Конспект лекцій з курсу "Політична економія" тема предмет І методи політичної економії план

Вид материала

Конспект

Содержание Схема 1. Структура валового продукту підприємства Тема 12. акціонерні товариства. корпоративний капітал Тема 13. аграрні відносини Тема 14. ринок. конкуренція й основні моделі ринків

Подобный материал:

• Конспект лекцій з курсу «Політична економія», 1507.17kb.
• Закони І категорії політичної економії, 52.32kb.
• Програма вступних випробувань зі спеціальності «Менеджмент» 03060104) для осіб,, 76.66kb.
• Політекономія тема Предмет І метод політичної економії, 215.52kb.
• Тематичний план з курсу "історія економічних вчень" за спеціальністю "менеджмент організацій", 213.5kb.
• План: Об'єкт та предмет політології. Політологія І суміжні науки. Загально наукові, 56.9kb.
• Конспект лекцій по дисципліні "політична економія", 3336.16kb.
• Теорія політичної системи, 683.18kb.
• Конспект лекцій з курсу «психологія», 623.58kb.
• Конспект лекцій з курсу, 1427.27kb.

Схема 1. Структура валового продукту підприємства

Відрізок АБ – це матеріальні затрати підприємства на виробництво продукту; БГ – чистий продукт підприємства, в ньому втілена праця колективу.

Реалізований чистий продукт – це валовий доход підприємства. Він складається із фонду оплати праці і чистого доходу. Відрізок БВ – продукт для себе. Для підприємства він приймає форму зарплати, тобто затрат на оплату праці працюючих. Відрізок ВГ – це частина вартості реалізованого підприємством продукту, яка приймає форму прибутку. Відрізок ВД – це частина прибутку, яка передається працюючим на підприємстві у формі додаткової зарплати. Відрізок ДГ – це частина прибутку, яка залишається після оплати податків та інших платежів в бюджет, приймає форму “чистого прибутку” і надходить у повне розпорядження підприємства.

Чистий доход підприємства являє собою різницю між вартістю продукції за цінами її реалізації і повною собівартістю. За умов господарського розрахунку колективи підприємств може вибирати один з двох принципів розподілу одержаного прибутку і валового доходу. Перший заснований на нормативному розподілі прибутку. З виручки від реалізації продукції підприємство компенсувало матеріальні затрати, амортизаційні відрахування, і за нормативом по відношенню до чистої продукції формувався фонд заробітної плати. Із загального прибутку, який утворювався після цього, згідно з встановленими зверху нормативами здійснювалася плата за ресурси та фонди, відрахування в бюджет і вищестоящим органам, виплата певного відсотка за кредит. Залишкова частина прибутку використовувалася на формування фондів економічного стимулювання (за нормативами) – розвитку виробництва, науки й техніки, соціального розвитку, матеріального заохочення.

Другий принцип базувався на нормативному розділі валового доходу. Тут початковим, базовим був валовий доход, який утворювався після відшкодування з виручки від реалізації продукції матеріальних затрат. З валового доходу здійснювалися всі розрахунки за нормативами зверху: плата за фонди; ресурси; відрахування в бюджет і вищестоящому органу; відсоток за кредит. Залишкова сума утворювана госпрозрахунковий доход підприємства. З нього формувалися за нормативами фонди – розвитку виробництва, науки й техніки, соціального розвитку. Єдиний фонд оплати праці утворювався як залишок госпрозрахункового доходу підприємства.


ТЕМА 12. АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА. КОРПОРАТИВНИЙ КАПІТАЛ


План.

1. Акціонерне товариство (корпорація) і його основні риси.
   
2. Акції, їхній зміст і соціально-економічне значення. Облігації.
   
3. Фондові біржі та їхні функції.
   

1. Важливою формою підприємництва є організація акціонерних підприємств.

Акціонерні форми господарювання базуються на створенні акціонерних товариств. В Законі України “Про господарські товариства” зазначається, що акціонерним товариством називається організація, яка має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій номінальної вартості, інше відповідальність за зобов‘язання тільки майном товариства.

Головною метою створення акціонерних товариств у нашій країні є залучення до господарського обороту вільних коштів (грошових і матеріальних) трудящих, а також підприємств для виконання певних господарських завдань. Основні з них: техніка реконструкція підприємстві розширення виробництва матеріально-сировинних ресурсів.

Акціонерне товариство створюється на основі купівлі-продажу акцій. Акція – це цінний папір, який підтверджує право акціонера брати участь в управлінні акціонерними товариством, у його прибутках і розподілі залишків майна товариства при його ліквідації.

За акцією кожний акціонер отримує доход, що називається дивідендом. Дивіденд – це доход, який виплачується власникам акцій акціонерного товариства з його прибутку за підсумками господарської діяльності за рік після виплати відповідних податків на основі рішення загальних зборів акціонерів.

Як відомо, в розвинутих країнах акції вільно продаються й купуються. Така ж ситуація в Україні. Акції випускаються іменними або на пред‘явника. Оскільки більшість акціонерних товариств створюються шляхом приватизації, то й більшість акцій випущені у вигляді іменних, тому, щоб продати акцію, її власник має піти в акціонерне товариство і заявити про це. Акціонерне товариство знайде іншого покупця і перепише ці акції на нього.

Вищим органом управління акціонерними товариством є збори акціонерів. Голосування на зборах відбувається за принципом: одна акція – одна голос. Загальні збори акціонерів збираються раз на рік. Проте акціонери, що мають не менше 20% голосів, мають право в будь-який час вимагати проведення зборів акціонерів. Оскільки “голосуючі” акції дають право щорічно обирати президента акціонерної компанії, раду директорів, то наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. для того, щоб вирішення цього питання залежало від однієї особи, треба було зосередити в одних руках 51% загальної кількості акцій. Така кількість називається контрольним пакетом акцій. Із збільшенням кількості акціонерів розкиданих по всій країні, та зростанням могутності акціонерних компаній для придбання контрольного пакета акцій потрібна була все менша їх частка. Нині у розвинутих країнах світу для цього достатньо зосередити в одних руках до 5% загальної кількості акцій.


2. Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають відносини між особою, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

В Україні випускаються в обіг і обертаються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов‘язання республіки, ощадні сертифікати й векселі. Юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов‘язується виконувати обов‘язки, що випливають з умов їх випуску (дивіденд, відсоток) називається емітентом.

Прибуток, який приносять цінні папери, може бути проданий на фондовій біржі. Це зумовлює курс цінних паперів, тобто ту ціну, за якою вони продаються. Ціна прямо пропорційна принесеному цінними паперами прибутку й обернено пропорційна нормі позичкового відсотка.

Пред‘явницькі акції поділяються на два види:

а) звичайні;

б) привілейовані.

Звичайні акції дають право на дивіденди, що коливаються залежно від результатів господарсько-фінансової діяльності акціонерного товариства і величини отриманого прибутку. Власник звичайної акції ризикує не отримати дивідентів взагалі, бо отримує їх останнім і лише з тієї частини прибутку, що залишається після розподілу за привілейованими акціями.

Привілейовані акції можуть випускатися розміром до 10% статутного фонду. Вони дають переважне право їх власникові на одержання дивідендів, а також пріоритетну участь у розподілі майна на випадок ліквідації акціонерного товариства. Власники привілейованих акцій участі в управлінні не беруть, а щорічно виплачуваний їм дивіденд є фіксованим відсотком до номінальної вартості акцій.

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов‘язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений строк, з виплатою фіксованого щорічного відсотка.

В Україні як боргове зобов‘язання облігації випускаються двох видів: а) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик; б) облігації підприємств. Крім того, облігації можуть бути іменними і на пред‘явника, відсотковими й безвідсотковими, можуть вільно обертатися або з обмеженим колом обігу. Вільне обертання облігацій зумовлює їхню номінальну й ринкову вартість, або ціну. Номінальною називається вартість облігації, зазначена в ній. Ціна, за якою облігації купуються і продаються на ринку, називається курсом облігацій. Цей курс залежить від номінальної вартості, річного доходу, який вона приносить, рівня позичкового відсотка, кількості років, що залишилися до погашення облігацій, та співвідношенням між пропонуванням облігацій та попитом на них.

Облігації – фактично свідоцтва про надання позики для створення підприємств; тому й дають їх власникам право на отримання встановленої частини прибутку у вигляді відсотка, а частина його виділяється для сплати виграшів.

Отже, відсоток – частина чистого прибутку, створеного у виробництві і вираженого в грошах, що сплачується власникам облігацій за тимчасове користування позиченими коштами.


3. Біржа як економічна категорія відображає сукупність економічних відносин постійно функціонуючого ринку, на якому концентрується інформація про той чи інший товар, відбувається його купівля-продаж за зразками, формуються ціни, а також здійснюється торгівля цінними паперами та іноземною валютою.

Фондова біржа – установа, яка створена для забезпечення сприятливих умов вільної купівлі-продажу цінних паперів за ринковими цінами на регулярний та упорядкованій основі.

Як основний структурний елемент національного ринку цінних паперів фондова біржа виконує функції організатора боргів цінними паперами і надає місце для їх проведення, створює необхідну інфраструктуру, здійснює позитивний вплив на економіку країни в цілому.

Фондова біржа як ключовий елемент фондового ринку забезпечує розміщення довгострокових капітальних ресурсів, визначає найважливіші функції ефективного використання фінансових ресурсів, інформує всіх учасників економічної діяльності про стан кон‘юнктури. Основними характерними рисами її діяльності стали: ліквідність, неперервність і публічність ринку й ринкової інформації, довір‘я широкої публіки.

Статут і правила фондової біржі затверджуються загальними зборами акціонерів. У статуті визначаються: розмір статутного фонду, організаційна структура, компетенція і порядок створення керівних органів, порядок і умови відвідування фондової біржі та інші положення.

Предметом торгівлі на фондових біржах є акції та облігації акціонерних товариств, компаній, а також облігації державних позик.

Купівля-продаж тут здійснюється шляхом обміну усними інструкціями між продавцями та покупцем. Ціни формуються за законом співвідношення попиту й пропонування.

У переважній більшості фондові біржі діють як установи закритого типу. Члени біржі обирають біржовий комітет, утворюють спеціальну комісію, яка здійснює експертизу і приймає рішення про допуск цінних паперів до торгів. Організовують фондові біржі акціонерні банки, підприємства, організації та приватні особи. Самостійною торгівлею цінними паперами на них мають право займатися лише їхні члени – засновники. Ціни, за якими продаються цінні папери, тобто їхні курси, регулярно друкуються в щоденних біржових бюлетенях для загального ознайомлення. Біржова котировка при цьому включає мінімальну й максимальну ціну.

Фондова біржа створює таку ситуацію, що, випустивши на ринок акції, підприємства маже вигідно їх продати і лише за 1,5 місяця одержати потрібні йому кошти. Природно, що потім воно з прибутку розрахується з акціонерами дивідендами. Сплата дивідендів дисциплінує весь процес позики й оптимізує її використання.


ТЕМА 13. АГРАРНІ ВІДНОСИНИ


План.

1. Сутність аграрних відносин
   
2. Розвиток підприємництва в сільському господарстві.
   
3. Земельна рента: абсолютна й диференціальна.
   
4. Державна підтримка сільськогосподарського виробництва.
   

1. Аграрні відносини – це складова частина економічних відносин у сільському господарстві, що виникають з приводу володіння і використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва.

Земля у сільському господарстві є предметом праці й одночасно знаряддям виробництва. Вона виконує роль головного засобу виробництва невипадково.

Саме використання землі надає сільському господарству таких особливостей, яких немає у промисловості, транспорті, будівництві та інших галузях.

Важливе значення має економічна оцінка землі. Вона означає визначення цінності землі й має такі показники: валовий продукт землеробства (продуктивність земель при досягнутій протягом ряду років інтенсивності землеробства) і окупність витрат (кількість продукції на одиницю витрат); диференціальний доход від землеробства (величина додаткової частини чистого доходу, яка утворюється у результаті більш високої продуктивності праці на відносно кращих землях порівняно з гіршими).

Земля порівняно з іншими засобами виробництва обмежена в своїх розмірах. Особливо це стосується земельних ділянок кращих за родючістю і місцезнаходженням. А це призводить до монополії приватної власності на землю, появи абсолютної ренти, подорожчання продовольства, сировинних ресурсів.

В Україні проблема власності на землю розв‘язана з урахуванням інтересів усіх суб‘єктів господарювання на землі: держава, колективних господарств і фермерів. Іншими словами, допускаються різноманітні форми власності на землю: приватна (для фермерів), для тих, хто веде підсобне господарство, колективна (для колективних господарств), державна (для державних підприємств).

Земля є об‘єктом купівлі-продажу. Однак загрози виникнення надто великих приватних землевласників в Україні немає: розміри земельних ділянок селянських (фермерських) господарств обмежені.

В усіх формах господарювання у сільському господарстві мають дотримуватись такі вимоги і принципи:

1. Усі господарства є товаровиробниками, діють в умовах самоокупності. Витрати господарювання здійснюються за рахунок власних доходів.
   
2. Усі суб‘єкти господарювання зобов‘язуються ефективно використовувати землю, підвищувати її родючість, застосувати природоохоронні технології виробництва.
   
3. Усім господарствам забезпечуються однакові економічні умови і права господарювання.
   
4. Працівники всіх форм господарювання мають однакові права щодо пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства, соціального захисту.
   
5. Держава гарантує додержання прав і законних інтересів суб‘єктів різних форм господарювання і надає їм відповідну допомогу.
   

Для розвитку нових відносин в аграрному секторі необхідна відповідна правова основа. Верховна Рада України уже прийняла Закони України “Про власність”, “Земельний кодекс України”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про селянське (фермерське) господарство”.


2. Нині здійснювана економічна реформа передбачає формування у сільському господарстві багатоукладної економіки. Насамперед необхідно перетворити колгоспи й радгоспи в повноцінних суб‘єктів ринкових відносин, звести до мінімуму державне замовлення, надати право господарствам самостійно реалізувати продукцію.

У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів і результатів виробництва. Їх суть полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового вкладу) на паї, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними співгосподарями засобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевих результатах праці.

Перспективою є така структура організації аграрної сфери, яка органічно поєднує різні уклади і форми господарювання. Оптимізація такої системи має здійснюватися поступово, в міру створення матеріально-технічної бази, виробничої та соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії цієї оптимізації, слід вибирати надійний господарський механізм розв‘язання суперечностей і узгодження економічних інтересів фермерських господарств, орендних колективів, кооперативів, переробних промислових підприємств, колгоспів і радгоспів.

На сьогодні сертифікати на право на земельну частку (пай) видано приблизно у 65% господарств, землі яких підлягають паюванню. Таким чином, України переходить до створення на основі частково реформованих сільськогосподарських підприємств нових організаційно-правових форм господарювання на засадах приватної власності на земельні паї. Йдеться про створення нових за своїм змістом колективних господарств.


3. Рента – це економічна форма реалізації власності. Тому із зміною відносин власності з‘являються нові форми земельної ренти.

Диференціальна земельна рента існує у формі диференціальної ренти І і диференціальної ренти ІІ. Причиною виникнення д.р. І є обмеженість земель кращої та середньої якості, що змушує залучити в сільськогосподарський оборот гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складається ситуація з ділянками, розташованими на різних відстанях від ринку. Внаслідок цього суспільна вартість, а отже, й ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються умовами виробництва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях. Інакше втрачається інтерес землевласника і орендаря до ведення сільського господарства на гірших землях, на них не будуть забезпечені нормальні умови для розширеного відтворення. За цих умов на середніх і кращих землях утворюється додатковий чистий доход, який набирає форми д.р.І. Отже, умовою виникнення цієї форми ренти є різниця в родючості та місце розташування земель. Джерело д.р.І – праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.

Д.р.ІІ утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі. Отже природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економічною родючістю. За умов раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капіталовкладення забезпечують не тільки окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набирає форми диференціальної ренти ІІ. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі протягом дії орендного договору. При укладанні нового договору землевласник враховує зроблені в попередні роки орендарям додаткові капіталовкладення, вищу родючість землі і збільшує плату за землю. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі, укладався на тривалий строк, а землевласник – навпаки.

Абсолютна рента – в умовах капіталізму форма земельної ренти, яку необхідно сплачувати власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування. Отже, абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело – надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва), а умова виникнення – значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві.

Ціна землі є капіталізованою земельною рентою і визначається за формулою:




4. Сільське господарство не може повністю розвиватися за законами ринкової економіки. Галузь через відомі причини має високі витрати виробництва і потребує державної допомоги. Вона здійснюється за такими напрямами:

1. держава бере на себе витрати на проведення наукових досліджень у галузях сільського господарства, а також на підготовку відповідних кадрів;
   
2. за рахунок державних коштів здійснюється охорона і правильне використання ґрунтів і водних ресурсів;
   
3. держава надає сільськогосподарським підприємствам і фермерам кредити;
   
4. держава здійснює страхування для всіх форм сільськогосподарського виробництва;
   
5. держава контролює ціни і забезпечує паритет їх.
   

Держава має слідкувати за паритетними цінами на сільськогосподарську продукцію. Такі ціни іноді називають підтримуваними. Вони вимагають від держави певних субсидій, дотацій. Для цього в бюджеті виділяють фінансові ресурси.

Підтримування цін здійснюється різними способами.

1. в урожайні роки, коли є загроза зниження цін порівняно з витратами виробництва, держава купує надлишки продукції у сільськогосподарських виробників.
   
2. в несприятливі роки, коли пропозиція продукції може призвести до різного зростання цін, або ціни не забезпечують покриття витрат виробництва і одержання прибутку, держава може надати виробникам субсидії.
   

ТЕМА 14. РИНОК. КОНКУРЕНЦІЯ Й ОСНОВНІ МОДЕЛІ РИНКІВ


План.

1. Ринок як підсистема ринкової економіки.
   
2. Попит і його фактори. Пропонування.
   
3. Конкуренція та її суть.
   
4. Види конкуренції.
   
5. Конкуренція і монополія.
   

1. Під терміном “ринок” розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців. Ринок – це інститут або механізм, що зводить докупи покупців (пред‘явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг.

У широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації економічного життя, характерними ознаками якого є: самостійність учасників економічного процесу; комерційний характер їхньої взаємодії; суперництво (конкуренція) господарюючих суб‘єктів; формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін та конкурентної боротьби; ціни, що склалася на основі попиту та пропонування.

Суспільне господарство, яке функціонує на цих засадах, називають ринковою економікою Її антиподом є командна економіка, в якій діяльність господарюючих суб‘єктів централізовано регулюється державою, народногосподарські пропорції формуються на базі директивних планів, а ціни встановлюються адміністративним шляхом. Ринок є організаційною формою існування товарного виробництва. Історія останнього налічує близько 6 тис. років. Приблизно стільки чи років існує і ринок.

Якщо розглядати еволюцію ринку з точки зору суб‘єктів ринкових відносин, то ми побачимо, що спочатку це були безпосередньо виробники і споживачі товарної продукції. Потім, у міру його розвитку й відокремлення в самостійні галузі торгівлі та грошового обігу, активними учасниками ринкових відносин стають торговельні й фінансові посередники: комерційні агенти,