовані конкурентні переваги як у факторах виробництва, так і інвестиціях та інноваціях, що не сприяє пошуку шляхів їх збереження та призводить до спаду економічної активності.

Таким чином, дані етапи розвитку дають змогу побачити як розвивається економіка держави, які є проблеми у регіонів країни на кожному етапі їх розвитку та розробити напрями з підвищення їх конкурентоспроможності.

Отже, зважаючи на вищерозглянуті теорії конкуренції та етапи її розвитку можна зробити висновок про вагомий внесок економістів різних країн та течій у розвиток конкуренції. Вищерозглянуті теорії конкуренції стосувалися забезпечення міжнародної конкурентоспроможності та конкурентоспроможності національної економіки, в основу яких було покладено цінову конкуренцію, теорію конкурентного ринку та конкуренцію на основі інновацій.

Звичайно, в умовах глобалізації економічної системи все більшої актуальності набувають питання, пов’язані із забезпеченням конкурентоспроможності економіки як на макро- так і на мікроекономічному рівнях. Все більш відслідковуються симптоми загострення конкурентної боротьби в світі, де кожна із держав прагне забезпечити розвиток національної економіки. Питання забезпечення та підвищення конкурентоспроможності стосуються і України. Становлення державності України висунуло нагальну необхідність створення моделі висококонкурентної економіки на світовій арені. Цього можна досягти шляхом забезпечення належного рівня конкурентоспроможності її регіонів як єдиного цілого держави.

Вищерозглянуті теорії конкуренції недостатньо розкривають регулювання конкуренції на регіональному рівні, оскільки як було вже зазначено вище, були спрямовані на забезпечення міжнародної та національної конкурентоспроможності. Підвищення конкуренто-спроможності регіонів держави вимагають вдосконалення існуючих теорій конкуренції та розробки нової за напрямом теорії – парадигми міжрегіональної конкуренції, яка б відображала особливості її формування та розвитку.й конкуренції та розробки нової теорії, яка ональної конкурентоспроможності.містів різних

Парадигма мідрегіональної конкуренції повинна передбачати врахування та оцінку усіх конкурентних переваг регіону (а не лише окремих факторів виробництва), потенційні можливості використання цих конкурентних переваг у перспективі, можливість регіону забезпечити належний рівень людського розвитку, особливості державного регулювання конкурентних відносин регіонів держави, формування ефективного конкурентного середовища всередині країни та базепечний розвиток інших регіонів країни.

Однак, побудові парадигми міжрегіональної конкуренції повинно передувати врахування особливостей теорій регіонального розвитку. Їх дослідження дозволять визначити економічну сутність поняття „регіон”, принципи, закономірності та чинники регіонального розвитку, інструменти забезпечення регіонального розвитку тощо. Отже, розглянемо існуючі теорії регіонального розвитку, зміст яких наведено у табл.1.3.

Однією із перших теорій регіонального розвитку була теорія розміщення сільського господарства Й.Тюнена, викладена ним у книзі „Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки. Дослідження про вплив хлібних цін, багатства ґрунту і накладних витрат на землеробство”. Основну увагу в теорії Тюнена приділено трьом головним чинникам та їх взаємозв’язкам: відстані від господарства до міста (ринку збуту); цінам на різні види сільськогосподарської продукції; земельній ренті.

У межах „ізольованої держави” просторова диференціація у використанні земель у сільськогосподарському виробництві стала результатом дії трьох чинників: номенклатури та обсягів аграрного виробництва, які вимагаються містом; технології аграрного виробництва і перевезень готової продукції; прагнення кожного виробника до максимізації земельної ренти шляхом виробництва таких видів продукції, для яких місцезнаходження його земель відносно ринку збуту найбільш вигідно.

Таблиця 1.3

Теорії регіонального розвитку*

Теорії	Представники	Трактування регіону	Принципи регіонального розвитку	Чинники регіонального розвитку	Інструменти регіонального розвитку
Теорія розміщення сільського господарства	Й.Тюнен	Місто як ринок збуту сільськогосподарської продукції	Спеціалізація виробництва	Відстань від господарства до міста, ціни на різні види сільськогосподарської продукції, земельна рента	Земельна рента
Теорія розміщення промисловості	А.Вебер	Скупчення промислових підприємств	Мінімізація витрат на виробництво	Транспортна інфраструктура, робоча сила	Математичне моделювання
Теорія центральних місць	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)
Теорія просторової економічної рівноваги	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)
Теорія дифузії нововведень	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)
Теорія „центр-периферія”	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)
Теорія полюсів зростання	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)
Теорія регулювання	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)
Теорія людського розвитку	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)	(вырезано)
Теорія економіки знань	Е.Денісон	Територіальна одиниця	Прогрес знань, освіта	Освіта, знання	Інвестиції

* - складено дисертантом на основі [29,30,31,32,33,34,36,37,96,123]

На основі аналізу взаємодії цих чинників і великого обсягу інформації Тюнен виокремив зони спеціалізації виробництва, які широко відомі як класичні кільця Тюнена [29, с.37]. Тюнен вважав, що найбільш важливим фактором, який впливає на витрати та прибуток є фактор розміщення, зокрема сільського господарства, що впливає на спеціалізацію підприємств.

Важливе місце в системі теорій регіонального розвитку займає теорія розміщення промисловості А.Вебера, яка була висвітлена у книзі „Про розміщення промисловості: чиста теорія штандарта (розміщення)”.

Згідно теорії А.Вебера, розміщення промисловості визначається трьома „орієнтаціями” [29, с.39]:

• транспортною (будівництво підприємств здійснюється там, де витрати на транспорт мінімальні);
  
• робітничою, або трудоресурсною (будівництво підприємств здійснюється у пунктах з найбільш дешевою робочою силою);
  
• агломераційною (підприємства розміщуються в центрах скупчення інших промислових підприємств, що веде до скорочення витрат на створення транспортних сполучень енергетичного господарства, комунальних об’єктів, тобто всього того, що називається виробничою інфраструктурою).
  

В свою чергу, він розробив багатофакторну теорію розміщення промислового підприємства, яка опирається на методи кількісного аналізу, тобто математичного моделювання.

В свою чергу, В.Крісталлер у науковій праці „Центральні місця в Південній Німеччині” розробив теорію, яка розкриває особливості розташування населених пунктів, або як він їх ще називав „центральні місця”. Під центральними місцями він розумів економічні центри, які забезпечують продукцією свого округу, яка може представляти собою як сільську місцевість, так і розосереджені поселення місього типу. В.Крісталлер досліджував міста і визначив, чому місто займає визначене місцерозташування серед інших населених пунктів. Він вважав, що факторами розміщення є середовище, виробничі послуги, які надає місто населенню та ін.

Ця теорія пояснює чому одні товари і послуги мають вироблятися в кожному населеному пункті, другі – у середніх селищах, треті – тільки у великих містах. Теорія центральних місць дозволяє сформулювати загальні уявлення про доцільне розселення на тій чи іншій території. На її основі можуть бути створені найбільш економічні структури ринкових зон, забезпечені найкоротші маршрути пересувань, розроблені оптимальні адміністративно-територіальні органи управління [29, с.41].

В продовження теорії центральних місць А.Льошем було розроблено теорію просторової економічної рівноваги, розглянутої у праці „Просторова організація господарства”. Він висунув ідею оптимальної конфігурації районів і побудував абстрактну модель районування теориторії у вигляді сот. В центрі шестикутника – центральне місце. Кожен район включає інші райони, які мають також форму шестикутника [30, с.40].

Однак, він значно ширше розглядає склад чинників та інструментів регулювання розміщення підприємств на певній території, зокрема такі як податки, збори, ефективність монополій та олігополій. Він аналізує ситуацію розміщення підприємств в умовах конкуренції, коли вибір місцезнаходження визначається не лише прагненням кожного із них до максимуму прибутку, а й збільшенням їх кількості, що буде формувати конкурентне середовище.

А.Льош в якості регіону розглядає ринок із межами зумовленими міжрегіональною конкуренцією. Він аналізує кілька типів регіонів, включаючи ринкові зони, що визначаються радіусами конкурентоспроможного збуту відповідних видів продукції.

Згідно його теорії основними елементами рівнянь моделі рівноваги є функції попиту та витрат.

Новий напрям досліджень у теорії регіоналістики був заснований з виходом праці Т.Хагерстранда „Дифузія інновацій як просторовий процес”, у якій розкрито теорію дифузії нововведень. В основу своїх праць він поклав вивчення процесів дифузії на основі нововведень у сільському господарстві за допомогою імітаційного підходу. Даний імітаційний підхід дозволяв описати процес нововведень на теориторії на основі використання таких понять як відстань, поле, контакт, інформація. Структура імітаційної моделі ґрунтується на сукупності принципів, які виражають основні закономірності поширення і отримання інформації про інновації. Одне покоління інновацій має чотири стадії: виникнення, дифузія, накопичення та насичення, що мають хвилеподібний характер.

В свою чергу, Г.Мюрдаль встановив, що у розвинених країнах дифузія інновацій здійснюється в різних напрямках по горизонталі міжрегіональних зв’язків. Сприяють цим процесам великі корпорації, які мають регіональні філії і завдяки яким інновації поширюються від центру до периферії [31, с.6].

Згодом набула поширення теорія „центр-периферія” Дж.Фрідмана, яка передбачала мінімальне втручання уряду в економіку регіонів. Відповідно до цієї теорії зниження міжрегіональних балансів більше не розглядалося як першочергове завдання держави. Пропонувалась підтримка окремих, пріоритетних для національної економіки регіонів, що згодом мали стати своєрідними локомотивами для інших. Постійне домінування центру над периферією забезпечується постійною інноваційною діяльністю: у центрі найбільш інтенсивні контакти, доступ до інформації, ресурсів тощо.

Представниками теорії полюсів зростання є Ф.Перру, Ж.Будвіль, Х.Лаусен, П.Потьє. Вони обґрунтували галузі виробництва за тенденціями їх розвитку, виокремивши галузі, які розвиваються досить низькими темпами та ті галузі, які дають поштовх розвитку іншим. Місце розташування комплексу галузей, які динамічно розвиваються, Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвитку. В основі ідеї полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і у першу чергу пріоритетних галезей, що створюють нові товари та послуги.

Ж.Будвіль, в свою чергу, показав, як полюси зростання можна розглядати не лише сукупності підприємств лідируючих галузей, а й конкретні території, що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу. Згідно його підходу регіональний полюс представляє собою набір галузей, що розвиваються і розширюються, розташованих в урбанізованій зоні. На думку Х.Лаусена, полюсом зростання є сукупність підприємств регіону, які виступають ядром його економічного зростання.

В свою чергу, П.Потье вважав, що регіони, територія яких є транзитною у відношенні до інших також мають додаткові можливості економічного зростання.

Засновниками теорії регулювання були Дж.Стиглер, С.Пельцман. Значним успіхом у теорії регулювання стала наукова стаття опублікована Дж.Стиглером „Теорія економічного регулювання”. Він запропонував низку припущень, на підставі яких шляхом логічного аналізу вивів прогноз про те, які галузі підлягатимуть регулюванню і які форми воно матиме. Поруч із цим, було сформульовано гіпотезу, згідно з якою регулювання здійснюється у відповідь на появу потреби в ньому з боку зацікавлених груп, що максимізують дохід.

Дана теорія дає можливість спрогнозувати вигоди регіону від регулювання, підказати, в яких галузях слід його запроваджувати, а також яку форму воно повинне мати [32]. Регулювання є одним із способів, з допомогою яких зацікавлена група здатна підвищити свій дохід, спонукаючи державу до перерозподілу багатства інших частин суспільства в інтересах цієї групи [33, с.402]. Поруч із цим, він проаналізував різні чинники, що визначають, яка саме із зацікавлених груп здійснюватиме контроль над процесами регулювання. Пізніше С.Пельцман формалізував аналіз Стиплера. В результаті чого ними було сформульовано основні елементи процесу регулювання [34]. По-перше, регулятивне законодавство спрямоване на перерозподіл багатства. Формально воно може мати інші цілі, але в будь-якому разі основним визначником форми регулювання є спосіб перерозподілу багатства між членами суспільства. По-друге, поведінка законодавців визначається їхнім прагненням зберегти за собою свої виборні посади, тобто максимізувати політичну підтримку. По-третє, зацікавлені групи змагаються між собою, пропонуючи політичну підтримку в обмін на ухвалення сприятливого законодавства. Для того, щоб зацікавлена група визнала потребу у запровадженні певного законодавства, кожний із членів групи повинен мати певний потенціал одержання вигоди від ухвалення цього законодавства. Поруч із цим, важливо, щоб кожен її член міг скористатися якоюсь часткою вигоди, оскільки лише в цьому випадку кожен член матиме стимули інвестувати ресурси в те, щоб вивчити питання та з’ясувати, що саме необхідно зробити задля ухвалення сприятливого законодавства [33, с.404].

Представниками теорії людського розвитку були В.Лєшков, М.Туган-Барановський, Д.Журавський, М.Вольський, Л.Семів. Російський економіст В.Лєшков вважав, що основним багатством країни є людська праця. Це багатство має бути засобом для всіх людських здібностей і потреб – матеріальних і духовних, „тому воно не може складатися лише з речового майна, з ринокивх цінностей, а повинно охоплювати всі умови, необхідні для повного людського життя: і здоровя, і безпеку, і освіту, і правосуддя, і моральність, одне слово, повний народний добробут” [36, с.29, 37].

Видатний український учений М.Туган-Барановський зазначав: „Щоб стати дійсно науковою, економічна політика повинна вступити у тісний зв'язок з етикою [36, с.30]. Тільки етика може дати політиці її керівні ідеї; зокрема, центральною ідеєю політики повинна стати етична ідея верховної цінності людської особи” [35, с.218; 36, с.30].

В свою чергу, видатний науковець, економіст, статистик Д.Журавський у своїх наукових працях показує важке економічне становище селянства, та пропонує навчати селян ремеслам, пристосовувати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо [36, с.30].

М.Вольський, зокрема, писав: „Указавши на загальні засади для заснування правильної, розумної та могутньої системи суспільного життя, економічна наука з незаперечним успіхом намагалася підготувати та створити все, що могло підтримати народи й суспільства на шляху загального добробуту, фізичного, морального й розумового прогресу” [37]. В свою чергу, Л.Семів зазначає, що концепція людського розвитку передбачає створення в суспільстві можливостей для формування і реалізації трудового та творчого потенціалу особистості [123, с.16].

Теорію економіки знань розвивали Р.Солоу, Е.Денісон, Х.Фримен, Д.Досі, С.Глазьєв. Особливості концепції економіки знань були узагальнені переважно в процесі емпіричного порівняльного аналізу тенденцій і рушійних сил сучасного економічного розвитку. Але до такого ж результату привела і логіка розвитку теорій економічного зростання, у „надрах” яких формувалася категоріальна термінологія даної концепції і де треба шукати методологічні витоки застосування категорії „знання” для позначення фактора економічного зростання, який на сьогодні вважається вирішальним [38, с.28].

Одним із перших учених, хто використовував фактор знань для позначення впливу зростання продуктивності виробничих факторів на загальний темп зростання, був Е.Денісон [39,96]. У своїх дослідженнях він сформулював концепцію прогресу знань як джерела економічного зростання. Він прийшов до висновку, що „по мере накопления знаний, относящихся к производству, растет обем продукции, который может бать получен при использловании данного количества ресурсов. В весьма долгосрочном аспекте прогресс знаний и выиграш от экономики, обусловленный масштабами хозяйственной деятельности, если они не связаны с устанением искусственных ограничений рынков, являются главными факторами роста выпуска продукции на единицу затрат” [39,96]. При цьому Е.Денисон розглядав основне завдання, яке полягало в тому, щоб визначити та окреслити „прогресс знань” як важливий чинник економічного зростання. Поруч із цим, він звертав увагу на освіту як джерело економічного зростання і підкреслював, що освіта може впливати на прогрес знань, який, в свою чергу, змінює зміст освіти. Освічені працівники мають змогу знаходити і застосовувати найбільш ефективний із відомих виробничих методів. Ця особливість освіти є одним із аспектів оцінки якості праці, вимір якої виявляється в різниці оплати праці [38, с.29].

Таким чином, розглянуті теорії регіонального розвитку дають змогу виділити їх основні характеристики:

• знаходження найбільш вигідного місця розташування підприємства, у відповідності до наявних факторів виробництва (врахування територіальної віддаленості підприємств до ресурсної бази) та спеціалізації регіону;
  
• застосування економічного районування регіонів, міст, селищ;
  
• врахування асиметрії у рівнях розвитку;
  
• державна підтримка слаборозвинених регіонів;
  
• державне регулювання регіонального розвитку;
  
• забезпечення людського розвитку.
  

На основі синтезу теорій конкуренції та теорій регіонального розвитку розробимо парадигму міжрегіональної конкуренції, зміст якої наведено на рис.1.1. Основою ідеєю парадигми міжрегіональної конкуренції є розвиток добросовісної конкуренції між регіонами держави за ресурси та блага. Кожен регіон держави повинен стати повноправним суб’єктом конкурентної боротьби із притаманними йому конкурентними перевагами, і як такий, що здатний змагатися за ресурси та економічні умови, підвищуючи рівень конкурентоспроможності. Так, регіони держави постійно знаходяться у конкуренції за інвестиційні, інноваційні, людські та ін. ресурси. Регіональні органи влади конкурують за більш сприятливі, в порівнянні з іншими регіонами, умови одержання благ: держзамовлення, трансферти, податкові та кредитні пільги тощо. При цьому, результатом реалізації конкурентних переваг є забезпечення високого рівня людського розвитку та економічно безпечний розвиток інших регіонів держави. Так, підвищення конкурентоспроможності одних регіонів держави та нарощення їх конкурентних переваг не повинно загрожувати економічній безпеці інших регіонів країни та негативно впливати на рівень їх розвитку.

З цією метою слід створити однакові умови ведення конкурентної боротьби для всіх регіонів держави, де б вони мали змогу вільно входити на ринок інноваційних, інвестиційних ресурсів, ринок людських ресурсів тощо, що дозволило б усунути появу монополістичних елементів та перейти до „добросовісної” конкуренції.

Постулати
Забезпечення однакових умов ведення конкурентної боротьби	Інноваційність розвитку економіки	Регіональний саморозвиток
Принципи
Зменшення регіональних асиметрій у рівнях розвитку	Технологічний прорив	Виявлення „точок росту”

Рис.1.1. Зміст парадигми міжрегіональної конкуренції^*

* - розроблено дисертантом


Поруч із цим, як було зазначено вище, досконалою формою конкуренції є інноваційність розвитку економіки регіону. Той регіон держави, який зможе забезпечити інноваційність розвитку його економіки, стане лідером у конкурентному середовищі та основним „донором” реалізації інноваційних проектів для інших регіонів країни. Так, наприклад на конкурсних засадах він зможе розробляти та реалізовувати інноваційні проекти економічного зростання менш розвинених регіонів. Однак, слід пам’ятати про те, що регіональні органи влади повинні прагнути до саморозвитку, самостійно відшукувати резерви нарощення конкурентних переваг, „точок економічного росту” тощо.

Реалізація даних постулатів вимагає правого поля регулювання міжрегіональної конкуренції. Необхідно виваженене державне регулювання конкурентних відносин регіонів країни, яке б передбачало визначення процедури ведення конкурентної боротьби, встановлення монопольного становища регіонів держави та заходів щодо його усунення, інструментів регулювання такої конкуренції.

Таким чином, розроблена парадигма міжрегіональної конкуренції стане підгрунтям для формування та реалізації організаційно-економічного механізму підвищення конкурентоспроможності регіону.