Магістерська програма Науково-методичні основи банківського обслуговування підприємств апк та аграрної іпотеки Спеціалізація

Вид материала

Содержание

Розділ 3. шляхи удосконалення банківського кредитування малого бізнесу в україні
3.2. Дотримання підприємством вимог з кредитоспроможності та ліквідності
3.3. Пропозиції щодо пільгових умов кредитування малих сільськогосподарських підприємств банком

Подобный материал:

1 2 3 4 5

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ МАЛОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

3.1. Підвищення фінансової стійкості підприємства

Перехід аграрного сектора економіки до ринкових умов потребує застосування сучасних методів оцінки господарсько-фінансової діяльності кожного сільськогосподарського підприємства. Впровадження світових стандартів організації та ведення бухгалтерського обліку в Україні власне створило всі необхідні умови для всебічного дослідження фінансової стійкості господарюючих суб’єктів як основи успішного та стабільного розвитку аграрного сектора національної економіки.

Як відомо, виділяють чотири типи фінансових ситуацій на підприємстві: абсолютна або нормальна стійкість фінансового стану, нестійкий фінансовий стан, кризовий фінансовий стан.

Аналіз фінансового стану сільськогосподарських підприємств свідчить, що на сучасному етапі доволі розповсюдженим є явище, коли має місце перевищення суми кредиторської заборгованості за товари (роботи, послуги) та поточних зобов’язань з одержаних авансів над дебіторською заборгованістю.

Ефективність використання ресурсів і підвищення рівня економічної стійкості підприємства в сучасних економічних умовах значною мірою залежить від наявності, використання й вдосконалення економічного потенціалу підприємства. Однією з особливостей нестійкого функціонування

сучасних підприємств є кількісна, якісна та структурна недосконалість економічного потенціалу господарюючих суб’єктів, що зумовлена великими втратами ресурсів у здійсненні реформ і складним фінансовим становищем підприємств[11].

Використання й вдосконалення економічного потенціалу до необхідного рівня повинно надавати можливість підприємству для ефективного застосування своїх ресурсів, а значить сприяти поглинанню зовнішніх й внутрішніх дестабілізуючих факторів, що є свідченням стійкості функціонування.

Першочерговим етапом у покращання фінансового стану українських підприємств є пошук оптимального співвідношення власного і позикового капіталу, яке б забезпечило мінімальний фінансовий ризик за максимальної рентабельності власного капіталу. Оптимізація ліквідності підприємства реалізується за допомогою оперативного механізму фінансової стабілізації – системи заходів, спрямованих, з одного боку, на зменшення фінансових зобов’язань, а з іншого, на збільшення грошових активів, що забезпечують ці зобов’язання. Фінансові зобов’язання підприємство може зменшити за рахунок: зменшення суми постійних витрат (зокрема витрат на утримання управлінського персоналу); зменшення рівня умовно-змінних витрат; продовження строків кредиторської заборгованості за товарними операціями; відтермінування виплат дивідендів та відсотків. Збільшити суму грошових активів можна за рахунок: рефінансування дебіторської заборгованості (шляхом факторингу, врахування та дисконтування векселів, форфейтингу, примусового стягнення); прискорення оборотності дебіторської заборгованості (шляхом скорочення термінів надання комерційного кредиту); оптимізація запасів товарно-матеріальних цінностей (шляхом встановлення нормативів товарних запасів методом техніко-економічних розрахунків); скорочення розмірів страхових, гарантійних та сезонних запасів на період перебування підприємства у фінансовій кризі[13].

Одним з основних шляхів покращення фінансового стану підприємства до рівня нормального нами вбачається зростання обсягів реалізації сільськогосподарської продукції та підвищення рівня рентабельності сільськогосподарського виробництва, що дозволить збільшити масу чистого прибутку, як основного джерела поповнення власного капіталу підприємства.

У цій ситуації перед керівником сільськогосподарського підприємства постає проблема пошуку оптимального співвідношення необхідного обсягу реалізації продукції та рівня її рентабельності. Саме з метою вирішення цієї задачі нами пропонується порядок визначення обсягу реалізації продукції та рівня рентабельності продажу^¹, необхідних для підвищення фінансової стійкості підприємства, який базується на рівнянні:

ЧД·Рп1 = ЧД·Рп0 + 1,25П (3.1),

де ЧД – чистий доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг); Рп0 - рівень рентабельності продажу у базисному періоді (відношення прибутку від реалізації продукції до загального обсягу продажу);

Рп1 – рівень рентабельності продажу, необхідний для досягнення нормального типу фінансової стійкості підприємства;

П – мінімально необхідний розмір приросту маси чистого прибутку; 1,25 – коефіцієнт коригування на суму податку на прибуток.

Після розв’язання виразу 1 отримаємо:

ЧД =1,25П/(Рп1 – Рп0) (3.2).

Таким чином, враховуючи досягнутий рівень рентабельності продажу, підприємство достатньо легко може обрати найбільш прийнятний для себе варіант збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, необхідний для підвищення рівня його фінансової стійкості[58].

Для прикладу: можливі обсяги реалізації продукції, достатні для покращення фінансового стану підприємства, при фактичному (базисному) рівні рентабельності продажу 5%, розраховані на підставі виразу 2, наведено у табл. 3.1.

Таблиця 3.1.

Розрахунок обсягів реалізації продукції та рівня рентабельності продажу, необхідних для підвищення фінансової стійкості підприємства

Показник	Рівень рентабельності продажу (Рп1), %
Показник	7,0	7,5	8,0	8,5	9,0	9,5	10,0
Сума прибутку, необхідна для підвищення рівня фінансової стійкості, тис. грн.	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0
Обсяг реалізації продукції, тис. грн..	6250	5000	4167	3571	3125	2778	2500

Як бачимо, у нашому прикладі фінансова стійкість підприємства більшою мірою залежить від рентабельності продажу ніж від зростання обсягів реалізації продукції. Так, підвищення рівня рентабельності продажу з 7 до 10 відсотків дає практично ті ж результати, що й збільшення обсягів реалізації продукції у 2,5 рази (6250:2500).

Зрозуміло, що наведена вище методика дає лише приблизні результати. При більш поглибленому аналізі слід враховувати можливе зростання як дебіторської заборгованості і запасів, так і кредиторської заборгованості за отримані від постачальників товари (роботи, послуги) і та .ін. Втім, запропоновані нами підходи повинні допомогти керівникам та фінансовим службам сільськогосподарських підприємств у пошуку найбільш оптимальних варіантів співвідношення обсягів реалізації продукції та рівня рентабельності її продажу[58].

В умовах конкурентного середовища актуальності набуває оптимізація збутової політики підприємства. Підприємству необхідно активізувати політику в галузі маркетингу з метою просування своєї продукції, яка фактично за рахунок високої якості та ціни, нижчої від середньо галузевої є конкурентноспроможною. Важливими для вирішення є питання реклами, стимулювання збуту різними шляхами. Правильний підхід до просування продукції виробників товарів дозволить збільшити реалізацію продукції, що створить реальні передумови для виходу підприємства з фінансово-економічної кризи.

Доцільно також звернути увагу на те, що для покращання свого фінансового становища виробники товарів та послуг повинні реалізовувати всю продукцію, що застоюється на складах. Для розширення ринків збуту підприємство може створити пункти роздрібної торгівлі. Це призведе до збільшення прибутку та збільшення оборотності капіталу. Впровадження цього проекту звичайно ж не вирішує існуючих фінансових проблем, але дозволить скоротити термін реалізації товару та прискорити розрахунки з кредиторами[61].

Конкурентоспроможність на ринку збуту можна досягти шляхом зниження собівартості продукції, за рахунок впровадження нової техніки, технологій, раціональнішого використання як матеріальних, так і трудових ресурсів, зменшення питомої ваги постійних витрат в собівартості продукції, адже зниження собівартості продукції прямо пропорційно впливає на збільшення прибутку підприємства.

Варто також звернути увагу на зростання ввізного мита в Україні. Тому вітчизняним виробникам доцільніше буде закуповувати сировину і матеріали в межах нашої країни, аніж ввозити з-за кордону.

Ще одним напрямком покращання фінансового стану підприємства є збільшення грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства, що збільшить коефіцієнт абсолютної ліквідності і дозволить підприємству брати довго- і короткострокові позики в банку для фінансування поточної діяльності, які видаються лише платоспроможним підприємствам, в яких коефіцієнт абсолютної ліквідності відповідає нормі. Збільшення грошових коштів можна забезпечити за рахунок реалізації зайвих виробничих і невиробничих фондів, здачі їх в оренду.

Фінансовий стан підприємства не може бути стійким, якщо воно не отримує прибутку у розмірах, що забезпечують необхідний приріст фінансових ресурсів, спрямованих на зміцнення матеріально-технічної бази підприємства та їх соціальної сфери.

Інформація про фінансовий стан підприємства надзвичайно важлива як для керівництва підприємства, так і для інвесторів. Тому заслуговує на увагу проблема щодо інформаційного забезпечення підприємства. Достовірність даних про фінансовий стан підприємства є важливою умовою для прийняття правильних управлінських рішень [73].

Покращити фінансовий стан підприємства можна також, використовуючи економіко-математичні методи. Їхнє застосування підвищує ефективність аналізу за рахунок розширення факторів, які вивчаються, обґрунтування відповідних управлінських рішень щодо вибору оптимального варіанта використання фінансових ресурсів, розкриття резервів ефективності виробництва.

Однією з причин кризового стану вітчизняних підприємств є неналежне виконання фінансовими службами покладених на них функцій, зокрема відсутність гнучкого фінансового планування та аналізу, управління ризиками та несвоєчасне виявлення фінансової нестабільності, як наслідок – фінансова криза.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Насамперед на фінансовий стан підприємства позитивно впливає безперебійний випуск і реалізація високоякісної продукції.

Оскільки фінансовий стан – це одна з найважливіших характеристик діяльності кожного підприємства, то його треба систематично і всебічно оцінювати з використанням різних методів, прийомів та методик аналізу. Це уможливить критичну оцінку фінансових результатів діяльності підприємства як у статиці за певний період, так і в динаміці – за низку періодів, дасть змогу визначити “больові точки” у фінансовій діяльності та способи ефективності використання фінансових ресурсів, їх раціонального розміщення.

До основних чинників, які можуть спричинити фінансову кризу на підприємствах, належать: зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними чинниками фінансової кризи на підприємстві можуть бути: спад кон’юнктури в економіці загалом; значний рівень інфляції; нестабільність господарського та податкового законодавства; нестабільність фінансового та валютного ринків; посилення конкуренції в галузі та криза окремої галузі; посилення монополізму на ринку; дискримінація підприємства органами влади та управління; політична нестабільність у країні[75].

Головні ендогенні чинники фінансової кризи: брак чітко визначеної стратегії розвитку підприємства; дефіцити в організаційній структурі; низький рівень менеджменту; низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції; незадовільне використання виробничих ресурсів; непродуктивне утримання зайвих робочих місць.

Враховуючи проблеми фінансового стану підприємства в умовах фінансової кризи, а також необхідність стабілізації фінансової стійкості підприємств в умовах фінансової нестабільності, варто вжити таких заходів:

усунення зовнішніх факторів банкрутства;удосконалення поточного календаря фінансового документа, у якому докладно відображається грошовий обіг підприємства;регулювання рівня незавершеного виробництва; переведення низькооборотних активів до високооборотних;
вживання локальних заходів з поліпшення фінансового стану;забезпечення фінансового становища підприємства в середньостроковій перспективі, яке виявляється в стабільному надходженні виручки від реалізації в достатньому рівні ліквідності активів, підвищенні рентабельності продукції, установлення призупинення штрафних санкцій за прострочену кредиторську заборгованість, забезпечення достатності фінансових ресурсів для покриття нових поточних зобов’язань; поступове погашення старих боргів, скорочення витрат до мінімально допустимого рівня, проведення енерго- і ресурсозаощаджуючих заходів;
створення стабільної фінансової бази; забезпечення стійкого фінансового становища підприємств у довгостроковій перспективі, створення оптимальної структури балансу та фінансових результатів, фінансової системи підприємства до несприятливого зовнішнього впливу [71].

Становлення ринкових відносин в Україні супроводжувалося активним розвитком підприємництва, створенням нових підприємств, діяльність яких спрямована на досягнення певних результатів. Однак їхньою особливістю була і залишається низька економічна стійкість. Особливо це проявляється сьогодні після економічної кризи. Тому дослідження економічних процесів на рівні підприємства як основної ланки національної економіки має ключове значення. Саме на цьому рівні управління необхідно глибоко визначити всі можливості, які є у кожного підприємця для досягнення та підтримання стійкого й ефективного розвитку економіки. І, що важливо, від вирішення цих проблем підприємствами залежить економічна стійкість на всіх інших рівнях управління виробництвом.

Економічну стійкість підприємства необхідно розуміти як сукупність її взаємообумовлених і взаємопов’язаних складових, які за будь-яких умов забезпечують здатність до ведення діяльності підприємств, запас ресурсів (ресурсного потенціалу) та збалансований процес функціонування.

Збалансованість досягається шляхом забезпечення оптимальних кількісних співвідношень між елементами загальної системи, які дозволяють їй гармонійно розвиватися. Тому економічна стійкість підприємства передбачає такий стан підприємства, за якого забезпечується максимально узгоджена взаємодія всіх його елементів. Пріоритетними та вагомішими функціональними складовими є саме внутрішні чинники. Тому для оцінки економічної стійкості підприємств необхідно класифікувати її складові за функціональною ознакою, а саме: фінансова, виробнича, кадрова, маркетингова, інвестиційна та управлінська. Проте слід враховувати, що кожна із складових (фінансова, виробнича, кадрова, маркетингова, інвестиційна, управлінська) характеризується своїм переліком заходів, які сприяють їх стійкості [75].

Система заходів для підтримки економічної стійкості підприємства повинна передбачати:

· постійний моніторинг зовнішнього і внутрішнього станів підприємства;

· розробку заходів із зниження зовнішньої вразливості підприємства;

· розробку підготовчих планів при виникненні проблемних ситуацій, здійсненні попередніх заходів для їхнього забезпечення;

· впровадження планів практичних заходів при виникненні кризової ситуації, прийняття ризикових і нестандартних рішень у випадку відхилення розвитку ситуації;

· координацію дій всіх учасників і контроль за виконанням заходів та їхніми результатами.

Саме за таких умов можна забезпечити систему моніторингу кожної із складових економічної стійкості підприємств, яка змогла б надати можливість оптимізувати її відповідно до перспектив розвитку.

Так, якщо моніторингом виявлено недостатній рівень фінансової стійкості підприємства, то можна реалізувати такі дії:

оптимізація руху фінансових ресурсів підприємства і врегулювання фінансових відносин, які виникають під час розрахункових відносин між господарюючими суб’єктами з метою ефективного їхнього розподілу;
розробка стійкої фінансової стратегії підприємства;
розробка проектів перспективних і поточних фінансових планів, прогнозних балансів та бюджетних коштів;
розрахунок прогнозних значень реалізації продукції (планів продажів) і планів капіталовкладень, собівартості продукції тощо;
визначення джерел фінансування господарської діяльності, а також бюджетне фінансування, довго- та короткострокове кредитування тощо;
координація фінансових підрозділів підприємства.

Саме за рахунок стійкої фінансової складової підприємство спроможне освоювати нові ринки збуту шляхом демпінгу, забезпечувати або сприяти забезпеченню маркетингової стійкості підприємства, розвивати нові напрями діяльності, підтримувати інвестиційну стійкість, і, маючи висококваліфікований персонал, забезпечувати кадрову стійкість підприємства, ефективний процес управління. Отже, фінансова складова вважається провідною та вирішальною, оскільки в ринкових умовах господарювання фінанси є рушійною силою будь-якої економічної системи[21].

Що стосується кадрової стійкості підприємства, то важливість цієї функціональної складової полягає у тому, що від кваліфікації, корпоративної культури і компетенції працівників залежатиме, чи буде конкретний клієнт і надалі замовляти продукцію підприємства, чи обере конкурента. Це залежить від: кваліфікованого обслуговування; професіоналізму, ввічливості, чесності, порядності, надійності, оперативності, ініціативності та комунікабельності працівників; якісної технічної підтримки продукції; добрих стосунків на всіх рівнях; кваліфікованих менеджерів та інженерно-технічних працівників; корпоративної культури, яка склалася на підприємстві.

Для того, щоб працівники підприємства відповідали всім вищезазначеним характеристикам, потрібен системний аналіз кадрової політики та постійне її вдосконалення. Так, на багатьох підприємствах нині створюються відділи «управління персоналом», які займаються підвищенням кваліфікації персоналу. Інакше кажучи, кадрова стійкість підприємства забезпечується під час ефективної кадрової політики та соціальної програми стратегії кадрового розвитку персоналу.

Важливим об’єктом регулювання, відповідно до моніторингу, є виробнича стійкість підприємства. З огляду на складність виробничих відносин на підприємстві та різноманітність виконуваних ним функцій його стійкість визначається багатьма внутрішніми та зовнішніми чинниками, кожний з яких впливає на постачання та відновлення якісного, конкурентоспроможного продукту. Управління виробничим процесом через виробничий менеджмент найуспішніше здійснюється завдяки гнучким планам, правильному використанню елементів виробничої системи та дієвого контролю над усіма видами діяльності підприємств. Основними кінцевими цілями у забезпеченні стійкого виробничого процесу є: оптимальний обсяг продажів, якість виготовленої продукції, задоволення споживача, одержання прибутку, зміцнення іміджу підприємства, постійний контакт із клієнтами. Саме постійний контроль за підвищенням ефективності виробництва і ресурсним забезпеченням може гарантувати виконання основних цілей виробничого процесу підприємств та його стійкості [29].

Досягнення економічної стійкості підприємства можливе лише за умови використання елементів сучасного менеджменту, своєчасної реакції на зміни зовнішнього середовища та стратегічного бачення майбутнього стану підприємства.

3.2. Дотримання підприємством вимог з кредитоспроможності та ліквідності

Обмеженість фінансових ресурсів внаслідок відсутності необхідних обсягів власних фінансових ресурсів та труднощів доступу до джерел позичкових та залучених коштів фінансування є найгострішою проблемою для малих підприємств України. Види фінансування, які в різній мірі можуть бути доступними малому бізнесу – це кредити банків (вітчизняних, міжнародних) на загальних чи пільгових умовах, цільове фінансування і субсидування із фондів та за рахунок бюджетного фінансування, цільове надання гарантій, страхування, лізинг, франчайзинг. Найбільш реальними і відчутними за обсягами джерелами фінансування малих підприємств в Україні є все ж кредити вітчизняних і міжнародних банків [10].

Проте банки ставлять завищені вимоги до підприємств аграрного сектору, зважаючи на підвищену ризиковість даного виду кредитування і далеко не кожне підприємство може такі вимоги виконати.

Так, деякі банки при оцінці кредитоспроможності позичальника аграрного підприємства користуються системою показників, що відображають результати фінансової діяльності позичальника. Банк на основі методики запропонованої НБУ самостійно встановлює нормативні значення та бали для кожного показника, залежно від його вагомості серед інших показників. Оцінка кредитоспроможності проводиться у кожному випадку укладання договору про здійснення кредитної операції. При цьому враховуються такі основні показники діяльного аграрного підприємства:

Платоспроможність.
Фінансова стійкість.
Обсяг реалізації.
Обороти за рахунками.
Склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості.
Прибутки та збитки.
Рентабельність.

Однак, значення коефіцієнтів потрібно диференціювати, по-перше за галузями, як це роблять деякі банки з іноземним капіталом, оскільки різні галузі мають об'єктивно різну структуру активів і пасивів, по-друге, прив'язати до темпів інфляції, зростання якої сприяє завищенню низки показників. Окрім цього, рекомендовані значення коефіцієнтів потрібно диференціювати і в регіональному розрізі, оскільки різні території мають не однакові виробничі умови і можливості для збуту продукції, що позначається на фінансових показниках їхньої діяльності.

Результат оцінки кредитоспроможності позичальника, зазвичай, зводиться до єдиного узагальненого показника - рейтингу, вираженого в балах. Для нього визначаються межі інтервалу коливання, при яких доцільне кредитування. За результатами оцінки фінансового стану позичальники класифікуються за класами [27].

Слід також зазначити, що у банківській практиці основний акцент робиться на оцінку поточної ситуації, тобто завжди використовується інформація минулих періодів, тоді як в західних банках увага аналітика направлена не тільки на аналіз попередньої діяльності позичальника, а й прогнозування подальшої його роботи, що на нашу думку, є досить правильно. Проблеми з отриманням статистичних даних про надані кредити та іншої необхідної для оцінки кредитоспроможності інформації можуть бути усунені за умови нормального функціонування інституту бюро кредитних історій.

Окрім системи коефіцієнтів, які дозволяють кількісно оцінити кредитоспроможність, банки беруть до уваги також якісні показники діяльності позичальника, зокрема:

1) вивчають кредитну історію та оцінюють показники, що характеризують діяльність підприємства на ринку і його співпрацю з контрагентами (термін функціонування підприємства за поточним профілем діяльності, джерела погашення кредиту, залежність від постачальників та покупців);

2) аналізують показники, що визначають якість управління (ринкову позицію позичальника, ефективність управління, достовірність і своєчасність надання інформації та фінансової звітності).

Дослідження кредитної історії підприємства дозволяє зробити висновки щодо попередніх взаємовідносин позичальника з банківськими установами та погашення кредитної заборгованості в минулому.

Також перспективним способом оцінки кредитоспроможності позичальника є аналіз грошового потоку.

Аналіз грошового потоку — метод оцінки кредитоспроможності клієнта комерційного банку, в основі якого лежить використання фактичних показників, що характеризують оборот коштів клієнта у звітному періоді. Цим він принципово відрізняється від методу оцінки кредитоспроможності клієнта на основі системи фінансових коефіцієнтів[58].

Аналіз грошового потоку укладається в зіставленні відтоку й припливу в позичальника за період, звичайно відповідний до строку кредиту, що оформляється. При видачі позички на рік аналіз грошового потоку проводять у річному розрізі, на строк до 90 днів — у квартальному і т.д.

Елементами припливу коштів за період є:

1) прибуток, отримана в даному періоді;

2) амортизація, нарахована за період;

3) вивільнення коштів ( із запасів, дебіторської заборгованості, основних фондів, інших активів);

4) збільшення кредиторської заборгованості;

5) ріст інших пасивів;

6) збільшення акціонерного капіталу;

7) видача нових позичок.

У якості елементів відтоку коштів виділяють:

1) сплату податків, відсотків, дивідендів, штрафів і пенею;

2) додаткові вкладення коштів у запаси, дебіторську заборгованість, інші активи, основні фонди;

3) скорочення кредиторської заборгованості;

4) зменшення інших пасивів;

5) відтік акціонерного капіталу;

6) погашення позичок.

Різниця між припливом і відтоком коштів характеризує величину загального грошового потоку. Зміна розміру запасів, дебіторської й кредиторської заборгованості, інших активів і пасивів, основних фондів по-різному впливає на загальний грошовий потік. Для визначення цього впливу порівнюють залишки по статтях запасів, дебіторів, кредиторів і т.д. на початок і кінець періоду. Ріст залишку запасів, дебіторів і інших активів протягом періоду означає відтік коштів і показується при розрахунку зі знаком «–», а зменшення — приплив коштів і фіксується зі знаком «+». Ріст кредиторів і інших пасивів розглядається як приплив коштів («+»), зниження — як відтік («–»).

У визначенні припливу й відтоку коштів у зв'язку зі зміною основних фондів ураховуються ріст або зниження вартості їх залишку за період і результати реалізації частини основних фондів протягом періоду. Перевищення ціни реалізації над балансовою оцінкою є приплив коштів, а зворотна ситуація — відтік.

Приплив (відтік) коштів у зв'язку зі зміною вартості основних фондів = Вартість основних фондів на кінець періоду — Вартість основних фондів на початок періоду + Результати реалізації основних фондів протягом періоду.

Для аналізу грошового потоку беруть дані як мінімум за три минулі роки. Стійке перевищення припливу над відтоком коштів свідчить про кредитоспроможність клієнта. Коливання величини загального грошового потоку, короткочасне перевищення відтоку над припливом коштів говорить про більш низький рівень кредитоспроможності клієнта. Систематичне перевищення відтоку над припливом коштів характеризує клієнта як некредитоспроможного. Середня позитивна величина загального грошового потоку (перевищення припливу над відтоком коштів) використовується як межа видачі нових позичок. Зазначене перевищення показує, у якому розмірі клієнт може погашати за період боргові зобов'язання[50].

На основі співвідношення величини загального грошового потоку й розміру боргових зобов'язань клієнта (коефіцієнт грошового потоку) визначають його клас кредитоспроможності: клас I — 0,75; клас II — 0,30; клас III — 0,25; клас IV — 0,2; клас V — 0,2; клас VI — 0,15.

Проте існують труднощі, при використанні цього способу оцінки для малих підприємств, які полягають у стані обліку й звітності в цих клієнтів банку. У підприємств малого бізнесу, як правило, немає ліцензованого бухгалтера. Видатки на аудиторську перевірку для цих клієнтів банку недоступні, аудиторського підтвердження звіту позичальника ні, у зв'язку із чим оцінка кредитоспроможності клієнта базується не на його фінансовій звітності, а на знанні працівником банку даного бізнесу. Останнє припускає постійні контакти із клієнтом: особисте інтерв'ю з ним, регулярне відвідування підприємства.

У ході особистого інтерв'ю з керівником дрібного підприємства з'ясовуються мета позички, джерело й строк повернення боргу. Клієнт повинен довести, що запаси, які кредитуються, на певний термін знизяться, а забезпечені кредитом витрати будуть списані на собівартість реалізованої продукції.

Ще одна особливість малих підприємств: їх керівниками й працівниками нерідко є члени однієї родини або родичка; особистий капітал власника часто змішується з капіталом підприємства. При оцінці кредитоспроможності дрібного клієнта враховується фінансове становище власника, обумовлене по даним особистого фінансового звіту.

Як правило, вітчизняні банківські установи не кредитують новостворені підприємства та неохоче співпрацюють з підприємствами, термін діяльності яких менший одного року, що унеможливлює додаткове фінансування підприємства в період, коли воно найбільше цього потребує[64].

Розглянемо основні вимоги вітчизняних банків до позичальників - малих аграрних підприємств і відповідно реальний стан і можливість агроформуваннями ці вимоги забезпечити. Аналіз проведено на прикладі «Індекс Банку», що входить до групи CREDIT AGRICOLE, та вважається банком, який найбільш враховує специфіку кредитування аграрних підприємств.

Працюючи на землі, необхідно передбачити як насущні потреби, так і важливі в довгостроковій перспективі. Саме тому необхідний банк, який є фахівцем у сфері сільського господарства і може надати комплексну підтримку на кожному етапі.

Найчастіше банки кредитують суб’єкти малого підприємництва аграрної сфери на: поповнення оборотних коштів та на купівлю техніки та устаткування.

Кредит на поповнення обігових коштів надається у вигляді відновлюваної або не відновлюваної кредитної лінії, а система погашення адаптована до потреб сільського господарства. Кредитна лінія може бути відкрита у гривні, а також доларах США та євро за умови наявності у підприємства валютної виручки. Кредитування відбувається на строк до 12 місяців в рамках 3-річного договору. Відсоткова ставка коливається в залежності від фінансового стану підприємства, проте нижня межа складає 18,0%; 12,5; 11,5% у гривні, доларах США та євро відповідно. При видачі кредиту стягується разова комісія у розмірі 1 % від суми кредиту. Графік погашення пристосований до виручки від урожаю. Відкриття кредитної лінії вимагає забезпечення кредиту сільськогосподарською технікою та обладнанням, легковим і вантажним автотранспортом, нерухомістю, власними активами позичальника; у якості додаткової застави може виступати - велика рогата худоба, зерно, урожай майбутнього періоду. Відкриття кредитної лінії вимагає обов’язкового страхування застави. Видача кредиту здійснюється через перерахування коштів на рахунок відкритий у даному банку[70].

Кредит на купівлю техніки та устаткування дає можливість придбати в кредит сучасну сільськогосподарську техніку, яке є вимогою для розширення господарства та збільшення об’ємів виробництва. Гнучкий графік погашення, знижений початковий внесок і можливість отримати кредит на пільгових умовах, купуючи техніку у партнерів банку, роблять цей кредит максимально доступним

Кредит надається на строк до 36 місяців, а за умови купівлі техніки у партнерів - до 60 місяців. Кредит може надаватись у гривні, а також доларах США та євро за умови наявності у підприємства валютної виручки. Початковий внесок складає 30% від вартості техніки чи устаткування, а за умови купівлі техніки у партнерів знижений до 25%. Відсоткова ставка коливається в залежності від фінансового стану підприємства, проте нижня межа складає 18,0%; 12,5; 11,5% у гривні, доларах США та євро відповідно. При видачі кредиту стягується разова комісія у розмірі 1 % від суми кредиту. Графік погашення пристосованих до виручки від урожаю. При наданні кредиту забезпеченням виступає техніка чи устаткування, що купується в кредит. Забезпечення повинне бути в обов’язковому порядку застраховане в одній із страхових компаній.

Загальними вимогами до позичальників виступають:

Сільськогосподарські підприємства, які є юридичними особами з терміном роботи не менше 24 місяців;
Вид діяльності:

вирощування зернових і олійних культур;
виробництво молока;
виробництво м'яса;
вирощування інших с / г культур (за умови наявності контрактів на збут з відомою західною компанією).

Стабільний фінансовий стан і кредитоспроможність;
Відкриття поточного рахунку та переведення оборотів пропорційно кредитної заборгованості[55].

Що ж ми маємо з іншого боку? З позиції аграрного підприємства? Середньостатистичний суб’єкт малого підприємництва в аграрній сфері України:

якщо підприємство новостворене і перебуває на етапі, коли найбільше потребує додаткового фінансування – претендувати на банківський кредит воно не може;
більшість малих підприємств не мають стабільного фінансового стану, виходячи із специфіки сільського господарства і неможливості передбачити майбутні результати;
значна маса суб’єктів малого підприємництва не мають коштів для купівлі нової дорогої сільськогосподарської техніки і устаткування, яке пропонується банком;
більше того, у них нема потреби у такій техніці – більшість підприємств мають 100-400 гектарів землі, для яких не потрібна техніка що обробляє тисячі гектарів; такі підприємства купують техніку і устаткування, яке уже було у використанні, що вигідніше і економічніше;
навіть якщо підприємство і бере таку техніку в кредит, то існує ймовірність того, що у нього не буде коштів щоб заплатити 30% початкового внеску;
18% річних по кредиту значно більше порівняно з Європою. В Італії практикується надання пільгових довгострокових позик для суб’єктів малого підприємництва під 3-5 % річних за ринкової процентної ставки близько 15 % ;
велика частка малих підприємств аграрної сфери не мають достатньо активів, що могли б виступити у формі забезпечення кредиту.

Отже, підводячи підсумок наведеному вище, можна сказати, що вимоги щодо дотриманням малими підприємствами банківського кредиту в аграрній сфері не відповідають реальному стану малого підприємництва та спонукають до пошуку якісно нових підходів та механізмів їх кредитування. Заходами на шляху до поліпшення ситуації у даному питанні повинні стати, в першу чергу:

здешевлення банківських кредитів, за рахунок розвитку конкурентного середовища в інфраструктурі кредитування[65];
зниження вимог банківських установ до підприємств для отримання кредиту;
створення сприятливих умов для розвитку мікрокредитування, лізингу, факторингу, форфейтингу, у тому числі за рахунок спрощення порядку їх надання, зменшення відсоткових ставок, збільшення строків користування;
підвищення правової захищеності фінансово-кредитних установ і організацій та створення інституційної мотивації для залучення комерційних банків до кредитування малого і середнього бізнесу;
стимулювання банків до розширення мікрокредитування з боку держави і вдосконалення законодавчого забезпечення їх діяльності, адже на даному етапі банки здебільшого не довіряють суб’єктам малого бізнесу і не хочуть брати на себе ризики, пов’язані з їх кредитуванням;
удосконалення нормативно-правового регулювання процедур кредитування банківськими фінансовими установами;
вивчення і запозичення кращого світового досвіду у сфері кредитування суб’єктів малого підприємництва;
розширення складу показників фінансового аналізу для отримання інформації, яка б характеризувала усі аспекти діяльності потенційного клієнта. Систему коефіцієнтів необхідно доповнити, передусім щодо детальнішої оцінки фінансової стійкості підприємства та аналізу раціональності сформованої структури джерел коштів, які використовуються у виробничому процесі, що дасть змогу оцінити, наскільки ефективним буде залучення банківських кредитів;
проведення аналізу можливих джерел погашення зобов’язань за кредитом. Найприйнятнішим для банку джерелом виплат за кредитом є внутрішні ресурси підприємства, особливо надходження від звичайної діяльності позичальника (адже це ознака рентабельності підприємства). Іншими джерелами виплати можуть бути додаткове залучення позикових коштів, ліквідація чи реалізація активів, новий внесок капіталу тощо;
навчання керівників підприємств і спеціалістів із фінансів щодо бізнес-планування своєї діяльності - у всіх випадках, коли необхідно отримати додаткові фінансові ресурси, виникає потреба у розробці бізнес-плану[60]; більшість керівників не мають спеціальної освіти.

Вирішення проблем, пов’язаних із удосконаленням системи банківського кредитування малого підприємництва аграрної сфери, на нашу думку, сприятиме стимулюванню розвитку цього виду діяльності.

3.3. Пропозиції щодо пільгових умов кредитування малих сільськогосподарських підприємств банком

Кредитування аграрного сектора має свої особливості, які визначаються залежністю відтворювального процесу в галузі від природних умов. А це обумовлює, по-перше, чітку періодизацію процесу виробництва та унеможливлює перерви в ньому, що викликає потребу в забезпеченні надання кредитів для товаровиробників галузі в чітко визначений час і в повному обсязі; по-друге, уповільнений оборот капіталу потребує збільшення термінів залучення кредитних ресурсів та зниження плати за кредит; по-третє, нееквівалентність обміну та низький рівень прибутковості сільськогосподарського виробництва потребують зниження плати за кредит; по-четверте, низький рівень технічної оснащеності виробництва при високому рівні зносу техніки та використанні застарілої технології вимагає значного обсягу кредитного забезпечення інвестиційного характеру; по-п’яте, підвищений рівень ризикованості галузі потребує застосування адекватного рівня страхового захисту. Саме специфіка сільськогосподарського виробництва робить аграріїв неконкурентоспроможними на кредитному ринку й обумовлює необхідність їх державної підтримки.

Починаючи з 2000 року, одним із напрямів державної політики був механізм часткової компенсації відсоткової ставки за кредитами комерційних банків для підприємств АПК, спрямований на підтримку короткострокового кредитування. Його недоліком була відсутність пільгового довгострокового кредитування. Слід зазначити, що 64 % сільськогосподарських підприємств потребують саме довгострокових кредитів, а 16 % – середньострокових, і лише 10 % – короткострокових. При цьому короткостроковими кредитами підприємства агропромислового комплексу нині забезпечені лише на 40 % від потреби, а довгостроковими ще гірше – на 15 %.[20].

А тому у 2004 році необхідність аграрних підприємств у довгострокових кредитних ресурсах була врахована в Постанові Кабінету Міністрів України[41]. Умовою надання пільгових кредитів на конкурсній основі підприємствам-позичальникам було обмеження ціни кредитних ресурсів, яка не перевищувала 20 % – по довгострокових, 21 % – по короткострокових, 27% – по кредитах кредитних спілок. Це обмеження було викликане необхідністю не допустити подорожчання пільгових кредитів.

У 2007 році було змінено механізм надання компенсацій кредитних ставок по кредитах банків для сільськогосподарських підприємств. З цього моменту відсоткова ставка відшкодовується не комерційним банкам, а на конкурсній основі – підприємствам АПК за обсяги використаних ними протягом року кредитних ресурсів.

Цей механізм поширюється лише на кредитні ресурси, ціна яких не перевищує 18% річних у національній валюті, 23 % річних – для кредитів, наданих кредитними союзами в національній валюті, та 12 % річних – в іноземній валюті. По середньострокових кредитах ця межа не повинна перевищувати 17 % річних у національній валюті та 11 % річних – в іноземній валюті. При цьому знімалося обмеження на закупівлю сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва. У 2008 році механізмом здешевлення кредитів передбачалися різні компенсації по коротко-, середньо- та довгострокових кредитах [22].

За даними Міністерства аграрної політики, з кожним роком, починаючи з 2000-го, збільшувалися обсяги отриманих пільгових кредитів, сума часткової компенсації ставки за кредитами та кількість позичальників. Якщо за період з 2000 по 2004 рік пільгове кредитування підприємств АПК виросло відповідно з 818 млн. грн. до 3644 млн., а сільськогосподарських підприємств – з 455 млн. до 3207 млн. грн.., то вже у 2005 році ці показники збільшилися майже у 2 рази і склали відповідно 7647 млн. і 6279 млн. грн. У 2007 році підприємства АПК одержали пільгових кредитів на загальну суму 10 млрд. грн.., а сільськогосподарські підприємства – 7,8 млрд. грн.., сума компенсації з бюджету дорівнювала 607 млн. грн.. .

З цієї статистики можна констатувати, що програма фінансування здешевлення кредитів сприяла суттєвому поліпшенню динаміки кредитних надходжень в аграрний сектор. Але, поряд з цим, питома вага кредитних ресурсів, спрямованих комерційними банками в сільське господарство, становить 3,1 % від ВВП країни, в той час як частка продукції сільського господарства в структурі ВВП перевищує 20,9 %.

У структурі кредитного портфеля кредити сільськогосподарським товаровиробникам складають лише 10,7 % [23].

Так у 2008 р. відповідно до Закону України «Про національну програму розвитку малого підприємництва в Україні» від 21.12.2000 р. і розпорядження КМ України «Про затвердження плану заходів з виконання у 2008 р. Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва від 22.02.2008 р. було виділено на програму часткової компенсації ставок за кредитами для всіх областей тільки 29,3 млн. грн., в середньому трохи більше 1 млн. грн. на область. У 2009-2010 рр. програми компенсації процентних ставок реалізувалися тільки регіональними органами влади за рахунок місцевих бюджетів [42].

Як відомо, можливості місцевих бюджетів є дуже скромними, тож ефективність державної підтримки невисока. Через що орієнтація суб’єктів малого підприємництва на велику роботу – нарощування обсягів виробництва, укладання додаткових контрактів, розширення ринків збуту вітчизняної продукції без допомоги в цьому напрямку, перш за все держави і регіональних органів влади, є на наш погляд, справою малоуспішною, особливо для малого підприємництва у аграрному секторі, де і природні ризики вищі, ніж у інших галузях, і власних фінансових ресурсів менше, і рівень економічної підготовленості підприємців часом нижче, ніж у місті.

Реальна дійсність теж свідчить про негативні тенденції у сфері державної підтримки сільгоспвиробництва. Процентні ставки на кредити комерційних банків для аграріїв помітно зросли, а бюджетні засоби для компенсації цих ставок просто не виділялися. Через це сільгоспвиробник не зміг навіть провести необхідні агротехнічні заходи.

Без такої політики в кризові періоди значна кількість малих підприємств розорюється або різко скорочує свої масштаби діяльності [32].

Види фінансування, які в різній мірі можуть бути доступними малому бізнесу – це кредити банків (вітчизняних, міжнародних) на загальних чи пільгових умовах, цільове фінансування і субсидування із фондів та за рахунок бюджетного фінансування, цільове надання гарантій, страхування, лізинг, франчайзинг. Найбільш реальними і відчутними за обсягами джерелами фінансування малих підприємств в Україні є все ж кредити вітчизняних і міжнародних банків у рамках підтримки розвитку малого бізнесу, кошти державного та місцевих бюджетів, а також кошти українських фондів підтримки підприємництва областях.

Кредити комерційних банків для малого підприємництва також не завжди доступні через високі відсоткові ставки, через вимогу відповідної застави. Розраховувати на пільговий кредит для сільського господарства у докризовий період могли хіба що великі агроформування, які його потребували менше всього. Це при тому, що надавали такі кредити лише поодинокі комерційні банки. Малі ж підприємства не могли претендувати на такі умови з багатьох причин. Серед них незацікавленість комерційних банків у видачі невеликих за розмірами кредитів — мікрокредитів. До того ж складною є сама процедура прийняття банками відповідних рішень – від проведення аналізу кредитоспроможності позичальника – малого підприємства за умови відсутності фінансової звітності, до оцінки вартості застави і до прийняття остаточного рішення щодо можливості кредитування . Та й відсутність у суб'єктів малого підприємництва майна, що може бути заставою при отриманні мікрокредиту, також є вагомою причиною відмов. При тому існує думка, що зважаючи на економічну кон'юнктуру, зокрема, на ринку банківських кредитів, сподіватися на поліпшення цієї ситуації найближчим часом не варто [31].

Проте існує й інша думка, її дотримується Могильницький Р., за умови, що банкам вдасться знизити вартість трудомісткої процедури на визначення платоспроможності малих позичальників, зменшити ступінь ризику неповернення кредитів через взаємне розв’язання проблемних кредитів, і досягти поступового збалансування попиту та пропозиції на ринку банківських кредитів, що призведе до зниження кредитних ставок, у найближчі 3-4 роки можна все ж розраховувати на покращення ситуації на ринку кредитів для суб’єктів малого підприємництва. Вважаємо останню позицію достатньо реалістичною.

Аналізуючи результати досліджень Міністерства економіки України щодо виявлення причин, які заважають розвитку малого підприємництва в Україні, слід зазначити, що проблеми фінансової підтримки малого підприємництва до першочергових чинників, які гальмують його розвиток, підприємці і не відносяться. На перше місце вони виносять недосконалість системи оподаткування, на друге - незадовільне законодавство, на третє – складну систему кредитування, на четверте – незнання кон’юнктури ринку.

Аграрний сектор потребує значної кількості інвестицій і, на думку деяких вітчизняних вчених, потреба в інвестиціях може зрости. У подоланні проблем фінансування малого бізнесу аграрної сфери, Україні доцільно орієнтуватися на практичний досвід західних сусідів, які мають багаторічних досвід і схожі умови функціонування малого підприємництва[48]. В Польщі, наприклад, банки, що співпрацюють з Агенцією Реструктуризації і Модернізації сільського господарства в ІІ кварталі 2010 року надали аграріям і переробним підприємствам інвестиційних кредитів з преференційними відсотковими ставками на суму близько 1,07 млрд. злотих (близько 250 млн. євро).

Польські аграрії, що вкладають інвестиції в розвиток родинного господарства можуть отримати кредит на покриття 90% витрат, а ті, що засновують нове господарство - навіть 95%. Максимальний строк сплати такого кредиту становить, в залежності від кредитної лінії, від 8 до 20 років. Також уряд Польщі надає сільськогосподарським підприємствам преференційні кредити. За січень-лютий 2010 року останні сягнули суми близько 81 млн. злотих, що дорівнює 20 млн. євро [69]. Така масивна і комплексна підтримка малих сільськогосподарських підприємств дає відчутні економічні результати.

Отже, підсумовуючи вище наведене, можна сказати, що обмеженість ресурсів малого та середнього підприємництва аграрної сфери примушує шукати якісно нові підходи, фінансові схеми та механізми їх фінансової підтримки. Першочерговими заходами на шляху до поліпшення ситуації у даному питанні повинні стати:

здешевлення банківських кредитів, за рахунок компенсації частини їх вартості державою;
стимулювання банків і страхових компаній до кредитування і страхування малих підприємств аграрного сектора;
надання додаткових субвенцій і дотацій регіонам і муніципальним утворенням, як заохочення за високий рівень розвитку малого підприємництва взагалі, і в аграрній сфері зокрема;
надання пільг лізинговим компаніям, які працюють з малими підприємствами аграрного сектора;
підвищення поінформованості суб’єктів малого підприємництва щодо програм і пропозицій Міжнародних фінансових та нефінансових організацій, щодо майбутньої кон’юнктури на ринку кредитів суб’єктам малого підприємництва;
забезпечення державних гарантій по кредитах;
стабільна система оподаткування;
лобіювання інтересів суб’єктів малого підприємництва на всіх рівнях законодавчої і виконавчої влади.

Вирішення проблем, пов’язаних із поліпшенням фінансування малих підприємств аграрної сфери, буде сприяти розвитку цього сектору економіки.

Проте органи державної влади і комерційні структури не завжди чітко уявляють собі можливості й об'єктивні границі таких схем і механізмів. Тому, на нашу думку, необхідно зробити короткий їхній огляд.

Для того, щоб прості і більш складні механізми були задіяні повною мірою, необхідно:

враховувати інтереси і самих підприємці, і тих, хто зацікавлений в їх підтримці;
реально оцінювати об'єктивні границі, що надає використання кожного механізму[32].

Розглядаючи детальніше кожен з механізмів підтримки малого та середнього бізнесу зі сторони комерційних банків, варто відзначити, що однією з найбільш актуальних для українського бізнесу проблем є гарантійне забезпечення первинних вкладень для відкриття своєї справи (див. Додаток В).

Припустимо, що для старту підприємцю необхідний мінімальний капітал у розмірі 100 тис. грн., а усі, хто готовий позичити йому гроші, розраховують одержати середню прибутковість на рівні ставки Національного банку України — 7 – 8 % річних. При цьому кредитор припускає, що імовірність «неповернення» кредиту й очікуваних доходів від кредитування складає 10 %. Підрахунок середньої прибутковості з урахуванням ризику «неповернення» дозволяє знайти ставку, по якій варто видавати кредит підприємцю, щоб забезпечити очікувану середню прибутковість на рівні 7 – 8 % річних. Розрахунок показує, що ставку по такому кредиті при відсутності гарантій найкраще установити на рівні 28 % річних.

Якщо ж кредитор має гарантію третьої особи, згідного погасити 20 % від суми кредиту й очікуваних процентних виплат, то він може видати кредит уже по ставці 25 % річних. Тільки 100 %-на гарантія дозволяє видавати кредити по ставці Національного банку (без обліку витрат по реалізації заставленого майна).

Гарантійні зобов'язання, що перевищують вартість кредиту, переводять механізм кредитування в «пільговий режим», коли вартість предмету застави стає більшою, порівняно з сумою кредиту. Цим механізмом часто користаються кримінальні лихварі, що пропонують низькі ставки кредитування, а потім переводять «на лічильник» своїх позичальників [4].

Наступним механізмом підтримки малого та середнього бізнесу є пільгове кредитування.

Характерним є те, що недавнє соціалістичне минуле постійно нагадує чиновникам і підприємцям про можливість одержати хоч що-небудь на пільгових умовах: наприклад дати кредит малому бізнесу на пільгових умовах. Однак наше ринкове сьогодення для видачі пільгових кредитів вимагає пільгових ресурсів. Якщо, наприклад, суми видаваних кредитів та депозитів рівні, то зменшення ставки по депозитах дозволяє скоротити ставку по кредитах на таку ж величин (без обліку резервування й операційних витрат). Якщо використовуються мультиплікативні схеми, наприклад, суми видаваних кредитів повинна перевищувати суму депозиту в 5 рази, то при рівні тарифної депозитної ставки 15 % річних при повній відмові від нарахування відсотків по депозитах пільгові ставки по кредитах не можуть бути зменшені більш ніж на 3 % .

Загальновідомо, що кредитування пов'язане з ризиком, і за інших рівних умов бажано ці ризики розділити з іншими учасниками проекту. Якщо при цьому хто-небудь з учасників може запропонувати більш дешеві ресурси, хоча б в обмеженому обсязі, то відсутні ресурси можна буде залучити з інших, більш дорогих джерел. В цьому і полягає суть співфінансування.

Візьмемо стандартну схему інвестиційних конкурсів, визнану в усьому світі: 20 % необхідних для реалізації проекту ресурсів повинний надати сам учасник конкурсу, держава виділяє 20 % — на пільгових умовах (під 1/2 ставки Національного банку), 60 % — необхідно одержати в комерційних структурах. Якщо припустити, що ефективність проекту дорівнює ставці рефінансування, то для його реалізації можна сміло брати комерційний кредит по ставці, рівної приблизно 1,5 ставки рефінансування Національного банку України.

Можна поставити зворотну задачу, а саме: розрахувати, якою буде середня ставка по всім приваблюваним для реалізації проекту ресурсам у залежності від співвідношення власних (безкоштовних) і позикових засобів, одержуваних на пільгових умовах.

З вище викладеного можна зробити висновок, що аграрії не завжди можуть скористатися існуючим механізмом часткової компенсації ставки за кредитами. Причиною може бути: відмова в наданні кредитів збитковим підприємствам, навіть за наявності застави; відсутність кредитної історії в позичальників новостворених підприємств; високі заставні вимоги для забезпечення кредитів[53].

О. О. Непочатенко зауважує, що ускладнюють отримання кредитних ресурсів і умови конкурсу, який визначає допуск сільськогосподарських підприємств до пільгового кредитування через недостатню конкретизованість та значну кількість оціночних показників, які не мають прямого відношення до кредитування. Тому об’єктивність визначення переможця конкурсу часто підлягає.

На думку М. Я. Дем’яненка, для кредитування конкурси недоцільні взагалі. Основною умовою одержання кредиту суб’єктом господарювання має бути один критерій – можливість його своєчасного.

В умовах економічної нестабільності, коли кредитоспроможність аграрних підприємств значно знизилась, а ціна кредиту виросла, можливості отримання кредитних ресурсів, особливо довгострокових, дуже обмежені. З іншого боку, необхідність оновлення основних фондів, гостра нестача сільськогосподарської техніки вимагають значних довгострокових фінансових ресурсів із застосуванням нетрадиційних форм і схем кредитування підприємств агропромислового комплексу.

Обмеженість засобів державної підтримки малого та середнього підприємництва змушує шукати якісно нові підходи, фінансові схеми і механізми підтримки суб'єктів підприємницької діяльності.

ВИСНОВКИ

На основі вищесказаного, на нашу думку, можна зробити наступні
висновки:

Blog

Магістерська програма Науково-методичні основи банківського обслуговування підприємств апк та аграрної іпотеки Спеціалізація

Содержание