Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание За кількістю учасників 1) універсальні договори За ступенем відкритості 2) закриті договори V. У залежності від форми договору Робочі мови 4. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів Вироблення узгодженого тексту договору Звичайними дипломатичними каналами Прийняття тексту Підписання двосторонніх міжнародних договорів Під час підписання багатостороннього договору Місце підписання договору Структура ратифікаційної грамоти До функцій депозитарію належать Вступ (приветуплення) Застосування міжнародних договорів Дія договору в часі Міжнародний договір Безстроковий міжнародний договір ... Полное содержание

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

3. Види міжнародних договорів

Поняття «договір» у Віденських конвенціях вжива­ється як родове поняття, що охоплює усі види міжнарод­них договорів.

Міжнародні договори класифікуються на різних під­ставах:

/. За кількістю учасників:

1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення в якості самостійного виду міжна­родного договору деякі автори пояснюють наявніс­тю процесу одностороннього волевиявлення суб'єк­та міжнародного права, що, правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта. До таких одно­сторонніх юридичних актів належать:

— Нотифікація — повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава, котра нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад відшкодувати збиток, виве­сти війська);

158

• Визнання — може мати форму як нотифікації,
  так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закрі­
  плення державної волі, що перетворює фактичне ста­
  новище в юридичне (наприклад, визнання de jure);
  
• Протест — є дією зворотною визнанню. Його
  сутність складається в невизнанні законності чого-
  небудь (наприклад, невизнанні окупації одною дер­
  жавою частини території іншої держави). Протест
  повинен завжди походити від компетентного органу
  протестуючої держави, як правило, її спеціалізова­
  ного органу зовнішніх зносин (міністерства закор­
  донних справ);
  
• Відмова — це акт, що викликає наслідки тіль­
  ки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній
  практиці склався звичай, відповідно до якого можна
  відмовитися від прав, але не можна відмовитися від
  обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх
  прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, не­
  обхідних для виконання юридичного зобов'язання
  перед партнерами за згодою. Але можна відмовити­
  ся від прав і обов'язків при оголошенні знов утворе­
  ною державою відсутності правонаступництва (tabula
  rasa) від держави-правопопередниці. Правда, тут не
  можна відмовитися від зобов'язань, що випливають
  із укладених правопопередником міжнародних до­
  говорів (так зване «правонаступництво придбаних
  прав»). Для відмови потрібно явне і певним чином
  виражене зовні волевиявлення держави — тут без­
  діяльність є недостатньою.
  

2. двосторонні договори, у яких беруть участь два
   суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіа­
   ції: з одного боку, участь однієї держави, а з іншого
   боку — декількох;
   
3. багатосторонні договори, у яких беруть участь
   три і більше суб'єкти;
   

Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома держава­ми, але з питань, що становлять інтерес для більшос­ті держав-членів світового співтовариства. На Віден-

159


ській конференції 1968-1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатосторон­нього договору як такого, що пов'язаний із питання­ми, котрі представляють загальний інтерес для між­народної спільності держав. Крім того, нею було за­пропоновано сформулювати ще одне доповнення щодо таких договорів: «Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх договорах у відповідно­сті із принципом суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочатку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особли­вий характер об'єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання при­єднатися й інші держави. Але договір наділив поча­ткових учасників особливими правами: договір на­бирає сили за умови його ратифікації всіма початко­вими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення. II. За сферою і силою дії:

1) універсальні договори — у них беруть участь
практично всі держави-члени світового співтоварис­
тва (наприклад, Статут ООН);

2. регіональні договори — у них беруть участь дер­
   жави певного географічного регіону, на який поши­
   рюється дія цього договору (наприклад, учасниками
   Європейської конвенції про громадянство 1997 року
   є європейські держави-члени Ради Європи);
   
3. субрегіональні договори — у них беруть участь
   держави всередині певного географічного регіону (на­
   приклад, договори про створення Єврорегіонів);
   LZ7. За ступенем відкритості:
   

1) відкриті договори — у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держа­ва. Такі договори, як підкреслюється у Віденській

160

декларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»;

2) закриті договори — у них коло учасників за­здалегідь визначене.

IV. У залежності від суб'єкта, що укладає договір:

• міждержавні договори (укладаються від імені
  держави);
  

• міжурядові договори (укладаються від імені
  

уряду);

— міжвідомчі договори (від імені органів виконав­
чої влади держави — його міністерств і відомств).

V. У залежності від форми договору:

договір у писемній формі — більшість міжнарод­них договорів у даний час укладається в такій формі;

договір в усній формі — так звана «джентльменсь­ка угода», зустрічається досить рідко. її прикладом може служити джентльменська угода про правила про­цедури III Конференції ООН з морського права, за­тверджена Генеральною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року.

VI. У залежності від об'єкта міжнародно-правового
регулювання:

• договори політичні;
  
• угоди з правових питань;
  
• угоди з прикордонних питань;
  
• угоди з економічних питань;
  
• угоди з питань транспорту і зв'язку;
  
• угоди з питань охорони здоров'я;
  
• угоди з питань війни.
  

Слід зазначити, що така об'єктна класифікація, яка на практиці не має юридичного значення, застосовува­лася ще МЗС СРСР у діючих Збірниках, що публікува­лися ним, котрі укладаються СРСР з іноземними дер­жавами.

У міжнародному праві існують вимоги, які пред'яв­ляються до міжнародних договорів, що укладаються:

1. наявність правоздатного суб'єкта;
   
2. наявність відповідного об'єкта угоди;
   

161

3. наявність вільного волевиявлення сторін. На­
   приклад, до 1917 року в міжнародному праві існу­
   вав принцип: «хоча я укладаю міжнародний договір
   під тиском, але я його бажаю», тобто переможена аг­
   ресором сторона одержувала нав'язаний договір, який
   потрібно було підписувати і виконувати. В даний час
   такий примус може послужити підставою для ви­
   знання договору недійсним;
   
4. дотримання установленої форми.
   

При укладанні міжнародних договорів форма між­народного договору грає важливу роль і має конститу­йоване значення для його справжньості.

Форма міжнародних договорів містить у собі:

— мову міжнародного договору. В історичному аспе­кті найбільш поширеними мовами міжнародного до­говору були спочатку латинська, а потім французька. В даний час укладання двосторонніх договорів здійс­нюється мовами договірних сторін, у договорі робиться позначка про те, що тексти договорів мають рівну юри­дичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із мов недостатньо розвинена термінологічна база, двосторон­ні угоди можуть укладатися трьома мовами.

Оформлення багатосторонніх договорів відбувається
однією або декількома мовами. На інші мови роблять­
ся офіційні переклади, що завіряються депозитарієм
договору і потім передаються учасникам договору. Іноді
такі переклади не робляться. Так, наприклад, ряд дого­
ворів, укладених у рамках Співдружності Незалежних
Держав, був оформлений однією мовою — російською.
При укладанні міжнародного договору в рамках між­
народних організацій або міжнародних конференцій ви­
користовуються офіційні або робочі мови цих міжна­
родних структур. /

Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в голов­них органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (протоколи, рі­шення, заключні акти і т.п.).

Робочі мови — це мови, використовувані для обгово­рення питань у робочому допоміжному Органі конфе-

162

ренції або організації чи при розробці тексту докумен­тів у них. Так, наприклад, укладання договорів у рам­ках ООН відбувається англійською, іспанською, китай­ською, російською і французькою мовами — п'ятьма робочими мовами цієї організації (її Генеральної Асам­блеї, комітетів і підкомітетів), що одночасно є й офіційни­ми мовами. На Нараді з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, результатом якої стало прийняття Заключного акта — важливого міжнародного докумен­та договірного характеру, офіційними були шість мов — англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька;

— структуру міжнародного договору. Структура
міжнародного права у Віденських конвенціях не рег­
ламентована. Міжнародні договори, як правило, скла­
даються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладан­
ня даного договору, сторони договору, загальновизнані
принципи міжнародного права, на базі яких укладаєть­
ся договір та ін.); основної (центральної) частини (вона
включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сто­
рін за договором, умови і засоби виконання договірних
зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюють­
ся умови вступу договору в силу, термін його дії, поря­
док припинення дії, порядок продовження терміну дії і
т.п.). Іноді договори супроводжуються додатками у
яких містяться норми, що пояснюють основний текл¹,
правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д.
Слід мати на увазі, що всі частини договору мають од­
накову юридичну чинність і застосовуються з ураху­
ванням кожної із них.

Договір може ділитися на статті, параграфи; догово­ри великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді вико­ристовують нумерацію і найменування розділів одно­часно;

— найменування міжнародного договору. Відповід­
но до Віденських конвенцій, що використовують, до речі,
тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридич­
ної різниці між договорами в залежності від їхнього

163





найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживан­ня на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.

Існують такі найменування міжнародних договорів:

• трактат — багатосторонній міжнародний дого­
  вір, що установлює взаємовідносини між його учасника­
  ми з яких-небудь політичних питань (наприклад, Бер­
  лінський трактат 1878 року. Він був укладений держа-
  вами-учасницями Берлінського конгресу — Австро-Угор­
  щиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Туреччи­
  ною і Францією і підтвердив незалежність Чорногорії,
  Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія
  стала незалежною державою, а Південна Болгарія зали­
  шилася під владою турецького султана, отримавши ста­
  тус адміністративної автономії; Австро-Угорщина оку­
  пувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли устя
  Дунаю, фортеці Каре, Ардаган, Батум з округами);
  
• договір — найбільш поширене найменування різ­
  номанітних угод між державами з політичних, еконо­
  мічних, культурних, соціальних та інших питань;
  
• пакт — двостороння або багатостороння угода
  між державами, що укладають з якої-небудь однієї ва­
  жливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про не­
  напад, Міжнародний пакт про громадянські та політич­
  ні права і т.п.);
  
• угода — це міждержавний договір, що підпису­
  ється зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає
  ратифікації;
  
• конвенція — міжнародна угода, що укладається в
  якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про
  режим використання морських вод, з екологічних пи­
  тань, в галузі охорони прав людини і т.п.); .
  
• декларація — одностороння заява однієї або
  декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка
  зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад,
  Декларація прав людини 1948 p.);
  
• конкордат — міжнародний договір, однією зі сто­
  рін якого виступає Ватикан, що укладається папською
  

164

державою з державами, де національною релігією є ка­толицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським пре­столом (Італійський конкордат, Польський конкордат);

• картель — угода, що частіше всього укладається
  з питань обміну військовополоненими або видачі зло­
  чинців;
  
• «модус вівенді» («засіб існування») — угода тим­
  часового характеру, що згодом повинна бути замінена
  іншою, постійною угодою;
  
• обмін нотами або пам'ятними записками — но­
  сить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти
  нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має
  досить широке поширення — із 4838 договорів, укладе­
  них державами й опублікованих Лігою Націй за 1920-
  1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обмі­
  ну нотами. З 1000 перших угод, зареєстрованих у Сек­
  ретаріаті ООН, 280 відносилося до категорії оформле­
  них у порядку обміну нотами;
  

— комюніке — найчастіше цей документ містить у
собі офіційне повідомлення міжнародного характеру
(про початок, хід або завершення сесій міжнародних
організацій або їх органів, про хід поточних військових
дій і т.д.) і міжнародним договором не є. Інтерес в
аналізованому аспекті представляє спільне комюніке, що
має характер офіційного повідомлення за підсумками
міжнародних переговорів. У такому повідомленні по­
ряд з інформаційним матеріалом містяться указівки
на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнаро­
дного життя, заяви про їхні наміри, оцінки. Крім того, у
такому документі можуть бути зафіксовані зобов'язан­
ня сторін про відповідний характер і спосіб їхніх дій і
поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих
частинах комюніке може носити міжнародно-правовий
характер і мати міжнародно-правове значення, тобто
виступати в якості міжнародного двостороннього або
багатостороннього договору;

— акт — це позначення міжнародного зобов'язан­ня або односторонньої заяви урочистого і декларатив-

165





ного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);

— меморандум — дипломатичний документ відпо­
відної держави, у яому докладно фіксується фактична
сторона міжнародного питання. Меморандум є формою
односторонньої заяви держави і відрізняється від де­
кларації тим, що торкає менше важливих проблем. Ме­
морандум може бути 2 видів: а) як додаток до особис­
тої або вербальної ноти з метою скорочення її тексту
або більш докладного викладу питання, що торкається
в ній; б) як самостійний документ, що передається осо­
бисто або пересилається з кур'єром. У першому випад­
ку меморандум друкується на папері без герба, на ньо­
му не ставиться номер, печатка, місце і дата відправлен­
ня, не вказується адреса. Меморандум, що є самостій­
ним документом, друкується на нотному бланку з ука­
зівкою місця і дати відправлення, проте печатка і но­
мер не ставляться;

— протокол — офіційний документ допоміжного ха­
рактеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюєть­
ся міжнародний договір. Протокол може бути допов­
ненням до основного договору або мати самостійний
характер, але в цьому випадку він буде пов'язаний із
виконанням раніше укладеного договору (наприклад,
Протокол про закінчення виведення радянських військ
із Чехословаччини від 9 листопада 1991 року). Іноді
протоколом може іменуватися угода, що має важливе
міжнародне і політичне значення і, отже, така, яка но­
сить самостійний характер (наприклад, Женевський
протокол про заборону застосування на війні задушли­
вих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологіч­
них засобів 1925 року).

4. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів

Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав.

166

Укладання конкретного договору може бути й обо­в'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкрет­ного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити актив­ні переговори про обмеження стратегічних наступаль­них озброєнь» (ст. XI).

Саме укладання міжнародного договору — це склад­ний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми між­народного права, формуванні угоди між державами. Вод­ночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводя­чи її до чисто технічного процесу безвідносно до форму­вання угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцмо-ріс у Комісії міжнародного права ООН під час обгово­рення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погоди­лися з таким формальним підходом.

Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного дого­вору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, під­писання договору, ратифікація й інші засоби виражен­ня згоди на обов'язковість договору, такі, як затверджен­ня, прийняття, приєднання, обмін документами, що утво­рюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів».

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лу-кашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11):

167

• перша стадія — прийняття тексту. Текст при­
  ймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у
  його впорядкуванні, а для багатостороннього догово­
  ру — більшістю в дві третини учасників конференції.
  Прийняття тексту не накладає на учасників юридич­
  них зобов'язань;
  
• друга стадія — встановлення автентичності те­
  ксту, що здійснюється шляхом підписання або пара­
  фування тексту договору або заключного акту конфе­
  ренції, що містить цей текст;
  
• третя стадія — згода на обов'язковість договору,
  що може бути виражена підписанням, ратифікацією, при­
  йняттям, затвердженням або приєднанням у залежно­
  сті від порядку, передбаченого в самому договорі.
  

Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій:

• призначення уповноважених для ведення перего­
  ворів;
  
• пред'явлення і перевірка повноважень;
  
• узгодження тексту договору;
  
• обговорення і прийняття тексту договору;
  
• аутентифікація (парафування) договору;
  
• підписання договору;
  
• заява застережень;
  
• ратифікація договору;
  
• обмін і депонування ратифікаційних грамот;
  
• промульгація (опублікування) договору;
  
• реєстрація договору в ООН.
  

У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язко­во, щоб укладання кожного договору проходило всі на­звані стадії. Це залежить від форми договору і від до­мовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикла­дом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрід­ним, спрощеним засобом укладання міжнародного

договору, при якому угода оформляється шляхом обмі­ну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, не­зважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність та­ких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Ві­денської конвенції).

Питання про стадії укладання міжнародного дого­вору тісно пов'язане із правом на участь держав в укла­данні міжнародного договору. Право на участь поши­рюється на всі перераховані стадії. Воно існує незалеж­но від визнання держави або його уряду іншими учас­никами. Виняток полягає у випадку, коли ООН оголо­шує незаконним режим, встановлений у країні з пору­шенням права народів і націй на самовизначення і який представляє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.

Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх до­говорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але для того щоб дого­вори могли запроваджуватися в життя, сторони повин­ні визнавати одна одну, принаймні, у тому обсязі, що необхідний для здійснення договірних постанов. З при­пиненням договору таке визнання анулюється. Спіль­на участь у багатосторонньому договорі не означає офі­ційного взаємного визнання. У практиці застосовува­лися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застереження ро­билися, наприклад, арабськими державами у відношен­ні Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосто­ронніх договорів. У такому випадку договір між відпо­відними державами не діє.

Наявність дипломатичних або консульських відно­син не служить необхідною умовою для участі в будь-


168

169

якій із стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.

Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укла­данні договорів, визначення відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулю­ються внутрішньодержавним правом держав, насампе­ред їхніми конституціями. У міжнародних організацій цей порядок визначається їхніми статутами.

Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації по­винен мати на це відповідні повноваження. Певні поса­дові особи в силу своїх функцій вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ex officio). До них належать:

• глави держав;
  
• глави урядів;
  
• міністри закордонних справ.
  

Віденські конвенції (статті 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє державу, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу, без пред'явлення повноважень. Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між дер­жавою і країною, що представляється, у якій він акре­дитований. Проте для підписання договору йому необ­хідні спеціальні повноваження.

Отже, у переважній більшості випадків органи дер­жави, укладаючи міжнародні договори, діють через спе­ціально на це уповноважених осіб. Для цього їм вида­ються особливі документи, що називаються повноважен­нями. У повноваженнях засвідчується право на веден­ня переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження мо-

жуть видаватися не на всі стадії укладання договору, а, наприклад, тільки на ведення переговорів без права під­писання договору. Повноваження на ведення перегово­рів самі по собі не дають права на підписання договору. Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержав­ного права. Компетентний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процедури Віден­ської конференції ООН з права договорів установлюва­лося, що повноваження представникам держав повин­ні бути видані главою держави, главою уряду або міні­стром закордонних справ.

Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представ­ляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Пред­ставники держав при міжнародній організації або при однім із її органів можуть без повноважень приймати текст договору в цій організації або органі (стаття 7 Віденської конвенції 1986 року).

Повноваження повинні пред'являтися на початку пе­реговорів. У них указуються: прізвище, ім'я і по бать­кові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі вказується те коло питань, у відношенні яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті або інші дії (на­приклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у роботі конференцій і т.д.). Окре­мого повноваження на парафування не видається. Воно охоплюється повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях повинно відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.

У випадку, коли делегація уповноважена вести пере­говори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях указується: «...на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».


170

171

У тих випадках, коли підписання угоди супроводжу­ється застереженням, воно повинно бути включене в текст повноважень.

Якщо під час підписання того або іншого міжнарод­ного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання докуме­нтів про наступне продовження дії даного міжнародно­го договору в повноваження представника держави впи­сується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.

Коло осіб, які не потребують повноважень і вважа­ються такими, що представляють свою державу ex officio, відповідно до статті 7 Віденських конвенцій має роз­ширене тлумачення. Так, у нього входять:

а) глави держав, глави урядів і міністри закор­
донних справ — із метою вчинення всіх актів, що
належать до укладання договору;

б) глави дипломатичних представництв — із ме­
тою прийняття тексту договору між державою, що
акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;

в) представники, уповноважені державами пред­
ставляти їх на міжнародній конференції або в якій-
небудь міжнародній організації, або однім із її орга­
нів, — із метою прийняття тексту договору на
такій конференції, у такій організації або в такому
органі.

Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повно­важення на підписання договору. Проте у випадку осо­бливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників договору також мо­жуть наділятися повноваженнями на підписання дого­вору від імені держави. Прикладом може слугувати підписання главами урядів восьми соціалістичних дер­жав Варшавського договору про дружбу, співробітниц­тво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той же час багато важливих міжнародних угод, укладених в період другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повнова­жень, ex officio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Пот-

172

сдамські угоди. На їхню справжність це ніяк не впли­нуло.

Держави самі за своїм розсудом визначають упов­новажених і склад делегацій на переговорах. Як пра­вило, повноваження видаються тільки своїм громадя­нам. Але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американсь­кого генерала Д. Эйзенхауера підписати від імені Ра­дянського уряду умови капітуляції Італії. У свою чер­гу, радянський представник був уповноважений уряда­ми США й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.

При укладанні двосторонніх договорів учасники об­мінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні багатосторонніх договорів повноважен­ня здаються в секретаріат конференції або організації і ним перевіряються або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правила­ми процедури конференцій. Комітет подає на затверд­ження конференції свою доповідь, у якій констатуєть­ся справжність (або недійсність) повноважень представ­ників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преам­булі таких Міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні дія­ти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений осо­бою, на те уповноваженою, або з порушенням повнова­жень, не породжує для держав ніяких правових нас­лідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках можуть видаватися тимчасові повноважен­ня, направлені телеграмою, при цьому наприкінці те­леграми вказується, що «справжні повноваження бу­дуть подані додатково».

Від повноважень необхідно відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делега-

173

ції з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і звичайно до відома інших учасників він офі­ційно не доводиться. Тому договір, укладений у пору­шення інструкцій, не втрачає своєї юридичної дійсності і значення.

У статті 47 Віденської конвенції про право міжна­родних договорів говориться про інструкції: «Якщо пра­вомочність представника на вираження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного договору обумов­лено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилати­ся як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держави, що приймали участь в переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

Вироблення узгодженого тексту договору є першою обов'язковою стадією в процесі укладання міжнародно­го договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.

Сучасне міжнародне право встановлює певні принци­пи, що повинні дотримуватися під час переговорів з укла­дання міжнародних договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них належать:

• принцип рівноправністі сторін;
  
• неприпустимість дискримінації в запрошенні за­
  інтересованих учасників;
  
• неприпустимість диктату і втручання у внутріш­
  ні справи.
  

Якщо договір готується в обстановці нерівноправ­ності, неповаги суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом буде неминуче носити нерівноправний харак­тер. Держава вправі відмовитися від переговорів у та­ких умовах.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору: а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багатосторонніх, договорів);

174

б) міжнародні конференції;

в) міжнародні організації (при підготовці багато­
сторонніх договорів).

Як правило, текст договору складається одним із цих засобів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.

Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипломатичні представництва держав, що домовляють­ся. Через них ведуться попередні переговори, обмін дум­ками по основних пунктах проекту майбутнього дого­вору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вес­тися за допомогою посилання спеціальних делегацій

(місій).

Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій про­ект договору. У ході переговорів вони поступово, у ре­зультаті врахування взаємних інтересів, погоджують­ся. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародно­го договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладе­ний, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.

Підготовці проектів важливих міжнародних догово­рів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акту НБСЄ, між його май­бутніми учасниками в березні 1975 року були проведе­ні консультації. Попередня домовленість може фіксу­ватися в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'я­зання сторін укласти на його основі якийсь інший до­говір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну лис­тами між главами урядів або держав.

Другою важливою формою переговорів з укладання міжнародного договору є міжнародні конференції пов-

175

поважних представників держав. Особливість цієї фор­ми полягає в тому, що їй передує попередня організацій­на підготовка, а процес укладання договору підпоряд­кований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.

Зазвичай міжнародними конференціями називають­ся форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів на­зиваються просто переговорами.

Сучасна міжнародна практика виробила і таку фор­му міжнародних конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заінтересовних держав (напри­клад, у рамках НБСЄ (нині: ОБСЄ), зони Чорноморсько­го економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).

Усе більше поширення в міжнародній практиці одер­жує розробка текстів багатосторонніх договорів у міжна­родних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема ор­ганами ООН. Так, проект договору про принципи діяль­ності держав у космічному просторі, спочатку розробля­вся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу, конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримі­нації пакти про права людини — Комісією з прав людини, угоди, що кодифікують міжнародне право, — Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародн права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, що пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті в якості Міжнародних конвенцій, серед них: чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року та ін.

Значну роботу з підготовки міжнародних конвен­цій у даний час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо велика кількість конвенцій підготовлена і прийнята Міжнародною організацією

176

праці (МОП) — більше 130 конвенцій. Серед них: кон­венції про заборону примусової праці, заборону дискри­мінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці підлітків та ін. Ряд кон­венцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єдна­них Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (В003), Між­народної морської організації (ММО) та ін.

Прийняття тексту міжнародного договору виража­ється в особливій процедурі голосування, за допомогою котрої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.

Двосторонні угоди і договори з невеликим числом держав приймаються одноголосно всіма державами, що беруть участь у переговорах. Так, наприклад, був при­йнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одноголосності застосовувався в усіх випадках.

Пізніше в зв'язку з появою великого числа держав тексти міжнародних договорів на широких міжнарод­них конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила процедури не передба­чали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).

Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській кон­ференції 1958 року з морського права, Віденських кон­ференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консульського права і права договорів. Але тоді рішен­ня будь-якої більшості були не обов'язкові для незгод­ної з ними меншості.

В останні роки при прийнятті тексту договору був використаний принцип консенсусу — прийняття текс­ту договору без голосування на основі загальної згоди учасників форуму. Консенсус постав більш конструк-

177

тивним засобом досягнення угод по самих складних питаннях міжнародного життя і, отже, більш надійним шляхом забезпечення їхнього ефективного здійснення і виконання.

Консенсус припускає прийняття рішень усіма дер­жавами на основі добровільних поступок, поваги суве­ренітету один одного, рівності і взаємного визнання ін­тересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рі­шень механічною більшістю голосів на конференції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення компромісу роз­блокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.

На конференціях прийняття тексту договору прохо­дить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному ко­мітеті, а потім на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті, приймається окре­мо, і тільки наприкінці конференції приймається дого­вір у цілому.

Правила процедури визначають і форму голосуван­ня. Зазвичай воно провадиться підняттям рук або вста­ванням. У важливих випадках застосовується так зва­не поіменне голосування за алфавітом назв держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, ко­тра визначається головою за жеребом. Результати та­кого голосування по окремій статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.

Прийняття тексту договору, складеного в міжнарод­ній організації, відбувається відповідно до правил голо­сування, застосовуваним у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій пря­мо встановлюють процедуру прийняття розроблюваль-них ними договорів. Так, відповідно до статті 19 Стату­ту МОП, конвенції про працю приймаються двома тре­тинами голосів присутніх на конференції делегатів.

Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвен­цій передбачена в статутах ЮНЕСКО (стаття IV), ВООЗ (стаття 19) та ін.

У статутах же інших міжнародних організацій нічо­го не говориться про прийняття текстів розроблюваль-них ними міжнародних договорів і про процедуру та­кого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї й інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття тек­стів договорів, розроблених у цих органах. Відповідно до сформованої в Генеральній Асамблеї ООН практики, ці договори приймаються відповідно до процедури го­лосування, передбаченої для постанов з важливих пи­тань, тобто більшістю в дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні (стаття 18 Статуту Організа­ції Об'єднаних Націй).

Текст міжнародного договору на Генеральній Асам­блеї приймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого дого­вору.

Після того як текст договору в результаті перегово­рів узгоджений і прийнятий, стає необхідним якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноважених. Процедура, за допомогою котрої прийнятий текст договору об'явля­ється остаточним, називається встановленням автенти­чності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжна­родного договору, тому що всякий уряд, перед тим, як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний текстуальний зміст.

Процедура встановлення автентичності тексту визна­чається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (стаття 10 Віденської кон­венції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжна­родного договору не виділялася окремо. Причина по­лягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових засобів укладання міжнародних до-

говорів, зокрема в органах і в рамках міжнародних ор­ганізацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення ав­тентичності його тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими.

В даний час застосовуються такі форми встановлен­ня автентичності тексту міжнародних договорів:

• парафування;
  
• включення тексту договору в заключний акт між­
  народної конференції, на якій він був прийнятий;
  

.— включення тексту договору в резолюцію міжна­родної організації;

— інша узгоджена процедура.

Крім того, якщо після прийняття тексту міжнарод­ного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встанов­лення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору наче б то минає стадію встановлення автентичності тексту.

Парафування — це встановлення автентичності те­ксту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може нале­жати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спе­ціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька — бути доказом ос­таточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений на­віть за згодою між уповноваженими. Парафування до­зволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. У цьому акті полягає його основне значення. Але парафування, проте, не за-

міняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання між­народного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день під­писання, а не день парафування.

Слід мати на увазі, що парафування зазвичай засто­совується при укладанні двосторонніх договорів.

В останні роки часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. У відно­шенні багатосторонніх договорів воно нерідко приймає форму резолюції якогось органу міжнародної органі­зації або підписання тексту компетентним представ­ником організації. Наприклад, у Міжнародній органі­зації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, під­писуються головою і генеральним директором МОП (стаття 19 Статуту МОП). У цьому випадку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).

На міжнародних конференціях тексти прийнятих до­говорів часто включаються в заключні акти конферен­цій у якості додатків, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акту не означає підписання перерахованих у ньому договорів, для чого потрібно спеціальний підпис. Підписання заключного акту означає лише встановлення автентичності прий­нятого конференцією тексту міжнародного договору.

Представники держав, що ведуть переговори, займа­ються в ході їх тільки упорядкуванням тексту догово­ру, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу — процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість наступає в результаті висловлення від­повідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завер­шальною стадією його укладання.


Відповідно до статті 11 Віденської конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору може бути виражена:

• підписанням договору;
  
• обміном документами, що утворюють договір;
  
• ратифікацією договору, його прийняттям, затверд­
  женням, приєднанням до нього або будь-яким іншим
  способом, про який умовилися.
  

Згода держави на обов'язковість для неї договору може належати до частини договору, якщо це дозволе­но договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори передбачають таку мож­ливість. Тоді допустима часткова ратифікація, затвер­дження, приєднання і т.д.

Що стосується підписання, то деякі юристи оспорю­ють можливість підписання тільки окремих частин договору. Віденська конвенція 1969 року в статті 17 не робить якихось застережень на цей рахунок. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'яз­ковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір допускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при вираженні згоди ясно зазна­чено, до якого з цих положень ця згода належить. Мож­ливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирі­шення міжнародних спорів, але ця практика не одер­жала широкого поширення.

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав Г.І. Тункін, донедавна підпи­сання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте за останні десятиліття з'явилися до­говори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвен­ції, прийняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифікуються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стаді­єю укладання договору, і, може бути, тому датою укла­дання договорів вважається день їхнього підписання.

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу

182

тенденцію до того, що все більше число міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не передбачають їх­ньої ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випад­ках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підпи­сання або ратифікація остаточною згодою на обов'яз­ковість договору, слід вважати, що таким є підписання. На Віденській конференції 1968 року презумпція ра­тифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифікації або затвердженню, то під­писання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цім випадку підпи­сання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

1. воно надає право державі, що підписала договір,
   учинити ратифікацію, затвердження і т.д.;
   
2. воно ставить за обов'язок державі утриматися
   від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети,
   доти, поки держава не висловить ясно свого наміру
   не ставати учасницею цього договору.
   

Ще в 1926 році в справі про Верхню Сілезії Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо до­говір підлягає ратифікації, то зловживання державою, що підписала договір, своїми правами протягом пері­оду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.

В даний час обов'язок держав утримуватися після під­писання договору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській кон­венції про право міжнародних договорів 1969 року (стат­тя 18) і в договірній практиці.

Відповідно до статті 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виража­ється шляхом підписання договору представником дер­жави, якщо:

а) договір передбачає, що підписання має таку
силу;

б) іншим чином встановлена домовленість дер­
жав, котрі беруть участь у переговорах, про те, що
підписання повинно мати таку силу;

183

в) намір держави додати підписанню таку силу витікає з повноважень її представника або було ви­ражено під час переговорів.

Якщо ж договір уже набрав сили (або вступає вна­слідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною державою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародно­го договору може бути:

• остаточним;
  
• неостаточним;
  
• умовним (ad referendum).
  

Підписання ad referendum робиться представником за умови, що воно потребує наступного затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання ad referendum є саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.

Головна різниця між підписанням ad referendum і парафуванням полягає у такому:

1. у той час як підписання" ad referendum є засо­
   бом вираження згоди держави на обов'язковість для
   неї договору, парафування як загальне правило об­
   межується встановленням автентичності тексту до­
   говору і не може бути перетворене в остаточне під­
   писання простим підтвердженням;
   
2. у той час як підтвердження підписання ad
   referendum має зворотну силу, тобто робить державу
   стороною, що підписала договір, із моменту підпи­
   сання ad referendum, підписання, здійснене після па­
   рафування, зворотної сили не має;
   
3. розходження є і за формою: ad referendum не
   здійснюється постановкою тільки ініціалів, як пара­
   фування. Тому на підписання ad referendum також
   потрібні повноваження.
   

Підписання ad referendum, якщо воно підтверджу­ється державою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється на основі принципу альтерната (чергу­вання). Відповідно до нього, у екземплярі двосторон­нього договору, призначеного для даної держави, що домовляється, найменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору на мові даної держави поміщаються на першому місці. Для під­писів першим місцем вважається місце під текстом із лівої сторони (у тексті арабською мовою — із правої) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, — верх­нє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, підписи ставляться в зворотному по­рядку.

Альтернат є своєрідним вираженням принципу су­веренної рівності всіх держав.

Під час підписання багатостороннього договору на­йменування держав і підписи уповноважених ставлять­ся один під іншим у порядку латинського, російсько­го або іншого алфавіту (вибір алфавіту роблять самі учас­ники).

Місце підписання договору визначається угодою сто­рін. Міжнародний договір може підписуватися одночас­но в одному місці всіма державами, що взяли участь у переговорах, але може бути відкритий для підписання до певного терміну в різних місцях. Форма різночасно­го підписання багатосторонніх договорів стає переваж­ною в сучасній договірній практиці.

Багатосторонні договори все частіше у своїх заключ­них статтях передбачають їхнє відкриття для підписан­ня протягом певного терміну. Так, у Віденській конвен­ції про право міжнародних договорів (стаття 8) гово­риться, що «дійсна конвенція відкрита для підписання... до ЗО листопада 1969 року у Федеральному міністерстві закордонних справ Австрійської Республіки, а після цієї дати і до ЗО квітня 1970 року — у центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку». У перший день, відкритий для підписання, 23 травня 1969 року, цю конвенцію підписало усього біля третини держав, що брали участь в переговорах.


184

185

Якщо багатосторонній договір складений у декіль­кох примірниках і кожний має свого депозитарія, то для участі в договорі достатньо, щоб держава підписала будь-який із цих примірників.

Процес підписання міжнародного договору, навіть якщо він приймався на міжнародній конференції, не регулюється правилами її процедури. Це самостійна стадія укладання договору, що регулюється викладени­ми вище правилами міжнародного права і заключних статей самого договору, що підписується. Необхідно також відзначити, що підпис вважається дійсним, якщо уповноважений його поставив у відповідності зі своїми повноваженнями і якщо ці повноваження були дійсни­ми. У противному випадку таке підписання недійсне.

Ратифікація (від латинського ratum facere — роби­ти остаточним) — це схвалення тексту міжнародного договору вищим органом державної влади.

Поняття ратифікації має внутрішньодержавний і міжнародний аспекти.

У внутрішньодержавному аспекті ратифікація яв­ляє собою регульований національним правом процес завердження міжнародних договорів вищими органа­ми держави (див. статтю 9 Конституції України).

Під ратифікацією в міжнародному аспекті розумі­ється акт вищих органів держави, що виражає остаточ­не схвалення договору і згоду на його обов'язковість. Саме в такому плані ратифікація визначається Віден­ськими конвенціями і тому іменується «міжнародним актом» (стаття 44 Віденської конвенції 1969 року).

Ратифікація матеріально втілюється в двох різно­манітних актах:

а) міжнародному — шляхом прийняття ратифі­
каційної грамоти;

б) внутрішньодержавному — шляхом прийнят­
тя національного нормативного акту (закону, указу
і т.п.).

Ці акти відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній.

Слід мати на увазі, що ратифікація не є обов'язковою стадією укладання міжнародного договору. Законодав­ство кожної держави встановлює, які договори підляга­ють обов'язковій ратифікації і якому органу держави надане право здійснення ратифікації.

У Комісії міжнародного права положення статті 12 початкового проекту статей про право договорів про те, що «у принципі міжнародний договір потребує ратифі­кації», зустріло серйозну критику більшості і не ввійш­ло в остаточний проект. Не одержало воно підтримки і на Віденській конференції з права договорів. Проте в тих випадках, коли міжнародний договір підлягає ра­тифікації, ця стадія є дуже важливою в процесі укла­дання договору. Оскільки ратифікація дається вищи­ми органами держави, вона є вищою і найбільш автори­тетною формою виразу її згоди на обов'язковість між­народного договору.

У відповідності зі статтею 14 Віденських конвенцій: «Згода держави на обов'язковість для неї договору ви­ражається ратифікацією, якщо:

1. договір передбачає, що така згода виражається
   ратифікацією;
   
2. іншим чином встановлено, що держави, які бе­
   руть участь у переговорах, домовилися про необхід­
   ність ратифікації;
   
3. представник держави підписав договір під умо­
   вою ратифікації; або
   

d) намір держави підписати договір за умови ра­
тифікації випливає з повноважень її представника
або було виражено під час переговорів».
Відображаючи сучасну практику, Віденські конвен­
ції поряд із ратифікацією в якості міжнародних актів,
що виражають згоду держави на обов'язковість для неї
договору, свідчать також про «прийняття* і «затверд­
ження» (статті 2 і 11). У практиці ці терміни використо­
вуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів
затвердження договору, або для позначення затверджен­
ня в спрощеній у порівнянні з ратифікацією формі.


186

187

У Законі колишнього СРСР «Про порядок укладан­ня, виконання і денонсації міжнародних договорів» у статті 17 говорилося про затвердження (прийняття) міжнародних договорів СРСР, що не підлягають рати­фікації. У такому ж значенні трактується це поняття в Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року. Проте стаття 7 цього Закону містить інверсійний механізм ратифікації. У ній за­значені міжнародні договори України, що підлягають обов'язковій ратифікації: а) політичні (про дружбу, вза­ємну допомогу і співробітництво, про нейтралітет), за­гальноекономічні (про економічне і науково-технічне співробітництво), з фінансових питань, із питань пози­ки та кредиту, територіальні; б) що стосуються прав і свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь у міждержавних союзах та інших міждер­жавних об'єднаннях (організаціях) колективної безпе­ки; ґ) про військову допомогу і з питання направлення контингенту Збройних Сил України в іншу країну або допуску збройних сил закордонних держав на терито­рію України; д) про історичну або культурну спадщину народу України; є) виконання яких обумовлює зміну чинних або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним договором.

Слід зазначити, що необхідність збереження інсти­туту ратифікації визначається не тільки юридичними, але і політичними міркуваннями. Ратифікація дає мож­ливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжнародного договору, проконтролювати дії, сво­їх уповноважених, а також підготувати суспільну дум­ку. Іноді додатковий аналіз підписаного договору при­зводить до відмови держави від його ратифікації. Від­мова від ратифікації не вважається порушенням міжна­родного права.

За згодою сторін міжнародний договір ратифікуєть­ся або з усіма додатками, або без них, про що вказується в ратифікаційній грамоті.

Структура ратифікаційної грамоти складається з трьох частин:

• вступної частини — у ній вказується дата рати­
  фікації, її місце, орган, що здійснює ратифікацію,-укла­
  дачі грамоти;
  
• основної частини — у ній міститься повний текст
  міжнародного договору;
  
• заключної частини, що власне і містить зобов'я­
  зання неухильно, у повному обсязі, чесно і сумлінно ви­
  конувати умови договору.
  

Вступ договору в силу залежить від декількох обста­вин. Міжнародний договір, що не підлягає ратифікації, набирає сили відразу ж після його підписання. При укла­данні двосторонніх договорів, що підлягають ратифіка­ції, — результатом такої дії є підготування ратифіка­ційної грамоти, що підписує глава парламенту за скріп­ленням (підписом) міністра закордонних справ — дого­вір набирає сили після обміну контрагентами ратифі­каційними грамотами. При ратифікації багатосторон­нього міжнародного договору ратифікаційні грамоти здаються на збереження депозитарію.

Депозитарієм називається хранитель ратифікацій­них грамот держав-учасниць багатостороннього дого­вору. Ним може бути держава, на території якої відбу­валися переговори або підписання договору, або одна з держав-учасниць договору. Депозитарієм може бути одна або декілька держав, а також міжнародна органі­зація або головна виконавча посадова особа такої орга­нізації. Депозитарій договору може бути зазначений у самому договорі.

До функцій депозитарію належать:

• прийняття і збереження першотвору міжнарод­
  ного договору, ратифікаційних грамот, документів про
  застереження;
  
• одержання будь-яких підписів під договором;
  
• інформування учасників договору про хід його
  ратифікації і про вступ його в силу, якщо в договорі
  цей механізм передбачений;
  
• одержання і збереження актів, нотифікацій і по­
  відомлень;
  

188

189

• виготовлення при необхідності копій договору;
  
• ратифікаційних грамот, додатків до договору і т.д.
  Приєднання до міжнародного договору є однією з форм
  

виразу згоди держави на обов'язковість для неї міжна­родного договору. Існує декілька тлумачень такого при­єднання: деякі вчені думають, що приєднання до міжна­родного договору є приєднання держави до певної час­тини міжнародного договору; інші вважають, що приєд­нання можливо лише до договору, що вже набрав сили, тобто держава, що приєднується, була відсутня серед по­чаткових учасників, які підписали договір; новітня до­говірна практика свідчить, що право на приєднання іс­нує незалежно від вступу договору в силу.

Вступ (приветуплення) у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно вказується поря­док приєднання і держав, що можуть приєднатися.

Будь-який з учасників договору має право на засте­реження.

Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомо­гою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави.

Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що воно змінює положення договору у відносинах між державами й іншими учасниками договору, що зробили його. Застереження одного учасника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення проти застереження якогось учасни­ка договору, висунуте іншим його учасником, перешкод­жає вступу договору в силу між цими державами, якщо про це заявить держава, що заперечує.

Застереження зустрічаються тільки в багатосторон­ньому договорі. Право на застереження є суверенним правом кожної держави.

Віденська конвенція 1969 року передбачає, проте, перелік винятків, коли застереження може бути зроблено:

а) якщо договір прямо не забороняє застережен­
ня;

б) якщо міжнародний договір підлягає ратифіка­
ції, то застереження, зроблене під час підписання,
повинно бути відтворено в ратифікаційній грамоті;

в) якщо договір укладений між обмеженим чис­
лом учасників або якщо з об'єкта і цілей міжнарод­
ного договору слідує, що він повинний застосовува­
тися між учасниками лише в цілому, то застережен­
ня до нього потребує прийняття всіма учасниками
міжнародного договору, проте у випадках заперечен­
ня проти застереження деяких учасників, воно не є
перешкодою для участі в ньому держави, що зроби­
ла застереження.

У міжнародній практиці склалися підстави, що виті­кають із Віденських конвенцій, коли застереження зроб­лено бути не може:

• дане застереження прямо заборонено договором;
  
• застереження не входить у число допустимих за
  договором;
  
• застереження несумісне з об'єктом і цілями до­
  говору.
  

Слід мати на увазі, що якщо договір не передбачає інше, застереження може бути зняте державою, що його зробило, у будь-який час.

Міжнародний договір підлягає реєстрації й опублі­куванню. Для цього, відповідно до статті 102 Статуту ООН, він направляється в Секретаріат ООН, що здійс­нює міжнародну реєстрацію договорів. Договори, не за­реєстровані в ООН, не втрачають юридичної чинності, проте держава не вправі посилатися на них в органах системи ООН. Секретаріат ООН організує публікацію зареєстрованих договорів. Неопубліковані міжнародні договори не признаються органами міжнародного пра­восуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і поси­латися на них сторони в суперечці не вправі.

Дотримання міжнародних договорів базується на найдавнішому принципі «Pacta sunt servanda» — до­говори мають бути дотримані. Цей принцип у результаті


190

191

свого багатовікового застосування, спочатку в сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержав­них відносин і став одним з основних принципів сучас­ного міжнародного права. Стаття 26 Віденської конвен­ції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сум­лінно виконуватися».

Таким чином, міжнародні договори повинні викону­ватися:

а) неухильно — тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди вхо­дять зобов'язання учасника договору:

• виконувати його безвідмовно, при цьому він не
  вправі посилатися на положення свого внутрішньо­
  го права в якості виправдання для невиконання їм
  договору (див. статтю 27 Віденської конвенції 1969
  року);
  
• не відмовлятися в односторонньому порядку
  від виконання міжнародного договору або робити
  зміну (ревізію) міжнародного договору;
  
• держава-учасниця договору не вправі уклада­
  ти договори, що суперечать зобов'язанням, раніше
  прийнятим по інших договорах;
  

б) сумлінно — тобто виконувати договір точно, у відношенні його об'єкта, мети, змісту, термінів, якос­ті, місця виконання (див. статті 18, 26 Віденської конвенції 1969 року).

Крім того, слід враховувати, що розірвання дипло­матичних або консульських відносин між державами не може бути основою для звільнення від обов'язків міжнародного договору.

Застосування міжнародних договорів містить у собі такі поняття:

а) зворотну силу міжнародних договорів;

б) територіальну сферу його дії;

в) конкуренцію міжнародних договорів та інші
питання.

Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладеного договору не мають зворотної сили й обо-

в язкові для кожного учасника у відношенні всієї його території, якщо не обговорене інше..

Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам догово­ру за взаємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до вступу договору в силу.

По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держа-, ви-учасниці. Міжнародному праву відомі договори, що належать до території, котра не є державною територі­єю учасників (наприклад, договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.).

Дія договору в часі припускає хронологічні межі його дії.

Зазвичай міжнародний договір діє:

а) до закінчення зазначеного в ньому терміна (зви­
чайно договори укладаються на досить тривалі тер­
міни — десять або двадцять років);

б) до настання певних подій, зазначених у догово­
рі, досягнення яких є метою договору.

За терміном дії міжнародні договори розрізняють у такий спосіб:

1. Міжнародний договір, укладений на певний строк
(терміновий міжнародний договір):

а) умовно-визначений договір, тобто договір, укла­
дений на певний строк, — у договорі встановлюється
термін його дії. Проте тут одночасно є специфіка:
якщо після закінчення терміну такого міжнародно­
го договору сторони не зроблять ніяких заяв, то до­
говір продовжує діяти. До таких договорів належать,
наприклад, двосторонні договори України з Грузією,
України з Литвою про правову допомогу і правові
відносини у цивільних і кримінальних справах, укла­
дені на п'ятилітній термін у 1995 році;

б) міжнародний договір із невизначеним термі­
ном, тобто договір, у якому строк його дії не зазначе­
ний, і він діє доти, поки одна зі сторін не заявить про
його денонсацію.

2. Безстроковий міжнародний договір, що у силу свого


192

193

характеру не може мати певного терміну (наприклад, догорір про мир).

3. Особливі за строками міжнародні договори, тобто такі договори, у котрих спочатку термін їхньої дії не встановлюється з указівкою того, що такий строк буде встановлений у майбутньому.

До закінчення терміну дії договір може бути продов­жений (пролонгований).

Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжна­родного договору, що заснований на домовленості його учасників або закладається в самий текст міжнародно­го договору. Продовження терміну дії договору відбу­вається автоматично (на 5-10 років при наявності вка­зівки про це в самому договорі) — автоматична про­лонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (при відсутності заперечень учасників договору).

Віденські конвенції передбачають підстави припи­нення дії міжнародного договору:

1. До прямих підстав належать ті обставини, коли
   є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у
   цьому випадку дія договору припиняється в цілому
   з указівкою причин (наприклад, Варшавський дого­
   вір 1949 року);
   
2. До непрямих належать ті обставини, коли заці­
   кавлена сторона здійснює своє право вважати договір
   таким, що втратив дію.
   

Спільними підставами припинення дії договору є:

• згода сторін для заміни міжнародного договору
  на новий договір;
  
• закінчення терміну дії міжнародного договору;
  
• припинення дії міжнародного договору в зв'язку
  з досягненням цілей, поставлених у договорі;
  
• денонсація міжнародного договору;
  
• припинення існування одного із суб'єктів міжна­
  родного договору;
  
• неможливість виконання договору;
  

— застереження про обставини, що змінилися, — так
звані регулятивні умови (наприклад, міжнародний до­
говір був розрахований на мирний час, але почалася
війна);

— невиконання договору однією зі сторін.
До умов недійсності договору відносять:
абсолютну недійсність (незначність) договору і від­
носну недійсність (оспоримість) договору.

Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-учасниць, від того, оголосили вони його недійс­ним або ні. Такий договір із самого початку його укла­дання (ad initio) є недійсним.

Віденська конвенція 1969 року перераховує такі під­стави, що дозволяють вважати договір недійсним:

1. якщо укладання договору явилося результа­
   том загрози силою або її застосування в порушення
   принципів міжнародного права;
   
2. якщо в момент укладання договір суперечить
   основним принципам міжнародного права.
   

У Віденській конвенції також указуються такі під­стави, на які може посилатися сторона, що оспорює дій­сність договору:

1. якщо держава уклала договір під впливом об­
   лудних дій іншої держави, що приймала участь в
   переговорах (стаття 49);
   
2. якщо згода держави на обов'язковість для і я
   договору була виражена в результаті прямого або
   непрямого підкупу її представника іншою державою,
   що приймала участь в переговорах (стаття 50);
   
3. якщо згода держави на обов'язковість для неї
   договору була виражена в результаті примусу її пред­
   ставника діями або загрозами, спрямованими проти
   нього (стаття 51);
   
4. якщо під час підписання договору була допу­
   щена помилка, котра стосується факту або ситуації,
   що, по припущенню держави, яка заявила, існували
   при укладанні договору і являли собою суттєву ос­
   нову для її згоди на обов'язковість для неї договору
   (стаття 48);
   

194

195

5) якщо було допущене порушення положення внутрішнього права, що стосується компетенції укла­дати договори, за умови, що порушення було явним, об'єктивно очевидним для будь-якої держави (стат­тя 46).

Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше ніж за згодою всіх його учасників із метою пристосування договору до нових обставин або поліп­шення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Ан­тарктику 1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд до­говору.

Денонсація — це правомірне припинення дії міжна­родного договору на умовах, передбачених у самому до­говорі. Приблизне формулювання механізму денонса­ції, що закріплюється в договорі, може бути приблизно наступним: «Цей договір буде діяти протягом десяти років із моменту вступу в силу. Договір буде залиша­тися в силі на наступні п'ятилітні періоди, якщо одна з Договірних Сторін не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій До­говірній Стороні про свій намір його денонсувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї зі сторін про припинення дії між­народного договору відповідно до умов, передбачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оскаржена. Характерними ознаками денон­сації є:

• суворо визначений порядок, закріплений у дого­
  ворі;
  
• своєчасне, встановлене договором попередження;
  
• хронологічні рамки (термін), у межах яких одна
  зі сторін може заявити попередження;
  
• вказівка на термін після зробленого попереджен­
  ня, коли договір припинить свою дію.
  

Міжнародному праву відомо анулювання міжнарод­ного договору. Анулюванням називається оголошення

196

однією зі сторін про свою відмову виконувати укладе­ний нею договір. Як правило, така одностороння відмо­ва міжнародним правом не допускається, вважається дією неправомірною. Проте якщо друга сторона в дого­ворі зумисне і систематично порушує договір, не вико­нує свої обов'язки за договором, він може бути анульо­ваний. У такому випадку при належному мотивуванні й обгрунтуванні, анулювання не буде являтися проти­правним.

Тлумачення договору — це встановлення справж­нього смислу й змісту договору на підставі з'ясову­вання дійсної узгодженої волі і намірів сторін у мо­мент укладання договору, що дається або самими сто­ронами, або уповноваженими ними на те органами й особами з метою найбільш повного і точного виконан­ня умов договору.

У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення договорів:

• офіційне (юридично обов'язкове для сторін);
  
• доктринальне (для учасників договору не має обо­
  в'язкового значення).
  

Доктринальне тлумачення можуть давати авторитет­ні вчені, дипломати, державні діячі, висловлюючи свою особисту думку з якого-небудь питання.

Офіційне тлумачення підрозділяється на:

1) автентичне — яке дається учасникам догово­
ру й обов'язкове для них у якості результату взаєм­
ної згоди сторін;

2) судове (казуальне),— яке дається на прохання
сторін судовими або арбітражними органами. Воно
обов'язкове тільки для учасників договору і тільки у
даній суперечці, на розгляд якої сторони дали згоду.
Відомі й інші засоби тлумачення договорів: грама­
тичне, логічне, систематичне й історичне.

197