Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки Особлива частина 2. Поняття міжнародного договору

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

6. Санкції в міжнародному праві

Загальновизнано, що кожна держава має право охо­роняти свої інтереси всіма припустимими міжнарод­ним правом засобами, у тому числі заходами примусо­вого характеру. Однією з форм примусу в міжнародно­му праві є міжнародно-правові санкції.

144

У історичній ретроспективі санкції спочатку застосо­вувалися в порядку самодопомоги. Але в міру станов­лення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій, у першу чергу, була викликана ство­ренням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконуючих їх ненале­жним чином. Таким чином, виступаючи в якості елеме­нта правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові за­ходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

• припинення правопорушення;
  
• відновлення порушених прав;
  
• забезпечення відповідальності правопорушни­
  ка.
  

Слід зазначити такі особливості застосування санк­цій:

• застосовуються тільки санкції, дозволені між­
  народним правом;
  
• вони не можуть нести превентивний (попере­
  джувальний) характер, тому що їхньою метою є захист
  і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжна­
  родного права;
  

— міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на пра­вопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпа­даючі за формою з такими, санкціями не є. У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостійну природу санкцій. Багато вчених вважа-

145

ють їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід прислухатися і до противників такої позиції, що висувають свої вагомі аргументи. Вони думають, що санкції є індивідуальними і колективними примусови­ми заходами, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності і відрізняються від неї такими рисами:

• санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих),
  що застосовуються до правопорушника, у той час як
  відповідальність може виступати у формі самообме­
  жень правопорушника;
  
• санкції, як правило, передують реалізації заходів
  відповідальності і виступають у якості своєрідної
  передумови її виникнення: адже метою санкцій є при­
  пинення міжнародного правопорушення, відновлення
  порушених прав і забезпечення здійснення відпові­
  дальності;
  
• санкції застосовуються в процесуальному по­
  рядку, відмінному від порядку здійснення міжнарод­
  но-правової відповідальності;
  
• санкції є правом потерпілого і виражаються
  тільки у формах, властивих цим правомочностям.
  Тому їхнє застосування не залежить від волі
  правопорушника;
  
• підставою застосування санкцій є відмова при­
  пинити неправомірні дії і виконати законні вимоги
  потерпілого (потерпілих). Санкції розрізняють на
  різних підставах.
  

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

• індивідуальні — коли санкції застосовуються
  однією потерпілою державою;
  
• колективні — коли примусові заходи застосо­
  вуються двома і більше потерпілими суб'єктами між­
  народного права. Вважається загальновизнаним, що
  характером міжнародно-правових санкцій володіють
  саме колективні заходи, що передбачаються главою
  VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру,
  порушення миру або акту агресії.
  

У залежності від суб'єктів здійснення санкцій роз­різняють:

• санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;
  
• санкції, здійснювані за допомогою міжнародних
  організацій.
  

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення ди­пломатичних чи консульських відносин, самооборона.

Реторсії — це застосовувані у відповідь на правопо­рушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямо­вані на обмеження інтересів іншої держави, що охоро­няються міжнародним правом. Слід, проте, враховува­ти, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на не­дружній акт, під яким розуміють несправедливе, упе­реджене, але правомірне з погляду міжнародного права поводження іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика включає багато форм ретор-сій, застосовуваних до держави-порушника:

• підвищення мит на товари з цієї держави;
  
• уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з
  даною державою;
  
• встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї
  держави;
  
• підвищення податкових платежів;
  
• націоналізація власності держави-порушника, її
  підприємств і громадян;
  
• так звані політичні реторсії: всілякі обмеження,
  установлювані для дипломатів і громадян цієї держа­
  ви (обмеження пересування територією держави пере­
  бування, обмеження в правах громадян держави-поруш­
  ника), а також заходи, що свідчать про незадовільний
  стан міждержавних відносин (відкликання дипломатич­
  ного представника з держави-порушника; оголошення
  співробітників дипломатичного представництва цієї
  держави persona non grata; скасування запланованих
  державних візитів керівників і т.д.).
  

Репресалії — це відповідні примусові заходи, спря­мовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

• ембарго — заборона продавати товари, майно і
  технології на територію держави-порушника;
  
• бойкот — заборона купувати і ввозити на тери­
  торію товари і майно, що походить з даної держави;
  

• заморожування авуарів (внесків) держави-
  порушника в банках, розташованих на своїй території;
  
• вилучення своїх внесків із банків держави-
  порушника.
  

Серед форм репресалій виділяються так звані полі­тичні форми репресалій: денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушником; не­визнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, породжені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушника).

Слід звернути увагу на те, що невизнання має декіль­ка основних форм:

— відмова держави визнавати юридичну чинність
договорів і угод, укладених у результаті неправомірно­
го застосування сили, або таких, що суперечать загаль­
новизнаним принципам міжнародного права;

• відмова визнавати протиправний режим, що при­
  йшов до влади в даній державі;
  
• відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли
  в результаті неправомірних дій влади держави-поруш­
  ника (наприклад, невизнання територіальних змін, що
  відбулися в результаті агресії), та ін.
  

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид са­нкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупи­ненні або припиненні нею дипломатичних і/або кон­сульських зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автома­тичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знахо­дить вираження в застосуванні до правопорушника

148

збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відпо­відь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види само­оборони:

— необхідна оборона, що являє собою відбиття ак­
тів застосування збройних сил, що не є актом агресії
(наприклад, примусові заходи у відношенні
повітряних і морських суден, що вторглись на
територію держави);

— самооборона від агресії — це відбиття акту
агресії за допомогою збройної сили, застосовуване
відповідно до зобов'язань держав з міжнародного
права і, насамперед, за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

— при необхідній обороні дії правопорушника не
носять систематичного характеру, має місце епізоди­
чний характер правопорушення, що не має за мету
розв'язання війни. Тому відповідні заходи носять «ра­
зовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту
застосування збройної сили;

— при самообороні від агресії між потерпілою державою й агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються високим ступе­нем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнарод­ну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушника до відповідальності. До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнарод­них організацій, належать: призупинення прав і приві­леїв, що випливають із членства в міжнародній органі­зації; виключення порушника з міжнародного спілку­вання; колективні збройні заходи для підтримки між­народного миру і безпеки. Призупинення прав і приві­леїв, що випливають із членства в міжнародній органі­зації, частіше усього здійснюється в таких формах:

— позбавлення права голосу держав, що не вико­
нують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у
1999 році Україна поряд із деякими іншими держава­
ми була позбавлена права голосу в Генеральній

149

Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'я­зань перед цією міжнародною універсальною організацією);

• позбавлення права представництва в організації
  (відмова в обранні в органи організації, відмова в за­
  прошенні на конференції, що проводяться в її рамках
  і т.д.);
  
• позбавлення права на одержання допомоги, що
  надається в рамках цієї організації;
  
• тимчасове призупинення членства в міжнарод­
  ній організації;
  

— виключення з членів міжнародної організації.
Виключення порушника з міжнародного спілкуван­
ня виражається в більш широкому спектрі заходів, що
застосовуються до нього вже за рамками міжнародної
організації, але по її рекомендації. Таке виключення може
бути виражене в повному або частковому розірванні еко­
номічних, політичних, військових і інших відносин, розір­
ванні дипломатичних і консульських відносин, припи­
ненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнарод­ному праві є винятковим заходом, застосовуваним тіль­ки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнарод­ному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовува­тися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжна­родна практика застосування колективних заходів по­казує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного зброй­ного конфлікту або збройного конфлікту неміжнарод-ного характеру.

Можливість застосування колективних збройних за­ходів передбачена статутними документами цілого ряду міжнародних організацій і, насамперед, ООН, Організа­ції американських держав (ОАД), Ліги арабських дер­жав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

150

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосо­вуватися в двох формах:

• окремими державами від імені і за спеціаль­
  ними повноваженнями ООН;
  
• спеціально утворюваними збройними силами
  ООН.
  

Література:

1. Аречага Э. Современное международное право. —
   М., 1983.
   
2. Бирюков П.Н. Международное право. — М., 1998.
   
3. Василенко В. А. Ответственность государств за
   международные правонарушения. — Киев, 1976.
   
4. Василенко В. А. Международно-правовые санк­
   ции. — Киев, 1982.
   
5. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность го­
   сударств за нарушения прав человека. — Киев, 2000.
   
6. Колосов Ю.М. Ответственность государств в
   международном праве. — М., 1979.
   
7. Курис П.М. Международные правонарушения и
   ответственность государств. — Вильнюс, 1973.
   
8. Мазов В.А. Ответственность в международном
   праве. — М., 1979.
   
9. Ушаков Н.А. Основания международной ответ­
   ственности государств. — М., 1983.
   

151

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 8

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

1. Кодифікація права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів є галуззю загального міжнародного права і являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єк­тів міжнародного права з приводу укладання, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.

Об'єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найваж­ливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому значенні слова, що давно зайняв міцні позиції провідного й основного джерела міжна­родного права. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного право­порядку. У цьому відношенні дуже показовою є думка німецького вченого Г. Крегера, який писав, що міжна­родне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому недарма зростання договірного характеру міжна­родного права є однією з основних рис сучасного міжна­родного права. Це пояснюється тим, що практично немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.

152

Договірна форма відносин між державами має древ­ню історію. Першим таким договором прийнято вва­жати союзницький договір, укладений між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетом Хаттусилем при­близно в 1270 році до нашої ери.

Становленню системи договірних відносин на між­народній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав у XVIII-XIX сторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, у порівнянні з іншими засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й укладати в достатньо короткий термін, на норми, що у них містяться, можна було легко посилатися, тому що без зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими.

Першим кодифікованим актом в галузі права між­народних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку між­народного права кодифікація права міжнародних дого­ворів стала однією з її головних задач.

Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтоварис­тва, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила про­ект статей про право міжнародних договорів, і на скли­каній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року.

153

Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона під­писала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів ста­тей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між між­народними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звича­єві норми в галузі права міжнародних договорів. Зок­рема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що сто­суються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових докумен­тів, що конкретизують і деталізують положення Віден­ських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічно­го примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конферен­ції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секре­таріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування

міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'я­зковій реєстрації підлягають усі договори і міжнарод­ні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укла­дені до вступу в силу Статуту ООН і не включені в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозво­ляють із достатнім ступенем ефективності регламен­тувати порядок укладання, виконання, зміни і припи­нення дії міжнародних договорів.

2. Поняття міжнародного договору

У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжна­родними організаціями 1986 року: міжнародний дого­вір означає міжнародну угоду, укладену державами й ін­шими суб'єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі еле­менти цього найважливішого і ключового змістовного поняття Конвенцій:

• його суб'єктів (учасників);
  
• угоду між ними;
  
• специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від
  інших міжнародних угод;
  

— регулювання такої угоди міжнародним правом.
Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за

Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» ужитий у всій Кон-


154

155

венції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжна­родні договори. Навпаки, застереження, зроблене в статті З Конвенції, підтверджує таку можливість:

«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й ін­шими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнарод­них угод не в писемній формі, не торкається:

а) юридичної чинності таких угод;

б) застосування до них будь-яких норм, викладе­
них у даній Конвенції, під дію яких вони потрапили
б у силу міжнародного права, незалежно від даної
Конвенції;

в) застосування даної Конвенції до відносин дер­
жав між собою в рамках міжнародних угод, учас­
никами яких є також інші суб'єкти міжнародного
права».

Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає пи­тання про розширення кола суб'єктів права міжнарод­них договорів, але і практично аналогічним способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання, вико­нання і припинення дії міжнародних договорів.

З визначення витікає, що учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986 ро­ків повинні бути як мінімум два суб'єкти міжнародно­го права. Двостороння угода, у котрій тільки один з учасників є суб'єктом міжнародного права, а інший — юридичною або фізичною особою, не вважається між­народним договором. Такі договори, як, наприклад, до­говори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знаходяться в різних держа­вах, не підпадають під регулювання зазначених Віден­ських конвенцій. У відношенні них діють інші міжна­родно-правові акти.

Хоча у визначенні говориться про договори в писем­ній формі і не говориться про договори в усній формі,

156

держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії по­ложень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Інши­ми словами, міжнародний договір — це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнарод­ного права, укладена з питань, що мають для них загаль­ний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідноси­ни шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбива­ють юридичну сутність міжнародного договору, його по­годжувальну природу. На відміну від інших держав­них актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжна­родного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгод­женими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгодже­ні волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сут­ність будь-якого міжнародного договору. У противно­му разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.

У праві міжнародних договорів у відношенні тих са­мих суб'єктів застосовуються різні найменування, що свід­чать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у перего­ворах» означає державу, що брала участь в упорядкуван­ні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовля­ється» — означає державу, що погодилася на обов'язко­вість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що по­годилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір знаходиться в силі; «третя держава» — означає державу, що не є учасницею договору.

У міжнародно-правовій літературі та договірній прак­тиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору,

157

вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше за­стосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вжива­ється стосовно до суб'єкта міжнародного права взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних догово­рах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники назива­ються сторонами, що домовляються. У той же час вва­жають, що держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сфо­рмульований.