Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание 2. Структура норм міжнародного права 3. Види міжнародно-правових норм II. За способом створення і формою існування (за джерелами) За сферою дії IV. За юридичною силою V. За змістом правил поведінки VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-право­вого регулювання 4. Джерела міжнародного права Джерелом міжнародного права 5. Договір і звичай — основні джерела міжнародного права Міжнародний порядок Договір і звичай мають ряд спільних рис

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

26

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імператив­ність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої непри­пустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить та­кий же характер». Таким чином, можна зробити ви­сновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прий­няті норми повинні їм відповідати і не можуть їм

суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі

наступні етапи:

1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права

щодо правила поводження;

2. узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьо­
   му правилу поводження вищої юридичної чинності в
   конкретній правовій системі;
   
3. надання суб'єктами міжнародного права згоди на
   юридичну обов'язковість узгодженого правила пове­
   дінки.
   

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучас­ного міжнародного права, надаючи йому внутрішній вза­ємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим без­посередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні прин­ципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

2. Структура норм міжнародного права

Структура норм міжнародного права має свої від­мінності. Якщо в загальній теорії права визнано, що правові норми мають тричленну структуру (гіпотезу,

27

диспозицію, санкцію), то специфіка норм міжнародно­го права полягає в тому, що вони складаються звичайно з двох елементів — гіпотези і диспозиції.

Гіпотеза норми міжнародного права містить опис умов, при наявності яких застосовується правило пове­дінки. Наприклад, відповідно до статті 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною визнається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, застосовним до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше.

Диспозиція міжнародно-правової норми вказує на саме правило поведінки (права й обов'язки) суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, наприклад, стаття 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року встановлює, що особи, які стверджують, що яке-небудь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, порушено і вичерпані усі внут­рішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть пред­ставити в Комітет з прав людини ООН письмову заяву про це (диспозиція).

У деяких випадках міжнародні норми можуть скла­датися лише з однієї диспозиції. Так, наприклад, стат­тя 3 Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею від­повідного документа.

Відсутність санкції в більшості міжнародно-право­вих норм пояснюється тим, що міри відповідальності і санкції в міжнародному праві відділені від самих пра­вил поведінки, тому що держави й інші суб'єкти між­народного права самостійно вибирають примусові за­ходи з арсеналу таких заходів, що допускаються між­народним правом стосовно правопорушників. Як еле­мент міжнародної норми санкція зустрічається в нор­мах, застосовуваних до правовідносин приватного хара­ктеру (у міжнародному приватному праві). Наприклад, стаття 4 Конвенції ООН про морське перевезення ван­тажів 1978 року встановлює відповідальність перевіз­ника за вантаж.

28

3. Види міжнародно-правових норм

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем в системі міжнародного пра­ва:

цілі — розуміються як цілі, що реалізуються в рам­ках нормативної системи міжнародного права. Голов­ною соціально-політичною метою міжнародної норма­тивної системи є підтримка існуючої системи міжнарод­них відносин;

принципи — під ними розуміють загальні, імператив­ні принципи міжнародного права, що встановлюють основи міжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва. Це соціально обумовлені, узагальне­ні норми, ідеї, що відбивають характерні риси норматив­ної системи і її головного змісту. З урахуванням зна­чення виконуваних функцій вони користуються вищим авторитетом;

норми — це загальнообов'язкові правила поведін­ки, що виникли в результаті угоди держав та інших суб'єктів міжнародного права, реалізація яких забезпе­чується примусовими заходами міжнародно-правового характеру. У свою чергу, в залежності від обсягу змісту і значення, норми діляться на два види:

а) основні — регулюючі найважливіші суспільні
відносини між суб'єктами міжнародного права;

б) підпорядковані — які конкретизують і допов­
нюють основні норми.

Підпорядковані норми, у свою чергу, діляться на два

види:

піднорми основних норм — наприклад, застосування норми про територіальну юрисдикцію до індивідів, до власності і кораблів у просторах, що знаходяться під винятковою юрисдикцією територіального суверена;

вторинні норми — вони не містяться ні в якій кон­кретній нормі, а є продуктом взаємодії двох або біль­шого числа норм (дипломатичний імунітет).

29




II. За способом створення і формою існування (за джерелами):

договірні — норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних дого­ворах;

звичаєві — норми, що виникли в результаті кілька­разового і тривалого застосування суб'єктами міжна­родного права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах.

277. За сферою дії:

а) універсальні — регулюючі відносини між усі­
ма державами-членами світового співтовариства (на­
приклад, норми, що містяться в Статуті Організації
Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року);

б) партикулярні, що у свою чергу, діляться на:
регіональні — закріплені в угодах між державами

визначених географічних регіонів (наприклад, норми, що містяться в Заключному акті Наради з безпеки і спів­робітництва в Європі /НБСЄ, нині — О (Організація) БСЄ/ від 1 серпня 1975 року);

субрегіональні (локальні) — ті, що містяться в уго­дах, котрі укладаються групою держав усередині гео­графічного регіону (наприклад, в рамках зони Чорно­морського економічного співробітництва /ЧЕС/).

IV. За юридичною силою:

імперативні — до них належать основні принципи міжнародного права (Jus cogens);

диспозитивні — під ними розуміються такі норми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні торкатися права і законні інтереси третіх держав. До диспозитивних норм належить ос­новна маса універсальних і партикулярних норм.

V. За змістом правил поведінки:

матеріальні — містять у собі права й обов'язки сто­рін (суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод;

процесуальні — це норми, що регламентують діяль­ність таких міжнародних правозастосовних органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН. Сюди ж можна

ЗО

віднести норми, що визначають співвідношення норма­тивних приписань, їхню дію в часі і просторі, порядок здійснення, правила тлумачення, реалізацію відповідаль­ності, застосування примусових заходів і т.д.

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-право­вого регулювання:

регулятивні — ці норми представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій; охоронні — вони виконують функцію захисту міжна­родного правопорядку від порушень, установлюють за­ходи відповідальності і санкції стосовно порушників.

В останні роки в міжнародному праві одержав до­сить широке поширення термін «міжнародне м'яке право». Щодо його застосування не тільки немає єднос­ті думок, але найчастіше саме застосування цього по­няття зазнає критики.

Проте, на думку 1.1. Лукашука, це не заважає його широкому використанню в міжнародній доктрині для позначення двох різноманітних напрямків. У першім випадку мова йде про особливий вид міжнародно-пра­вових норм, що, на відміну від «твердого права», не по­роджують чітких прав і обов'язків, а дають лише загаль­ну установку, котрій проте суб'єкти зобов'язані сліду­вати. Для таких норм характерні слова і вирази типу «домагатися», «прагнути», «приймати необхідних захо­дів» і т.п. Слід зазначити, що такого роду постанови усе частіше зустрічаються в політичних договорах і за сво­єю юридичною чинністю признаються багатьма юрис­тами в якості міжнародно-правових норм.

У іншому аспекті термін «м'яке право» застосову­ється для позначення і закріплення неправових між­народних норм, що містяться в неправових актах, резо­люціях міжнародних органів і організацій, у спільних заявах, комюніке. Норми, закріплені в таких докумен­тах (наприклад, документах ОБСЄ), є не правовими, а морально-політичними. Водночас такі норми «м'якого права», взаємодіючи з нормами міжнародного права, виконують те, що з тих або інших причин не можуть зробити останні. Вони відіграють роль передвісника

«твердого права», забезпечуючи попереднє, доправове регулювання, обкочуючи на практиці нові правила по­ведінки суб'єктів міжнародного права, які ще мають зайняти своє місце в масиві міжнародно-правових норм. Тому слід зазначити значну роль міжнародних норм «м'якого права» особливо в діяльності міжнародних органів і організацій, котрі з їхньою допомогою здійс­нюють правове регулювання, що виходить за рамки їх­ньої компетенції, тим самим розширюючи межі пра­вового регулювання міжнародних відносин і впливаю­чи на прогресивний розвиток міжнародного права.

У багатьох наукових і публіцистичних роботах до­сить часто вживається стосовно різноманітних галузей міжнародного права термін «міжнародне законодавст­во». Представляється, що його використання є некорект­ним не тільки з позицій загальної теорії права, що розу­міє під законодавством систему нормативно-правових актів певної держави, але і з позицій сутності самого міжнародного права — у такому випадку не можна буде вести мову про держави як суверенні суб'єкти міжнарод­ного права, що здійснюють територіальне верховенство. Водночас, здається, буде виправданим застосування такого терміна до міжнародно-правових норм, що містяться в міжнародних договорах, які регулюють права і свободи людини, тому що такі договори підписані практично всіма державами світового співтовариства. До всіх інших груп міжнародно-правових норм, що регулюють найважливіші аспекти взаємовідносин держав у рамках багатосторон­ніх міжнародних договорів, можна застосувати термін «міжнародно-правові стандарти».

4. Джерела міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значен­нях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матері­альні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формаль-

ні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Норми міжнародного права, як і інші юридичні нор­ми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в яко­му-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

Джерелом міжнародного права прийнято вважати фо­рму вираження міжнародно-правової норми.

Слід мати на увазі, що жодний із документів міжна­родного права не містить вичерпного переліку його дже­рела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучас­ного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнарод­ного права належать:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціа­
льні, що встановлюють правила, точно визнані дер­
жавами, що сперечаються;

б) міжнародний звичай як доказ загальної прак­
тики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізова­
ними націями;

г) судові рішення і доктрини, найбільш кваліфі­
кованих фахівців із публічного права різних націй у
якості допоміжного засобу для визначення право­
вих норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допо­міжні.

5. Договір і звичай — основні джерела міжнародного права

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значи-


32

33

мості, поширеності й інтенсивного застосування, висту­пають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір ро­зуміється як міжнародна угода, укладена між держава­ми в писемній формі і регульована міжнародним пра­вом, незалежно від того, чи міститься така угода в одно­му документі, у двох або декількох пов'язаних між со­бою документах, а також незалежно від його конкрет­ного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

• процес створення договірної норми в хронологіч­
  ному плані коротше процесу створення звичаєвих
  норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права
  при створенні договірної норми мають більш вираже­
  ний характер;
  
• процедура укладання, виконання і денонсації до­
  говорів детально розроблена і закріплена в кодифіко­
  ваних міжнародно-правових актах (Віденська конвен­
  ція про право міжнародних договорів 1969 року і Ві­
  денська конвенція про право договорів між державами
  і міжнародними організаціями або між міжнародними
  організаціями 1986 року);
  
• договірна форма надає більше можливостей для
  узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.
  

Міжнародний порядок — це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом три­валого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів між­народного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової прак­тики.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже ва­жливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних від­носинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним

чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжна­родне право «є переважно право неписане, у юридично­му смислі цього слова». В умовах відсутності договір­них норм з найважливіших питань взаємовідносин дер­жав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжна­родному праві роль міжнародного порядку значно зни­зилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульсько­му праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнарод­ного звичаєвого права як і раніше регулюють найваж­ливіші питання міжнародних відносин.

Становить інтерес проблема співвідношення міжна­родного договору і звичаю.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що харак­теризують їх як джерела однієї правової системи:

• договір і звичай утворюються в результаті взаєм­
  них дій держав або інших суб'єктів міжнародного пра­
  ва і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів,
  що їх створюють;
  
• обидва джерела містять правила поведінки, що
  носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі су­
  б'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держаї ч
  або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не мож
  довільно відмовитися від виконання узятих на себе зо­
  бов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують
  дотримання одного з основних принципів сучасного між­
  народного права — «pacta sunt servanda», закріпленого
  в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвен­
  ції про право договорів 1969 року й інших документів.
  У своїй практиці держави повинні суворо додержувати
  цього принципу і виходити з того, що всі правомірно
  діючі норми незалежно від форми їхнього вираження
  повинні точно виконуватися;
  
• недотримання або порушення як договіру, так і
  звичаю веде до однакових правових наслідків: до при­
  пинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про
  

34

35

задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична при­рода компенсаційних вимог однакова: вони виплива­ють із факту порушення існуючої в тій або іншій фор­мі норми міжнародного права;

— обидва джерела підпорядковані дії загальних
принципів права, на базі яких вирішується питання про
їх правомірність і, відповідно, право на існування;

— спільність договору і звичаю виражається в наяв­
ності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір­
них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис­
ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од­
них держав існують у договірній формі, а для інших —
у формі міжнародних порядків. Таке положення має
місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями
якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь
у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно-
правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право­
вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували
Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра­
їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року.
Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в
якості договірних норм, а для України до указаного
терміну — у якості міжнародного звичая. За рахунок
таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор­
мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто­
совують міжнародне право.

Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звича­євих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або де­кларацій міжнародних організацій, наприклад Генераль­ної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самови­значення народів і націй йшли шляхом створення зви­чаєвої норми, основою якої став текст Декларації про

надання незалежності колоніальним країнам і наро­дам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві роз­ходження:

• ці розходження кореняться в засобах створення
  договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з
  активних дій держав (або інших суб'єктів), направле­
  них на досягнення саме такого результату, як писана
  норма. Звичай може виникнути не тільки з активних,
  але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад
  відсутності заперечень проти практики держави або ряду
  держав;
  
• договір має чітко виражений у часі процес ство­
  рення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року
  з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня
  1958 року і створила в цей період чотири документи.
  Момент вступу договірної норми в силу також визна­
  чений у часі. Таким чином, писана норма характеризу­
  ється наявністю тимчасового показника, із якого почи­
  нається існування даного джерела. Відкриті для підпи­
  сання в результаті роботи згаданої конференції конвен­
  ції набрали сили: Конвенція про територіальне море і
  прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про
  відкрите море — 30 вересня 1962 року, Конвенція про
  континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.д.
  Писані норми набирають сили або відразу після підпи­
  сання, або після здання державі-депозитарію (храните­
  лю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або
  документів про приєднання. Моментом вступу доку­
  мента в силу вважається час здання останньої з необ­
  хідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатко­
  вий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про
  рятування космонавтів, повернення космонавтів і по­
  вернення об'єктів, запущених у космічний простір, від
  22 квітня