Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание Суб'єкти міжнародного права Міжнародна правосуб'єктність Загальна правосуб'єктність Галузева правосуб'єктність Спеціальна правосуб'єктність 2. Види суб'єктів міжнародного права 3. Держави — основні суб'єкти міжнародного права Державний суверенітет 4. Види держав Прості (унітарні) держави Складні держави

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

ху у о.

6 Талалаев А.Н. Право международных договоров. — М., 1985. — Т.2.

7. Фельдман Д.И. Система международного права. — Казань, 1983.

Розділ 4

СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права — це носій певних між­народних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряд­жень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) пра­вовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжна­родних відносин, що можуть бути носіями суб'єктив­них юридичних прав і обов'язків.

Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнарод­ного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать:

певна зовнішня відособленість;

персоніфікація (можливість виступати в міжнарод­них відносинах у вигляді єдиної особи);

здатність виробляти, виражати і реалізовувати авто­номну волю;

брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права — це такі особи, які набули властивостей суб'єк-

та в силу того, що їхня поведінка підпадає під дію норм міжнародного права, установлена такими нормами. Ін­шими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єк­тів міжнародного права.

Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздат­ність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнарод­ного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з момен­ту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, — із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації — із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснуван­ня в силу; фізичні особи — при настанні ситуацій, чіт­ко обговорених у відповідних міжнародних договорах.

У поняття дієздатності входить самостійне здійснен­ня суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'яз­ків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсю-дження ядерної зброї 1968 року, до котрого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна, сторони, що мають ядерну зброю, зобов'язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої будь-кому, а також контроль за такою зброєю або вибуховий и пристроями ані прямо, ані побічно, таким же способе і як і засобом не допомагати, не заохочувати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим засо­бом ядерної зброї або інших ядерних вибухових при­строїв. Кожна з держав-учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові при­строї, а також контроль над такою зброєю або вибухо­вими пристроями ані прямо, ані опосередковано; не ро­бити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, так як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв.


66

67

Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до статті 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, держава прапо­ра відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, зако­нів і правил прибережної держави, що стосуються про­ходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність (право— і дієздат­ність) є основною ознакою суб'єкта міжнародного пуб­лічного права. Вона виявляється, як правило, у наявно­сті прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і до­говірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права:

право виступати на міжнародній арені від свого імені;

право вступати у відносини з іншими суб'єктами між­народного права;

право брати участь у створенні норм міжнародного права;

«підпадаємість» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права;

визнання суб'єкта міжнародного права в якості та­кого іншими суб'єктами міжнародного права та ін.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галу­зеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузе­ва правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єк­там міжнародного права.

Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб і pso facto (у силу факту свого існування) виступа­ти в якості суб'єкта міжнародного права. Такою право-суб'єктністю володіють тільки суверенні держави і на­ції, що борються за національне визволення.

Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єк­тів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосу-б'єктністю володіють міжнародні міжурядові організа­ції (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що сто­суються освіти, науки і культури, в інтересах забезпе­чення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Ста­туті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті.

Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рам­ках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній док­трині міжнародного права точки зору фізичні особи (ін­дивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус.

Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передба­чених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механіз­ми у захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і в такий спо­сіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'яз­ків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнарод­ної правосуб'єктності.

Відповідно до Європейської конвенції про права лю­дини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, що гарантуються Конвенцією, може оскаржити в Європейський суд з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав


68

69

у своїй власній країні — учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи передано більше 30 тисяч скарг в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і статтею 55 Конституції України для осіб, які знаходяться на її на території.

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у За­гальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній кон­венції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що інди­віди стають учасниками міжнародних відносин, урегу­льованих нормами права, тобто, в певному значенні, су­б'єктами міжнародного права. Це ж відноситься і до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як ін­дивідів, так і МНУО, обмежується лише правозастосов-чою сферою, у той час як функцією міжнародної право-творчості на міжнародній арені володіють тільки загаль­новизнані суб'єкти міжнародного права.

Таким чином, можна погодитися з думкою Я.А. Уша­кова, який думає, що суб'єкти міжнародного права по­винні мати здатність самостійно брати участь в урегу­льованих міжнародним правом міжнародних відноси­нах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або зобов'язаними міжнарод­ним правом особами.

2. Види суб'єктів міжнародного права

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) — держави, нації і народності, що

борються за своє національне визволення і створення

власної національної держави.

їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони при­знаються носіями міжнародних прав і обов'язків.

Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони не­минуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає мож­ливість їхньої самостійної участі в міжнародних відно­синах;

похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові органі­зації, специфічні державоподібні утворення (раніше — це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час — Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздат­ності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів ■— держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних від­носинах від власного імені.

3. Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжна­родного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, насе­лення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наяв­ність над ними якогось іншого суб'єкта політичної вла­ди і робить їх юридично рівними між собою при взає­мовідносинах на міжнародній арені.


70

71

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрі­шнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а) територіальна цілісність, котра означає, що
ніхто не вправі змінити територію держави без зго­
ди на те її вищих органів державної влади або її
народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на
території держави діють закони тільки тієї держави;

в) нероздільність державної влади, що включає ви­
знання всіма гілками влади верховенства законодав­
чої влади, що формує систему органів держави і
визначає їхні повноваження;

г) незалежність державної влади як усередині
країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так
і зовні, на міжнародній арені від інших держав і між­
народних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в су­веренітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжна­родної правосуб'єктності.

4. Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;

б) населення, на ній проживаючого;

в) організації публічної влади.
Територіально-організаційна структура держави

може бути різноманітною. Розрізняють прості і склад­ні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія уні­тарної держави підрозділяється на адміністративно-те­риторіальні одиниці, що не мають політичної самостій­ності і тому не можуть від свого імені виступати на

міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосу-б'єктність його частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як єдине утворення виступає як єдиний су­б'єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб'єктність.

Більшість з існуючих у даний час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декіль­кох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю (деякими суверенни­ми властивостями).

До історичних форм складних держав належать:

особиста унія — об'єднання двох або декількох дер­жав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єк­том міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. Держави, що входять до складу осо­бистої унії, користуються правом вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії мо­жуть слугувати: польсько-литовська унія 1386-1669 років; англо-ганноверська унія 1714-1838 років; нідер-ландо-люксембурзька 1815-1890 років.

реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними орга­нами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом міжнародного права при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. Прикладами реальної унії можуть служити шведсько-норвезька унія 1814-1905 років; австро-угор-ська з 1867 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види склад­них держав:

федерація (від француз, federation — об'єднання, союз) — це союзна держава, яка має постійні загально­союзні органи влади й управління, складається з дер­жавних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародного права.



72

73

Федерація має такі ознаки:

територія федерації складається з територій її су­б'єктів;

верховна законодавча, виконавча і судова влада на­лежить федеральним державним органам;

компетенція між суб'єктами федерації і самою фе­дерацією розмежовується союзною Конституцією;

суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи;

вищий законодавчий (представницький) орган феде­рації має двопалатну структуру (є палата, що представ­ляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представ­ляє інтереси населення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають фе­деративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є су­б'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-тери­торіальний поділ, володіють певною самостійністю. Вод­ночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнарод­ного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова:

вони не мають суверенітету;

не мають право сецесії — право одностороннього ви­ходу з федерації;

юридично позбавлені права самостійної участі в між­народних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять у федера­цію, можуть мати більший або менший ступінь право-суб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації воло­діють певною Міжнародною правосуб'єктністю, що при­пускає їхню участь у міжнародних економічних, куль­турних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відно­шенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розви­вається в таких основних напрямках: укладання між­народних угод; відкриття представництв в інших дер-

74

жавах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро— і субреґіонального характеру (на­приклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів фе­дерації залежить від виду федерації. Розрізняють: те­риторіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

• державні утворення, що складають даний вид фе­
  дерації, не є суверенними утвореннями;
  
• суб'єкти такої федерації позбавлені конституці­
  єю права прямого представництва в міжнародних від­
  носинах;
  
• установлена заборона одностороннього виходу зі
  спілки;
  
• управління збройними силами здійснюється фе­
  деральними органами.
  

Територіальними федераціями є СІЛА, Мексика, ФРН. Національна федерація, на відміну від територіаль­ної, характеризується наступними ознаками:

• її суб'єкти є національно-державними утворення­
  ми;
  
• суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до
  принципу добровільності;
  
• гарантованість суверенітету великих і малих на­
  цій;
  
• формування вищих органів державної влади в пев­
  ній частині з представників суб'єктів федерації;
  

— закріплення в конституції або інших документах
(наприклад, договорах про поділ компетенції між феде­
рацією та її суб'єктами і т.д.) права суб'єктів федера­
ції на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком
політичної;

— затвердження права націй на самовизначення.
До національних федерацій можна віднести Росій­
ську Федерацію,Індію.

У даний час у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності їхніх суб'єктів коливається від володіння правом укла­дати міжнародні договори або угоди з дуже обмежено-

75

го кола питань з аналогічними або нижчестоящими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв'язки міжнародного, регіона­льного, субрегіонального характеру) під контролем фе­деральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН), до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність. Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене наступне правило: «Держави-члени феде­ративного союзу можуть мати правоздатність уклада­ти міжнародні договори, якщо така правоздатність до­пускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому виді не було прийнято Віденською конференцією з права між­народних договорів 1968-1969 років, воно залишаєть­ся єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання.

Історії відомі дві федерації — Союз РСР і Соціалі­стична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універ­сальній організації, але на практиці в значній мірі но­сила формально-юридичний характер.

Конфедерація (лат. — confoederatio — спілка, об'єд­нання) — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав но­сить тимчасовий характер, створюється для розв'язан­ня яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з дер-жав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права і новий єдиний суб'єкт міжнарод­ного права у виді конфедерації не утвориться.

Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації:

— конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

76

• суб'єкти конфедерації мають право сецесії — пра­
  во безумовного і вільного виходу зі складу конфедера­
  ції в будь-який час;
  
• суверенітет у конфедерації належить державам,
  що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної
  влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів
  конфедерації;
  
• у предмет ведення конфедерації входить невели­
  ке коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовніш­
  ньої політики, формування єдиної системи безпеки, єди­
  ної армії і т.п.), крім яких суб'єкти конфедерації збе­
  рігають повну самостійність;
  
• у конфедерацію входять не всі органи державної
  влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тіль­
  ки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в
  основі створення такого союзу (міністерства оборони,
  міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед
  таких органів ніколи немає органів судової влади;
  

• постійно діючі органи конфедерації позбавлені
  владних повноважень і приймають рішення на погод­
  жувальній основі;
  
• парламент конфедерації формується представниць­
  кими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'я­
  зують свої делегації точно слідувати виданим їм ін­
  струкціям і вказівкам;
  
• суб'єктам конфедерації належить право нуліфі­
  кації — право відмови у визнанні або відмови в засто­
  суванні актів союзної влади. Причому за таку відмову
  правова відповідальність суб'єктів не передбачена;
  
• на відміну від федерації: бюджет конфедерації форт
  мується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у
  конфедерації, як правило, відсутня єдина система гро­
  шового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянс­
  тва; військові формування конфедерації набираються
  її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне
  підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів.
  

Таким чином, можна зробити висновок, що конфеде­рація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на