Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників

Вид материала

Закон

Содержание Стаття 238. Задоволення грошових вимог Стаття 239. Обмеження повороту виконання рішень по трудових спорах

Подобный материал:

• Про результати нагляду за додержанням, 136.09kb.
• Типові тематичний план І програма навчання посадових осіб І спеціалістів з питань охорони, 193.21kb.
• Книга перша, 2833.03kb.
• Ації праці, належних безпечних умов праці, підвищення її продуктивності та ефективності,, 84.75kb.
• Законодавство про охорону праці, 7656.52kb.
• Закону України "Про охорону праці", 373.73kb.
• Ки життєдіяльності педагогічних працівників навчальних закладів, що проводять інструктажі, 19.64kb.
• Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у Полтавській області Методичні, 551.75kb.
• «вирішення індивідуальних трудових спорів», 153.95kb.
• Україна врадіївська районна державна адміністрація миколаївської області розпорядження, 20.02kb.

Стаття 238. Задоволення грошових вимог

При розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

1. Вище ми зазначили, що період, за який може бути стягнений середній заробіток або різниця в заробітку у зв'язку з вимушеним прогулом або виконанням нижчеоплачуваної роботи при незаконному звільненні або переведенні, за загальним правилом, обмежується. Однак при розгляді трудових спорів з питань про грошові вимоги, не пов'язаних із звільненням або переведенням, суд або інший орган по розгляду трудових спорів має право винести рішення про виплату працівникові грошових сум без обмежень будь-яким строком. Це правило викликало деякі утруднення при його застосуванні. У зв'язку з наданням працівникам права на звернення до органів по розгляду трудових спорів з вимогами про стягнення заробітної плати без обмеження строком застосування ст. 238 КЗпП не викликає запитань. Тут йдеться про необмеженість періоду, за який була нарахована заробітна плата та за який може бути стягнена заробітна плата.

Стаття 239. Обмеження повороту виконання рішень по трудових спорах

У разі скасування виконаних судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання допускається лише тоді, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

З цих же підстав допускається стягнення з працівників сум, виплачених їм відповідно до раніше прийнятого рішення комісії по трудових спорах при повторному розгляді спору.

1. Кодекс законів про працю послідовно проводить лінію на недопустимість поворотного стягнення виплачених власником працівникові грошових сум. Одним із проявів цієї лінії є правила, викладені в статті, що коментується.

Якщо суд рішенням по трудовому спору стягнув з власника (підприємства, установи, організації) грошову суму на користь працівника і це рішення виконано, поворот виконання за умови скасування рішення суду допускається лише в тому випадку, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених працівником (позивачем) суду неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

2. У тих самих випадках допускається поворот виконання (поворотне стягнення з працівника виплачених йому грошових сум) рішень комісій по трудових спорах.

Стаття 240-1. Прийняття рішень органом, що розглядає трудові спори, у разі неможливості поновлення працівника на роботі внаслідок припинення діяльності підприємства, установи, організації

У разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 49-3 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

1. Якщо на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство повністю не ліквідоване (не закінчена процедура його ліквідації), відповідачем у справі, на якого покладається обов'язок поновлення на роботі, є підприємство, хоч би і почалася або продовжувалася на цей день ліквідація підприємства. Тому саме по собі прийняття рішення про ліквідацію підприємства не може бути підставою для відмови в позові про поновлення на роботі і перекладення обов'язку здійснити на користь працівника визначені законодавством виплати на іншого суб'єкта, зазначеного в ст. 240і КЗпП. Навіть якщо вважати ліквідатора самостійним суб'єктом у правовідносинах, які виникають у процедурі ліквідації підприємства, визнаного банкрутом (статті 25-26 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), позов про поновлення на роботі не повинен пред'являтися до ліквідатора. Відповідачем і в цьому випадку є підприємство.

2. Якщо на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство вже ліквідовано, суд повинен притягти до участі в справі суб'єктів, зазначених у ст. 240 і КЗпП.

3. Ліквідаційна комісія сама по собі не є суб'єктом трудо-правових або цивільно-правових відносин. Але можлива ситуація, коли протягом деякого часу після ліквідації підприємства вона буде існувати. Так, п. 1 ст. 21 Закону «Про господарські товариства» передбачено, що майно (кошти) товариства розподіляється між учасниками товариства в порядку і на умовах, установлених законом та установчими документами товариства, в шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію. Це правило, на наш погляд, слід розуміти як заборону розподілу майна до закінчення зазначеного строку. Отже, після припинення господарського товариства до закінчення розподілу його майна суд може покласти обов'язок виплатити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу та вихідну допомогу на ліквідаційну комісію. Але практично притягти ліквідаційну комісію або її голову до участі у спорі навряд чи можливо, тому що ліквідаційна комісія не наділяється цивільною процесуальною правоздатністю.

4. Притягнення до справи як відповідача власника, зазначеного в ст. 240 КЗпП, можливе. Але потрібно з'ясувати, кого ж законодавець має на увазі, коли веде мову про власника. Поняття «власник», яке вживається в цій статті, не тотожне цьому самому поняттю, як воно вживається в ст. 21 КЗпП і в цілому в цьому Кодексі. Законодавець у дужках у ст. 240-1 КЗпП розкриває зміст поняття «власник», чого він не робить у жодній іншій статті Кодексу законів про працю.

5. Під поняттям «власник» у ст. 240-1 КЗпП розуміється насамперед орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації. Такими є органи виконавчої влади (Закон «Про управління об'єктами державної власності»), виконавчі органи сільських, селищних, міських рад (підпункт 1 п. «а» ст. 29 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Отже, ці органи визначені законодавством досить чітко.

6. Правонаступника при ліквідації, як правило, не буває. Але бувають такі випадки, коли органи виконавчої влади приймають рішення про ліквідацію підприємства, установи, організації і визначають правонаступника. Слід мати на увазі, що правонаступник, як це випливає з частини третьої ст. 184 КЗпП, несе обов'язок не лише виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а й працевлаштування працівників, зазначених в цій статті.

7. На нашу думку, зміст ст. 240-1 КЗпП не дає підстав для твердження про те, що у цій статті в дужках цілком розкрито зміст поняття «власник», як його законодавець розуміє в цій статті. У дужках вказується лише на те, що під власником розуміються деякі певні суб'єкти. Разом з тим під терміном «власник» в цій статті слід розуміти не тільки орган управління майном або правонаступника, а і справжнього власника. Отже, на власника підприємства, установи, організації, не зазначеного прямо в ст. 240-1 КЗпП, суд може покласти обов'язок виплатити працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу, а також здійснити виплату вихідної допомоги, якщо підприємство на день винесення рішення суду ліквідовано.

Відповідно до ст. 240-1 КЗпП власник відповідає за боргами створеного ним підприємства. Це положення не відповідає загальному правилу ч. 2 ст. 219 ГК, однак воно відповідає винятку з цього правила, викладеному там же. Це не допускає заперечень проти чинності положення, що розглядається, і дає підставу для висновку про те, що власник (у розумінні Господарського кодексу) може бути притягнений до участі в справі про поновлення на роботі і на нього судом може бути покладений обов'язок виплатити на користь працівника середню заробітну плату за весь час вимушеного прогулу, а також здійснити виплату вихідної допомоги, якщо це передбачено законодавством.

8. Однак покласти відповідальність за зазначені виплати підприємства на користь працівників на власника, на наш погляд, можливо лише в тому випадку, коли власник безпосередньо є суб'єктом цивільного права. Іншими словами, цей обов'язок можуть нести засновники приватних, дочірніх та деяких інших підприємств. Якщо ж засновників кілька, то вони окремо від створеного ними підприємства іншого суб'єкта права не створюють. Таке підприємство єдиного організаційно та юридично оформленого власника-суб'єкта права не має. Покласти відповідальність на кількох суб'єктів - засновників підприємства неможливо, оскільки таким шляхом можна дійти висновку, що цю відповідальність можна покласти на акціонерів, яких може бути тисячі. А це практично неможливо. Коли ж ми визнаємо можливим покласти відповідальність відповідно до ст. 240-1 КЗпП на двох співзасновників, то зупинитися на якомусь числі неможливо. Це число може встановити лише законодавець. Оскільки він його не встановив, треба зупинитися на тому, що кілька власників, як вони розуміються в ст. 219 ГК, не можуть відповідати перед працівником відповідно до ст. 240-1 КЗпП (крім випадків, коли така відповідальність випливає із спеціальних норм). Такими спеціальними нормами є правила про субсидіарну відповідальність засновників (учасників, членів) деяких видів підприємств - членів виробничих кооперативів, крім сільськогосподарських (ст. 27 Закону «Про кооперацію»), учасників повних товариств та учасників командитних товариств з повною відповідальністю (статті 74, 77 Закону «Про господарські товариства»), учасників товариств з додатковою відповідальністю (ст. 65 того самого Закону), в тому числі довірчих товариств (ст. 2 Декрету «Про довірчі товариства»).

10. Стаття 49-3 КЗпП з Кодексу законів про працю виключена. Тому посилання на цю статтю в тексті коментованої статті втратило юридичне значення.