Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание 3. Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів Державні архіви 4. Правонаступництво України Відповідальність і санкції у міжнародному праві Міжнародно-правова відповідальність Зміст правовідносин міжнародно-правової відповіда­льності полягає Підставами міжнародно-правової відповідальності Фактичною підставою Протиправність правопорушення Причинно-слідчий зв'язок

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

2. Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів

Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступ­ництво тільки стосовно договорів, що укладені в писем­ній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступниц­тва стосовно договорів:

а) у разі створення в результаті деколонізації нової
незалежної держави діє принцип tabula rasa («чистої
дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укла­
деними колишніми державами-метрополіями;

б) нова незалежна держава не зобов'язана збері­
гати який-небудь договір або ставати його учасни­
ком тільки тому, що в момент правонаступництва
цей договір був чинним у відношенні території —
об'єкта правонаступництва;

в) нова держава може стати учасницею будь-яко­
го багатостороннього договору, що був у силі для те­
риторії правонаступництва, шляхом повідомлення
про правонаступництво. Якщо до моменту правона­
ступництва держава-попередниця підписала договір
з умовою ратифікації, прийняття або затвердження,
правонаступник може стати учасником договору,
ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його
(крім випадків несумісності участі правонаступни­
ка з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною те­риторії іншої держави, стосовно цієї території:

а) договори держави-попередниці втрачають силу;

б) договори держави-правонаступниці набувають
сили, крім випадків, коли застосування цих догово­
рів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.
Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від­
ношенні території — об'єкта правонаступництва вва­
жається чинним і для держави-правонаступниці, якщо
нова держава домовилася про це з контрагентом або це
випливає з її поводження.

116

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до право­наступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують зна­ходитися в силі для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться пись­мові повідомлення депозитарію договору і/або його уча­сникам.

3. Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів

Віденською конвенцією 1983 року встановлені пра­вила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність — це майно, а також права й інтереси, що на момент правона­ступництва належали відповідно до внутрішнього пра­ва держави-попередниці, цій державі.

Державні архіви являють собою сукупність доку­ментів будь-яких давнини і роду, зроблених або набу­тих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва від­повідно до її внутрішнього права, і такі, що зберіга­ються під її контролем у якості архівів для різнома­нітних цілей.

Під державним боргом розуміється будь-яке фінан­сове зобов'язання держави стосовно іншої держави, між­народної організації або будь-якого іншого суб'єкта між­народного права, що виникло відповідно до міжнарод­ного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступ-ництві регулюється угодами між державою-попередни­цею і державою-спадкоємницею. При відсутності та­ких угод діють наступні правила:

а) При передачі частини території держави іншій

державі до правонаступника переходять:

117

• усе нерухоме майно, що знаходиться на відпо­
  відній території, а також рухоме майно, пов'язане з
  діяльністю держави на даній території;
  
• частина архівів, що стосується відповідної те­
  риторії і необхідна для її нормального управління;
  
• державний борг (у справедливій долі).
  

б) При створенні нової незалежної держави на
території держави-попередниці до держави-правона-
ступниці переходять:

• нерухоме майно, що знаходиться на її терито­
  рії, а також нерухомість, що належить державі-попе-
  редниці і знаходиться за кордоном. До правонаступ­
  ника переходить також рухоме майно, що знаходиться
  на території держави-попередниці;
  
• архіви, що належать її території, а також час­
  тина інших архівів, необхідних для нормального
  управління.
  

Державні борги до правонаступника не переходять.

в) При об'єднанні декількох держав в одну до пра­
вонаступника переходять: уся власність держав-по-
передників, їхні архіви і борги.

г) При відділенні частини території від держави
до правонаступника переходять:

• нерухоме майно, що знаходиться на даній те­
  риторії, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і
  частина іншого рухомого майна (у справедливій долі);
  
• частина архівів, що стосується даної території,
  а також інші архіви, необхідні для управління нею;
  
• державний борг (у справедливій долі).
  

д) При поділі держави, коли частини території
утворюють дві або декілька держав-правонаступниць,
до правонаступників переходять:

• нерухоме майно, що знаходиться на їх терито­
  рії, а також рухома власність, що належить їй;
  
• частина архівів, що стосується даної території,
  а також інші архіви, що мають безпосереднє відно­
  шення до неї;
  
• державний борг (у справедливій долі).
  

4. Правонаступництво України

в зв'язку з припиненням існування СРСР

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з най­важливіших наслідків припинення існування Радянсь­кого Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначи­ла правонаступництво в тих випадках, коли в силу між­народного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укла­дання відповідних міжнародних угод.

Одностороннім волевиявленням установлена безпе­рервність держави України, її територіальне наступни­цтво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існу­вання України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищого представниць­кого органа, що має виключне право виступати від імені всього народу — Верховної Ради УРСР, на основі вер­ховенства Конституції.Тут же проголошувалися вста­новлення українського громадянства, територіальне вер­ховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.

У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золо­тому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки.

Подальший розвиток ця тенденція одержала в Зако­ні України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступниц­тво». Відповідно до цього Закону:

• з моменту проголошення незалежності України
  вищим органом державної влади в Україні була її Вер­
  ховна Рада;
  
• до прийняття нової Конституції України діяла
  Конституція УРСР;
  
• закони й інші акти УРСР діяли на території Укра­
  їни за умови, якщо вони не суперечили законам Укра-
  

118

119

їни, прийнятим після проголошення незалежності України;

• органи держави, сформовані на основі Конститу­
  ції УРСР, діяли до створення органів держави на осно­
  ві Конституції України;
  
• державним кордоном України був її державний
  кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;
  
• Україна підтверджувала свої зобов'язання по між­
  народних договорах, що були ратифіковані УРСР до про­
  голошення незалежності України, і проголошувала себе
  правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР,
  що не суперечать Конституції України й інтересам Ре­
  спубліки;
  
• Україна не несла відповідальності по кредитних до­
  говорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року
  без згоди України;
  
• усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на мо­
  мент проголошення незалежності України на її тери­
  торії, ставали громадянами України.
  

При укладанні міжнародних договорів з різноманіт­них аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів.

Угода про створення Співдружності Незалежних Дер­жав від 21 грудня 1991 року містить гарантії держав-учасниць СНД з виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР. Так, рі­шеннями 1992 року про участь держав-учасниць СНД у Договорі між СРСР і США про ліквідацію їхніх ра­кет середньої і меншої дальності 1987 року, у Договорі між СРСР і США про обмеження систем протиракет­ної оборони 1972 року держави-правонаступниці СРСР, у тому числі й Україна, підтвердили свою участь у цих договорах стосовно їхніх територій і з урахуванням їхніх національних інтересів.

Кожна з держав СНД, у тому числі й Україна, пого­дившись із тим, щоб членство СРСР в ООН було продов­жено Російською Федерацією, самостійно вступали (крім

120

України і Білорусії) в ООН, ставали учасницями різних міжнародних договорів.

Для рішення проблем правонаступництва і на осно­ві Меморандуму про порозуміння з питання правона­ступництва у відношенні договорів колишнього СРСР, що представляють взаємний інтерес 1992 року, Радою глав держав СНД 20 березня 1992 року була створена комісія з правонаступництва у відношенні договорів, що представляють взаємний інтерес, державної власно­сті, боргів і активів колишнього Союзу РСР, у рамках якої було підготовлено значне число угод між держа­вами колишнього СРСР (наприклад, Договір про право-наступництво стосовно колишнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 року, Угода глав держав-учасниць СНД про власність колишнього Союзу РСР 1991 року, Угода про розподіл усієї власності колиш­нього Союзу РСР за кордоном 1992 року, Декларація глав держав-учасниць СНД про міжнародні зобов'язан­ня в галузі прав людини й основних свобод 1993 року та ін.). Україна є учасницею більшості з цих договорів.

Так, 6 липня 1992 року між Україною, Вірменією, Бі­лорусією, Казахстаном, Киргизією, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбеки­станом була підписана Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, що знаходилася у володінні, ко­ристуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Під вла­сністю, зокрема, розумілася: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за рубежем і прибуток від їхньої експлуатації; власність СРСР і прибуток від дія­льності юридичних осіб, що знаходилися під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт із міжнародних угод СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках — від 0,70 (для Туркменістану) до 61,34 (для Російської Федерації). Україна одержала 16,37 %. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії склала 4,77 % і цією угодою не розглядалася.

121

У цей же день 1992 року між тими ж суб'єктами за участю України була підписана Угода про правонаступ-ництво стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголо­шення цілісності архівних фондів колишньої Російсь­кої імперії і Союзу РСР. Угодою передбачався перехід під юрисдикцію держав-учасниць СНД державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди ма­ють право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території й у різний час виявилися за їхніми межа­ми. Крім того, передбачена можливість використання державами-учасницями на основі укладання спеціаль­них двосторонніх угод архівів, що знаходяться в розпо­рядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій.

У 1992-1994 роках були укладені двосторонні уго­ди між Україною, з одного боку, і Азербайджаном, Вір­менією, Грузією, Казахстаном, Молдавією, Російською Фе­дерацією, Таджикистаном, Узбекистаном — з іншого, про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу й активів колишнього Союзу РСР.

Література:

1. Аваков М.М. Правопреемство освободившихся
   государств. — М., 1983.
   
2. Признание в современном международном праве
   /Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.
   
3. Суверенітет України і міжнародне право /Відп.
   ред. В.Ц. Денисов, B.I. Євінтов. — К., 1995.
   
4. Тункин Г.И. Международная правосубъектность
   (некоторые вопросы теории). — М., 1971.
   
5. Черкес М.Е. Международное право: Учебное по­
   собие. — Одесса, 1998.
   
6. Черниченко СВ. Теория международного права.
   В 2 т. — Т.1. Современные теоретические проблемы. —
   М., 1999.
   

122

Розділ 7

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І САНКЦІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності

Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжна­родного права для них наступає відповідальність. Отже, можливо стверджувати, що відповідальність суб'єктів міжнародного права є необхідною умовою й елементом визнання їх саме в якості таких суб'єктів.

Міжнародно-правова відповідальність — це юридич­ний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати на­слідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнарод­ного права невиконанням або неналежним виконан­ням розпоряджень міжнародного права.

Невиконання або неналежне виконання міжнарод­но-правових розпоряджень виявляється в тому, що дер-жава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподія­ла шкоду іншій державі.

Зміст правовідносин міжнародно-правової відповіда­льності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі пра­вопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відпо­відальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідаль-

123

ності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Слід мати на увазі, що на практиці поведінка су­б'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій яко­сті. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причо­му дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідаль­ності не несе, хоча ця особа займає певну державну по­саду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатич­ний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій дер­жаві, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава від­повідальності не несе.

Підставами міжнародно-правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави між­народно-правової відповідальності:

• юридичні;
  
• фактичні;
  
• процесуальні.
  

Під юридичними підставами розуміють міжнарод­но-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публіч­ного права, відповідно до яких те або інше діяння вва­жається міжнародним правопорушенням. Слід врахо­вувати, що при міжнародному правопорушенні пору­шується не сама норма міжнародного права, а зобов'я­зання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік

джерел юридичних основ відповідальності є більш ши­роким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є:

• міжнародний договір;
  
• міжнародний порядок;
  
• рішення міжнародних судів і арбітражів;
  
• резолюції міжнародних організацій (наприклад,
  статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну
  відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень
  Ради Безпеки ООН);
  
• односторонні міжнародно-правові зобов'язання
  держав, що встановлюють юридично обов'язкові прави­
  ла поведінки тільки для держави, що взяла такі зобо­
  в'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.).
  

Фактичною підставою міжнародно-правової відпо­відальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання.

Під процесуальними підставами міжнародної від­повідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єк­тів до відповідальності. В одних випадках такий про­цесуальний порядок детально регламентований і закріп­лений у міжнародно-правових актах, в інших — його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність є найстарі­шим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнарод­них нормах.

Незважаючи на це, питання відповідальності в між­народному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання від­повідальності держав, у випадку заподіяння шкоди осо­бистості або майну держави. Але її підсумки виявили­ся безрезультатними, тому що в ході конференції між


124

125

державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асам­блеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рам­ках ООН багатосторонню конвенцію про відповідаль­ність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії.

Тому Комісією був призначений інший спеціальний доповідач — італійський професор Р. Аго, який діяв більш успішно. Протягом 1969-1980 років їм було по­дано 8 доповідей, що пізніше були покладені Комісією в основу частини 1 Проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 року комісія працює над частинами 2 і 3 проек­ту статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповіда­льності» і «Здійснення міжнародної відповідальності та врегулювання спорів».

Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в по­передньому порядку статей:

• усяке протиправне міжнародне діяння держави
  спричиняє міжнародно-правову відповідальність дер­
  жави;
  
• діяння держави може бути кваліфіковане як між­
  народно-правове лише на підставі міжнародного права;
  
• порушення державою міжнародного зобов'язан­
  ня в наявності лише в тому випадку, коли поводження
  або діяння цієї держави не відповідають тому, що ви­
  магає від нього зазначене зобов'язання, поза залежніс­
  тю від того, чи носить воно звичайний або договірний
  характер.
  

Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відповідальність держав постало встановлення двох видів відповідальності держав:

а) за правомірні дії — що включає обов'язок від­шкодувати матеріальний збиток, заподіяний у резуль­таті дій, що не порушують норми міжнародного пра­ва, причому тільки в тому випадку, якщо таке від-

шкодування передбачається спеціальним міжнарод­ним договором (абсолютна відповідальність);

б) за неправомірні дії — що включає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, за­подіяну іншому суб'єкту, у результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання. У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнарод­ної відповідальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що проводилася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році.

Міжнародно-правова відповідальність признається одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, тобто практично виступає основою загального між­народного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді най­важливіших міжнародних документів основного хара­ктеру, зокрема в Декларації про принципи міжнарод­ного права, що стосуються дружніх відносин між дер­жавами, від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, що агресивна війна є злочином проти миру, що спричиняє відповідальність з міжнародного права. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року також містить положен­ня, що згадують про міжнародну відповідальність дер­жав. Деякі питання про відповідальність держав одер­жали свою кодифікацію. Вони були врегульовані уго­дами, частіше всього двосторонніми або багатосторонні­ми на регіональному рівні.

2. Поняття міжнародного правопорушення

Міжнародне правопорушення являє собою складне пра­вове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнаро­дного правопорушення розглядається міжнародно-про­типравне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у


126

127

якому є ознаки (елементи) складу міжнародного право­порушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі

основні ознаки:

• міжнародна суспільна небезпека;
  
• протиправність;
  
• причинно-слідчий зв'язок між протиправним ді­
  янням і шкідливими наслідками, що наступили;
  
• карність.
  

Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завда­ти шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються між­народним правом.

Протиправність правопорушення обумовлена пору­шенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються пра­ва інших суб'єктів.

Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою озна­кою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'я­сувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне пра­вопорушення. Якщо це не вдасться з'ясувати або вияв­ляється інша причина, відповідальність даного суб'єк­та не наступає.

Карність є правовим наслідком, закономірним ре­зультатом правопорушення. Признаючи певні діяння правопорушеннями, суб'єкти міжнародного права вста­новлюють можливість притягнення правопорушника до міжнародно-правової відповідальності.

У міжнародному правопорушенні, подібно внутріш­ньодержавному, виділяється склад міжнародного пра­вопорушення, що являє собою сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, на підставі яких порушники залу­чаються до відповідальності. Проте слід враховувати, що елементи складу міжнародного правопорушення не завжди ідентичні таким елементам у внутрішньодер­жавному праві.

До складу міжнародного правопорушення входять: — об'єкт міжнародного правопорушення — це ті бла­га матеріального або нематеріального характеру, на які

зазіхає міжнародне правопорушення (міжнародний пра­вопорядок, система міжнародних відносин, що склала­ся, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнарод­ний правопорядок, установлені міжнародними зобов'я­заннями);

• об'єктивна сторона міжнародного правопорушен­
  ня — вона виявляється у вигляді діяння суб'єкта між­
  народних відносин, який порушує міжнародно-правові
  зобов'язання, що спричиняє міжнародно-правову відпо­
  відальність. Як і у внутрішньодержавному праві діян­
  ня міжнародно-протиправного характеру може виража­
  тися зовні у формі як дії (активне поведінка правопо­
  рушника), так і у формі бездіяльності (невиконання
  суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію);
  
• суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже
  відзначалося, можуть виступати тільки держави. Деякі
  автори відносять до числа суб'єктів міжнародного пра­
  вопорушення інших суб'єктів міжнародного права,
  зокрема міжнародні організації або інші підприємства,
  організації і навіть окремих індивідів, що вчинили між­
  народно-протиправні діяння. На цій підставі вони роз­
  ширюють коло міжнародних правопорушень, про що
  більш докладно буде говоритися нижче.
  

Вважається, що при вчиненні міжнародного право­порушення зазначеними суб'єктами, за винятком між­народних організацій, в остаточному підсумку відпові­дальність усе ж буде нести держава:

а) держава буде нести міжнародну відповідаль­ність за дії свого законодавчого органу у разі прийн­яття останнім закону або іншого нормативного акту, що йде врозріз із міжнародними зобов'язаннями да­ної держави (наприклад, при обнародуванні законо­давчого акту про одностороннє обмеження прав іно­земців, що знаходяться на території цієї держави), або неприйняття закону або іншого нормативного акту, необхідного для виконання її міжнародного зобов'язання (міжнародна відповідальність у цьому випадку наступить тільки у разі, якщо це заподіяло моральну або матеріальну шкоду);

129

б) держава найбільш часто несе міжнародну від­
повідальність за діяння своїх виконавчих органів (мі­
ністерств і відомств, армійських і поліцейських під­
розділів, прикордонних і спеціальних служб, навіть
за дії органів нижчої ланки виконавчої влади);

в) міжнародна відповідальність держави може
мати місце і внаслідок порушення її міжнародних
зобов'язань діяннями органів судової влади. Звісно
ж, питання відповідальності держави за дію своїх
судових органів є дуже складним, адже загальновідо­
мо, що невід'ємною рисою суверенної і демократич­
ної держави є повага незалежності і самостійності
судової влади. Але не слід забувати і те, що, незважа­
ючи на свою незалежність від інших гілок єдиної
державної влади і підпорядкування тільки закону,
суди є органами держави, тому їхнє поводження роз­
глядається в міжнародній практиці як поводження
самої держави;

г) держава несе міжнародну відповідальність за
протиправне поведінку її адміністративно-територі­
альних одиниць і організацій, уповноважених вико­
нувати державно-владні функції (мається на увазі
діяння її посадових осіб). Причому держава не може
ухилитися від відповідальності, посилаючись на ті
обставині, що відповідно до внутрішнього законодав­
ства ці дії не слід було чинити або слід було вчини­
ти іншим чином. Недарма в статті 27 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969
року закріплене положення, відповідно до котрого
держава «не може посилатися на положення свого
внутрішнього права в якості виправдання для неви­
конання нею договору»;

д) держава несе міжнародно-правову відповідаль­
ність, якщо її фізична особа, що не володіє офіцій­
ним державним статусом, своїми діями зазіхає на
права й інтереси іншої держави, що охороняються
міжнародним правом, — за незабезпечення захисту
цих прав та інтересів (замах на честь і гідність, жит­
тя і здоров'я представників іноземної держави, на честь

і гідність іноземної держави, образа її прапора і герба, напад на її дипломатичне представництво та ін.). Тут слід мати на увазі, що відповідальність держави наступає не за самі дії фізичних осіб, а за невиконан­ня своїх зобов'язань із забезпечення прав і закон­них інтересів іноземної держави на своїй території, що стало можливим у результаті бездіяльності державних органів та їхніх посадових осіб, поклика­них захищати ці права й інтереси. У відношенні відповідальності міжнародних органі­зацій, зокрема міжнародних міжурядових організацій, слід зазначити, що доктрина і практика міжнародного права виходять із того, що міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права є і суб'єктами міжнарод­но-правової відповідальності. Проте в силу того, що міжнародні організації є досить молодим суб'єктом міжнародного права, проблема їх міжнародно-правової відповідальності знаходиться в стадії розробки.

Водночас у доктрині складається думка, що міжна­родна відповідальність міжнародної організації грун­тується на її правосуб'єктності і безпосередньо випли­ває з неї. Ця відповідальність носить специфічний ха­рактер, її обсяг і межі неоднакові, тому що вони зале­жать від обсягу правосуб'єктності і природи міжнарод­них організацій.

Відповідальність міжнародної організації може ви­никнути у разі порушення її органами і посадовими особами як статутних положень організації (внутріш­нього права організації), так і загальних норм міжна­родного права. Не знімається питання про відповідаль­ність міжнародної організації і при порушенні нею (її органами) норм внутрішньодержавного права.

В даний час у ряді міжнародних договорів містяться певні положення про відповідальність міжнародних ор­ганізацій. Так, наприклад, стаття 57 Статуту ООН пе­редбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях (економічній, соціальній, культу­ри і т.д.). У відповідності зі статтями V і XII Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну


130

131

космічними об'єктами, 1972 року, міжнародна органі­зація, що здійснює або організує запуск космічного об'­єкта, відповідає за будь-яку заподіяну цим об'єктом шкоду. При цьому несуть відповідальність і держави, що беруть участь у такій організації, — суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у від­ношенні правопорушника до вчиненого ним діяння і його наслідків і виявляється у формі провини. Проте в міжнародній доктрині у відношенні провини єдина думка відсутня. Слід зазначити, що й у міжнародній практиці і доктрині склалася думка, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна.

Водночас деякі вчені думають, що суб'єктивна сторо­на міжнародного правопорушення може виражатися як у формі наміру, так і у формі необережності. Але між­народна доктрина, як правило, не використовує розпо­діл наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевненість. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто викорис­товують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більш того, деякі склади міжнародних злочинів сконс­труйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обо­в'язковий елемент складу правопорушення в них від­сутня. Мова йде про так звану «відповідальність неза­лежно від провини», зокрема про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (на­приклад, зброєю масового знищення, повітряними си­лами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).