Міжнародне право
Вид материала | Документы |
- План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
- Законодавства, 446.39kb.
- Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
- Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
- Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
- Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.
Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступництво тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.
Конвенція закріплює такі правила правонаступництва стосовно договорів:
а) у разі створення в результаті деколонізації нової
незалежної держави діє принцип tabula rasa («чистої
дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укла
деними колишніми державами-метрополіями;
б) нова незалежна держава не зобов'язана збері
гати який-небудь договір або ставати його учасни
ком тільки тому, що в момент правонаступництва
цей договір був чинним у відношенні території —
об'єкта правонаступництва;
в) нова держава може стати учасницею будь-яко
го багатостороннього договору, що був у силі для те
риторії правонаступництва, шляхом повідомлення
про правонаступництво. Якщо до моменту правона
ступництва держава-попередниця підписала договір
з умовою ратифікації, прийняття або затвердження,
правонаступник може стати учасником договору,
ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його
(крім випадків несумісності участі правонаступни
ка з об'єктами і цілями договору).
Якщо частина території держави стає частиною території іншої держави, стосовно цієї території:
а) договори держави-попередниці втрачають силу;
б) договори держави-правонаступниці набувають
сили, крім випадків, коли застосування цих догово
рів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.
Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від
ношенні території — об'єкта правонаступництва вва
жається чинним і для держави-правонаступниці, якщо
нова держава домовилася про це з контрагентом або це
випливає з її поводження.
116
При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до правонаступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.
При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують знаходитися в силі для правонаступника.
Про правонаступництво договорів робляться письмові повідомлення депозитарію договору і/або його учасникам.
3. Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів
Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.
Відповідно до Конвенції державна власність — це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, цій державі.
Державні архіви являють собою сукупність документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права, і такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей.
Під державним боргом розуміється будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.
Перехід власності, архівів і боргів при правонаступ-ництві регулюється угодами між державою-попередницею і державою-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні правила:
а) При передачі частини території держави іншій
державі до правонаступника переходять:
117
- усе нерухоме майно, що знаходиться на відпо
відній території, а також рухоме майно, пов'язане з
діяльністю держави на даній території;
- частина архівів, що стосується відповідної те
риторії і необхідна для її нормального управління;
- державний борг (у справедливій долі).
б) При створенні нової незалежної держави на
території держави-попередниці до держави-правона-
ступниці переходять:
- нерухоме майно, що знаходиться на її терито
рії, а також нерухомість, що належить державі-попе-
редниці і знаходиться за кордоном. До правонаступ
ника переходить також рухоме майно, що знаходиться
на території держави-попередниці;
- архіви, що належать її території, а також час
тина інших архівів, необхідних для нормального
управління.
Державні борги до правонаступника не переходять.
в) При об'єднанні декількох держав в одну до пра
вонаступника переходять: уся власність держав-по-
передників, їхні архіви і борги.
г) При відділенні частини території від держави
до правонаступника переходять:
- нерухоме майно, що знаходиться на даній те
риторії, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і
частина іншого рухомого майна (у справедливій долі);
- частина архівів, що стосується даної території,
а також інші архіви, необхідні для управління нею;
- державний борг (у справедливій долі).
д) При поділі держави, коли частини території
утворюють дві або декілька держав-правонаступниць,
до правонаступників переходять:
- нерухоме майно, що знаходиться на їх терито
рії, а також рухома власність, що належить їй;
- частина архівів, що стосується даної території,
а також інші архіви, що мають безпосереднє відно
шення до неї;
- державний борг (у справедливій долі).
4. Правонаступництво України
в зв'язку з припиненням існування СРСР
Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з найважливіших наслідків припинення існування Радянського Союзу.
Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли в силу міжнародного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укладання відповідних міжнародних угод.
Одностороннім волевиявленням установлена безперервність держави України, її територіальне наступництво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існування України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищого представницького органа, що має виключне право виступати від імені всього народу — Верховної Ради УРСР, на основі верховенства Конституції.Тут же проголошувалися встановлення українського громадянства, територіальне верховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.
У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золотому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки.
Подальший розвиток ця тенденція одержала в Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». Відповідно до цього Закону:
- з моменту проголошення незалежності України
вищим органом державної влади в Україні була її Вер
ховна Рада;
- до прийняття нової Конституції України діяла
Конституція УРСР;
- закони й інші акти УРСР діяли на території Укра
їни за умови, якщо вони не суперечили законам Укра-
118
119
їни, прийнятим після проголошення незалежності України;
- органи держави, сформовані на основі Конститу
ції УРСР, діяли до створення органів держави на осно
ві Конституції України;
- державним кордоном України був її державний
кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;
- Україна підтверджувала свої зобов'язання по між
народних договорах, що були ратифіковані УРСР до про
голошення незалежності України, і проголошувала себе
правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР,
що не суперечать Конституції України й інтересам Ре
спубліки;
- Україна не несла відповідальності по кредитних до
говорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року
без згоди України;
- усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на мо
мент проголошення незалежності України на її тери
торії, ставали громадянами України.
При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів.
Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 21 грудня 1991 року містить гарантії держав-учасниць СНД з виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР. Так, рішеннями 1992 року про участь держав-учасниць СНД у Договорі між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої і меншої дальності 1987 року, у Договорі між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року держави-правонаступниці СРСР, у тому числі й Україна, підтвердили свою участь у цих договорах стосовно їхніх територій і з урахуванням їхніх національних інтересів.
Кожна з держав СНД, у тому числі й Україна, погодившись із тим, щоб членство СРСР в ООН було продовжено Російською Федерацією, самостійно вступали (крім
120
України і Білорусії) в ООН, ставали учасницями різних міжнародних договорів.
Для рішення проблем правонаступництва і на основі Меморандуму про порозуміння з питання правонаступництва у відношенні договорів колишнього СРСР, що представляють взаємний інтерес 1992 року, Радою глав держав СНД 20 березня 1992 року була створена комісія з правонаступництва у відношенні договорів, що представляють взаємний інтерес, державної власності, боргів і активів колишнього Союзу РСР, у рамках якої було підготовлено значне число угод між державами колишнього СРСР (наприклад, Договір про право-наступництво стосовно колишнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 року, Угода глав держав-учасниць СНД про власність колишнього Союзу РСР 1991 року, Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном 1992 року, Декларація глав держав-учасниць СНД про міжнародні зобов'язання в галузі прав людини й основних свобод 1993 року та ін.). Україна є учасницею більшості з цих договорів.
Так, 6 липня 1992 року між Україною, Вірменією, Білорусією, Казахстаном, Киргизією, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбекистаном була підписана Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, що знаходилася у володінні, користуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Під власністю, зокрема, розумілася: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за рубежем і прибуток від їхньої експлуатації; власність СРСР і прибуток від діяльності юридичних осіб, що знаходилися під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт із міжнародних угод СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках — від 0,70 (для Туркменістану) до 61,34 (для Російської Федерації). Україна одержала 16,37 %. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії склала 4,77 % і цією угодою не розглядалася.
121
У цей же день 1992 року між тими ж суб'єктами за участю України була підписана Угода про правонаступ-ництво стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголошення цілісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Угодою передбачався перехід під юрисдикцію держав-учасниць СНД державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди мають право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території й у різний час виявилися за їхніми межами. Крім того, передбачена можливість використання державами-учасницями на основі укладання спеціальних двосторонніх угод архівів, що знаходяться в розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій.
У 1992-1994 роках були укладені двосторонні угоди між Україною, з одного боку, і Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Узбекистаном — з іншого, про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу й активів колишнього Союзу РСР.
Література:
- Аваков М.М. Правопреемство освободившихся
государств. — М., 1983.
- Признание в современном международном праве
/Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.
- Суверенітет України і міжнародне право /Відп.
ред. В.Ц. Денисов, B.I. Євінтов. — К., 1995.
- Тункин Г.И. Международная правосубъектность
(некоторые вопросы теории). — М., 1971.
- Черкес М.Е. Международное право: Учебное по
собие. — Одесса, 1998.
- Черниченко СВ. Теория международного права.
В 2 т. — Т.1. Современные теоретические проблемы. —
М., 1999.
122
Розділ 7
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І САНКЦІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
1. Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності
Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжнародного права для них наступає відповідальність. Отже, можливо стверджувати, що відповідальність суб'єктів міжнародного права є необхідною умовою й елементом визнання їх саме в якості таких суб'єктів.
Міжнародно-правова відповідальність — це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права.
Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що дер-жава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі.
Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідаль-
123
ності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.
Слід мати на увазі, що на практиці поведінка суб'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій якості. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причому дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідальності не несе, хоча ця особа займає певну державну посаду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатичний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій державі, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава відповідальності не несе.
Підставами міжнародно-правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності:
- юридичні;
- фактичні;
- процесуальні.
Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнародним правопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік
джерел юридичних основ відповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є:
- міжнародний договір;
- міжнародний порядок;
- рішення міжнародних судів і арбітражів;
- резолюції міжнародних організацій (наприклад,
статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну
відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень
Ради Безпеки ООН);
- односторонні міжнародно-правові зобов'язання
держав, що встановлюють юридично обов'язкові прави
ла поведінки тільки для держави, що взяла такі зобо
в'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.).
Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання.
Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних випадках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений у міжнародно-правових актах, в інших — його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.
Міжнародно-правова відповідальність є найстарішим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнародних нормах.
Незважаючи на це, питання відповідальності в міжнародному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання відповідальності держав, у випадку заподіяння шкоди особистості або майну держави. Але її підсумки виявилися безрезультатними, тому що в ході конференції між
124
125
державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асамблеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рамках ООН багатосторонню конвенцію про відповідальність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії.
Тому Комісією був призначений інший спеціальний доповідач — італійський професор Р. Аго, який діяв більш успішно. Протягом 1969-1980 років їм було подано 8 доповідей, що пізніше були покладені Комісією в основу частини 1 Проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 року комісія працює над частинами 2 і 3 проекту статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповідальності» і «Здійснення міжнародної відповідальності та врегулювання спорів».
Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в попередньому порядку статей:
- усяке протиправне міжнародне діяння держави
спричиняє міжнародно-правову відповідальність дер
жави;
- діяння держави може бути кваліфіковане як між
народно-правове лише на підставі міжнародного права;
- порушення державою міжнародного зобов'язан
ня в наявності лише в тому випадку, коли поводження
або діяння цієї держави не відповідають тому, що ви
магає від нього зазначене зобов'язання, поза залежніс
тю від того, чи носить воно звичайний або договірний
характер.
Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відповідальність держав постало встановлення двох видів відповідальності держав:
а) за правомірні дії — що включає обов'язок відшкодувати матеріальний збиток, заподіяний у результаті дій, що не порушують норми міжнародного права, причому тільки в тому випадку, якщо таке від-
шкодування передбачається спеціальним міжнародним договором (абсолютна відповідальність);
б) за неправомірні дії — що включає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, заподіяну іншому суб'єкту, у результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання. У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнародної відповідальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що проводилася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році.
Міжнародно-правова відповідальність признається одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, тобто практично виступає основою загального міжнародного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді найважливіших міжнародних документів основного характеру, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами, від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, що агресивна війна є злочином проти миру, що спричиняє відповідальність з міжнародного права. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року також містить положення, що згадують про міжнародну відповідальність держав. Деякі питання про відповідальність держав одержали свою кодифікацію. Вони були врегульовані угодами, частіше всього двосторонніми або багатосторонніми на регіональному рівні.
2. Поняття міжнародного правопорушення
Міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у
126
127
якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення.
Міжнародне правопорушення характеризують такі
основні ознаки:
- міжнародна суспільна небезпека;
- протиправність;
- причинно-слідчий зв'язок між протиправним ді
янням і шкідливими наслідками, що наступили;
- карність.
Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завдати шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються міжнародним правом.
Протиправність правопорушення обумовлена порушенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються права інших суб'єктів.
Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою ознакою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'ясувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне правопорушення. Якщо це не вдасться з'ясувати або виявляється інша причина, відповідальність даного суб'єкта не наступає.
Карність є правовим наслідком, закономірним результатом правопорушення. Признаючи певні діяння правопорушеннями, суб'єкти міжнародного права встановлюють можливість притягнення правопорушника до міжнародно-правової відповідальності.
У міжнародному правопорушенні, подібно внутрішньодержавному, виділяється склад міжнародного правопорушення, що являє собою сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, на підставі яких порушники залучаються до відповідальності. Проте слід враховувати, що елементи складу міжнародного правопорушення не завжди ідентичні таким елементам у внутрішньодержавному праві.
До складу міжнародного правопорушення входять: — об'єкт міжнародного правопорушення — це ті блага матеріального або нематеріального характеру, на які
зазіхає міжнародне правопорушення (міжнародний правопорядок, система міжнародних відносин, що склалася, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнародний правопорядок, установлені міжнародними зобов'язаннями);
- об'єктивна сторона міжнародного правопорушен
ня — вона виявляється у вигляді діяння суб'єкта між
народних відносин, який порушує міжнародно-правові
зобов'язання, що спричиняє міжнародно-правову відпо
відальність. Як і у внутрішньодержавному праві діян
ня міжнародно-протиправного характеру може виража
тися зовні у формі як дії (активне поведінка правопо
рушника), так і у формі бездіяльності (невиконання
суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію);
- суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже
відзначалося, можуть виступати тільки держави. Деякі
автори відносять до числа суб'єктів міжнародного пра
вопорушення інших суб'єктів міжнародного права,
зокрема міжнародні організації або інші підприємства,
організації і навіть окремих індивідів, що вчинили між
народно-протиправні діяння. На цій підставі вони роз
ширюють коло міжнародних правопорушень, про що
більш докладно буде говоритися нижче.
Вважається, що при вчиненні міжнародного правопорушення зазначеними суб'єктами, за винятком міжнародних організацій, в остаточному підсумку відповідальність усе ж буде нести держава:
а) держава буде нести міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органу у разі прийняття останнім закону або іншого нормативного акту, що йде врозріз із міжнародними зобов'язаннями даної держави (наприклад, при обнародуванні законодавчого акту про одностороннє обмеження прав іноземців, що знаходяться на території цієї держави), або неприйняття закону або іншого нормативного акту, необхідного для виконання її міжнародного зобов'язання (міжнародна відповідальність у цьому випадку наступить тільки у разі, якщо це заподіяло моральну або матеріальну шкоду);
129
128
б) держава найбільш часто несе міжнародну від
повідальність за діяння своїх виконавчих органів (мі
ністерств і відомств, армійських і поліцейських під
розділів, прикордонних і спеціальних служб, навіть
за дії органів нижчої ланки виконавчої влади);
в) міжнародна відповідальність держави може
мати місце і внаслідок порушення її міжнародних
зобов'язань діяннями органів судової влади. Звісно
ж, питання відповідальності держави за дію своїх
судових органів є дуже складним, адже загальновідо
мо, що невід'ємною рисою суверенної і демократич
ної держави є повага незалежності і самостійності
судової влади. Але не слід забувати і те, що, незважа
ючи на свою незалежність від інших гілок єдиної
державної влади і підпорядкування тільки закону,
суди є органами держави, тому їхнє поводження роз
глядається в міжнародній практиці як поводження
самої держави;
г) держава несе міжнародну відповідальність за
протиправне поведінку її адміністративно-територі
альних одиниць і організацій, уповноважених вико
нувати державно-владні функції (мається на увазі
діяння її посадових осіб). Причому держава не може
ухилитися від відповідальності, посилаючись на ті
обставині, що відповідно до внутрішнього законодав
ства ці дії не слід було чинити або слід було вчини
ти іншим чином. Недарма в статті 27 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969
року закріплене положення, відповідно до котрого
держава «не може посилатися на положення свого
внутрішнього права в якості виправдання для неви
конання нею договору»;
д) держава несе міжнародно-правову відповідаль
ність, якщо її фізична особа, що не володіє офіцій
ним державним статусом, своїми діями зазіхає на
права й інтереси іншої держави, що охороняються
міжнародним правом, — за незабезпечення захисту
цих прав та інтересів (замах на честь і гідність, жит
тя і здоров'я представників іноземної держави, на честь
і гідність іноземної держави, образа її прапора і герба, напад на її дипломатичне представництво та ін.). Тут слід мати на увазі, що відповідальність держави наступає не за самі дії фізичних осіб, а за невиконання своїх зобов'язань із забезпечення прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що стало можливим у результаті бездіяльності державних органів та їхніх посадових осіб, покликаних захищати ці права й інтереси. У відношенні відповідальності міжнародних організацій, зокрема міжнародних міжурядових організацій, слід зазначити, що доктрина і практика міжнародного права виходять із того, що міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права є і суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Проте в силу того, що міжнародні організації є досить молодим суб'єктом міжнародного права, проблема їх міжнародно-правової відповідальності знаходиться в стадії розробки.
Водночас у доктрині складається думка, що міжнародна відповідальність міжнародної організації грунтується на її правосуб'єктності і безпосередньо випливає з неї. Ця відповідальність носить специфічний характер, її обсяг і межі неоднакові, тому що вони залежать від обсягу правосуб'єктності і природи міжнародних організацій.
Відповідальність міжнародної організації може виникнути у разі порушення її органами і посадовими особами як статутних положень організації (внутрішнього права організації), так і загальних норм міжнародного права. Не знімається питання про відповідальність міжнародної організації і при порушенні нею (її органами) норм внутрішньодержавного права.
В даний час у ряді міжнародних договорів містяться певні положення про відповідальність міжнародних організацій. Так, наприклад, стаття 57 Статуту ООН передбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях (економічній, соціальній, культури і т.д.). У відповідності зі статтями V і XII Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну
130
131
космічними об'єктами, 1972 року, міжнародна організація, що здійснює або організує запуск космічного об'єкта, відповідає за будь-яку заподіяну цим об'єктом шкоду. При цьому несуть відповідальність і держави, що беруть участь у такій організації, — суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у відношенні правопорушника до вчиненого ним діяння і його наслідків і виявляється у формі провини. Проте в міжнародній доктрині у відношенні провини єдина думка відсутня. Слід зазначити, що й у міжнародній практиці і доктрині склалася думка, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна.
Водночас деякі вчені думають, що суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення може виражатися як у формі наміру, так і у формі необережності. Але міжнародна доктрина, як правило, не використовує розподіл наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевненість. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто використовують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більш того, деякі склади міжнародних злочинів сконструйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обов'язковий елемент складу правопорушення в них відсутня. Мова йде про так звану «відповідальність незалежно від провини», зокрема про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, зброєю масового знищення, повітряними силами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).