Створення інтегрованих програм навчання І наукових досліджень

Вид материала

Документы

Содержание FX означає: „незадовільно” — необхідно виконати певну додаткову роботу для успішного складання іспиту; F 1.4. Індивідуальна та самостійна робота студента Курсова робота (проект) Дипломна робота (проект) Самостійна робота 2. Методологія та методика наукового дослідження Емпіричний етап Теоретичний етап 2.2. Методологія наукового пошуку 2.3. Методи наукового дослідження Метод науки Методи дослідження Метод експертних оцінок Метод мозкового штурму Рис. 2.4. Класифікація методів за способом організації дослідження Метод узагальнення Методи кількісної обробки даних Теоретичні методи дослідження Метод інформацій 2.4. Теоретичні методи наукових досліджень ... Полное содержание

Подобный материал:

• Назва модуля: Основи наукових досліджень, 20.61kb.
• Н. В. Метод навчання інтегрованих мікромодулів у методичній системі виробничого навчання, 152.92kb.
• Методологія наукових досліджень 1 семестр Викладач: Волкова Неля Іванівна Зміст, 103.7kb.
• Ю.І. Прасул основи наукових досліджень, 630.91kb.
• Робоча програма загальні методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни, 156.9kb.
• Бакалаври нормативні навчальні дисципліни: Основи наукових досліджень, 168.09kb.
• Т. І. Проблеми розробки інтегрованих навчальних програм для підготовки компетентних, 140.72kb.
• Програма І робоча програма навчальної дисципліни «технологія наукових досліджень» (для, 893.23kb.
• Правила подання статей для публікації у збірках наукових праць університету, 39.5kb.
• Програма з філософії для студентів 3-го курсу спеціальності „Мікробіологія біологічного, 137.07kb.

FX означає: „незадовільно” — необхідно виконати певну додаткову роботу для успішного складання іспиту;

F означає: „незадовільно” — необхідна значна подальша робота.

Включення даних про незадовільні оцінки до залікової книжки є необов’язковим.

Державна атестація студентів проводиться відповідно до чинної нормативної бази.

1.4. Індивідуальна та самостійна робота студента

Методологія процесу навчання студентів при КМСОНП полягає у його переорієнтації з лекційно-інформативної на індивідуально-диференційовану, особистісно-орієнтовану форму та на організацію самоосвіти [10, 38].

В КМСОНП індивідуальна робота студента є формою організації навчального процесу, яка передбачає створення умов для найповнішої реалізації творчих можливостей студентів через індивідуально-спрямований розвиток їх здібностей, науково-дослідну роботу і творчу діяльність. В таких умовах індивідуальні заняття мають проводитись під керівництвом викладача у позааудиторний час за окремим графіком, складеним кафедрою з урахуванням потреб і можливостей студента.

Організацію та проведення індивідуальних занять потрібно доручати найбільш кваліфікованим викладачам. Індивідуальні заняття на молодших курсах спрямовуються здебільшого на поглиблене вивчення студентами окремих навчальних дисциплін, на старших вони повинні мати науково-дослідний характер і передбачати безпосередню участь студента у виконанні наукових досліджень та інших творчих індивідуальних завдань.

Індивідуальні заняття з певної навчальної дисципліни проводяться з одним або декількома студентами за окремим графіком. Контроль за дотриманням графіка покладається на координатора (куратора) від КМСОНП.

До основних видів індивідуальних занять відносять консультації, індивідуальні навчально-дослідні завдання (ІНДЗ), курсові та дипломні роботи або проекти [11].

Консультація — один із видів навчальних занять (індивідуальні або групові), який проводиться з метою отримання студентом відповіді на окремі теоретичні чи практичні питання та для пояснення певних теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування.

Індивідуальне навчально-дослідне завдання — вид позааудиторної роботи студента навчального, навчально-дослідницького чи проектно-конструкторського характеру, яке використовується при вивченні програмного матеріалу навчальної дисципліни.

Курсова робота (проект) — один із видів індивідуальних завдань навчально-дослідницького, творчого чи проектно-конструкторського характеру, який має на меті не лише поглиблення, узагальнення і закріплення знань студентів з навчальної дисципліни, а й застосування їх при вирішенні конкретного фахового завдання і вироблення вміння самостійно працювати з навчальною і науковою літературою, лабораторним обладнанням, використовуючи сучасні інформаційні засоби та технології.

Дипломна робота (проект) — це індивідуальне завдання науково-дослідницького чи проектно-конструкторського характеру, яке виконує студент на завершальному етапі фахової підготовки і є однією із форм виявлення теоретичних і практичних знань, вміння їх застосувати при розв’язуванні конкретних наукових, технічних, економічних, соціальних та виробничих завдань та містять елементи наукової новизни в даній галузі знань або напряму практичної діяльності.

Самостійна робота при КМСОНП є основним засобом засвоєння студентами навчального матеріалу в час, вільний від обов’язкових аудиторних занять. Зміст та обсяг самостійної роботи з кожної навчальної дисципліни визначається робочою навчальною програмою та методичними рекомендаціями викладача.

Самостійна робота студентів забезпечується всіма навчально-методичними засобами, необхідними для вивчення конкретної навчальної дисципліни чи окремої теми: підручниками, навчальними та методичними посібниками, конспектами лекцій, інтерактивними навчально-методичними комплексами дисциплін, відповідною науковою літературою та періодичними виданнями.


2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1. Наука як система знань

Наука — це сфера людської діяльності, система знань об’єктивних законів природи, суспільства, мислення, що виражається у точних категоріях.

Поняття „наука” включає як діяльність з отримання нового знання, так і результати цієї діяльності — суму отриманих знань, які створюють адекватну картину світу.

Безпосередньою метою науки є опис, пояснення та прогнозування явищ і процесів дійсності, які створюють предмет її вивчення на основі відкритих нею законів. Це особлива форма діяльності. Вона суттєво відрізняється від діяльності у сфері матеріального виробництва та інших видів діяльності.

Науку як систему відрізняє цілісна єдність кількісного та якісного накопичення наукових знань, процес формування зв’язків між ними. Системність науки реалізується становленням та розвитком її як окремого соціального інституту, що об’єднує інтелектуальний потенціал суспільства.

Для виникнення науки необхідні були певні соціальні умови: достатньо високий рівень розвитку виробництва та суспільних відносин, а також наявність багатих культурних традицій. Такі умови виникли на початку VIст. до н.е. в Стародавній Греції, де виникли перші теоретичні системи (Фалес, Демокріт та ін.), які пояснювали дійсність через природні початки. Старогрецька наука дала перші описи закономірностей природи, суспільства та мислення, які, з сучасної точки зору, хоча і були недосконалими, але відіграли видатну роль в історії людства, заклали її фундамент. До цього періоду відноситься створення перших теоретичних систем в геометрії (Евклід), механіці (Архімед), астрономії (Птоломей).

В епоху середньовіччя великий вклад в розвиток науки внесли вчені Арабського Сходу та Середньої Азії (Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні та ін.), які зберегли еліністичні традиції, збагативши їх. В Європі ці традиції були досить сильно трансформовані господарюванням християнської релігії, коли головна увага приділялась розробці християнської догматики.

Народженню науки в сучасному розумінні сприяв розвиток в цей час алхімії та астрономії, а з XVI-XVIIст. — вплив зароджуваного капіталістичного способу виробництва. На озброєння науки береться експеримент, що підсилило її пізнавальну силу. Це була перша наукова революція (Г.Галілей, І.Кеплер, Р.Декарт, І.Ньютон та ін.).

Успіхи механіки, систематизованої до кінця XVIIст., привели до формування механічної картини світу, яка набула до цього часу універсального значення (Л.Ейлер, М.Ломоносов та ін.). виникають філософські вчення про людську природу, суспільство та державу, які виступали як розділи загального вчення про єдиний світовий механізм. Відкриття закону збереження і перетворення енергії (Ю.Меєр, Д.Джоуль, Г.Гельмгольц) дало загальну базу розвитку хімії та фізики; клітинна теорія (Т.Шванн, М.Шлейден) показали єдину структуру усіх живих організмів. Еволюційне вчення в біології (Ч.Дарвін) внесло в природознавство ідею про закономірний розвиток органічного світу; періодична система елементів (Д.Менделеєв) довела наявність внутрішніх зв’язків між видами речовин.

Великі відкриття у фізиці (електрон, радіоактивність), зміна основ наукового мислення привели на початку XXст. до кризи класичної науки. До середини цього сторіччя на одне з перших місць в природознавстві вийшла біологія, в якій здійснені великі відкриття (розшифровка ДНК, відкриття генетичного коду тощо). Високими темпами розвивалися галузі науки, пов’язані зі створенням нових джерел енергії і матеріалів, космічними дослідженнями і т.ін.

Біля витоків вітчизняної науки стояли такі вчені, як М.Ломоносов, Л.Ейлер, Н.Лобачевський, М.Остроградський, І.Сеченов, В.Вернадський, І.Мєчніков, К.Ціолковський та інші.

В радянські часи був створений потужний науково-технічний потенціал. Були створені тисячі науково-дослідних установ, проектно-конструкторських організацій, експериментальних баз.

Незалежній Україні вдалося зберегти свій науковий потенціал та мережу наукових установ, які поступово відроджуються. Значним потенціалом володіє і вітчизняна вища школа, в якій працює більше третини науковців держави.

Сучасна наука виконує у суспільстві такі функції [9,11]:

• соціальної пам’яті як збереження, накопичення та трансляції досвіду попередніх епох;
  
• гносеологічну, що забезпечує суспільству необхідні знання;
  
• нормативну, що встановлює, організує та регулює відносини між науковими структурами за допомогою системи норм, правил етики;
  
• комунікативну, що реалізується за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування;
  
• аксіологічну (ціннісну), що формує в суспільстві ціннісні орієнтації, які спрямовують результати наукових відкриттів на благо людства;
  
• креативну (творчу), що реалізується за допомогою створення потужного інтелектуального потенціалу людства;
  
• виховну, що дозволяє підвищити рівень освіченості у суспільстві.
  

Процес накопичення таких знань називається науковим пізнанням (рис.2.1).




Рис.2.1. Структура процесу пізнання


Мета сучасної науки — пізнання законів розвитку природи і суспільства, їх вплив на предмети та явища, їх властивості та відношення, що здійснюється за допомогою логічного та абстрактного мислення.

Процес наукового пізнання передбачає накопичення фактажу, що підлягає систематизації та узагальненню за допомогою понять, категорій критеріїв. Поняття є вищою формою прояву думки і відображають предмети та явища світу в їх конкретних та загальних ознаках, за допомогою яких і створюється система наукового знання. Наукові знання являють собою систему взаємозалежних понять, що відбивають закономірний процес розвитку природи та суспільства.

Розвиток системи наукових знань, її удосконалення, систематизація та апробація проводяться за допомогою наукового дослідження. Вивчати, вести науковий пошук — це відкриття, де не останню роль відіграють інтуїція, індивідуальність пошуковця, досвід.

Пошук, що спирається як на емпіричний фактаж, так і науковий факт, передбачає застосування різних методів наукового дослідження та призводить до узагальнень на типологічному рівні називається науковим. Він завжди спрямований на підвищення рівня наукових знань, на відкриття нових законів природи, пов’язаний із новими оригінальними ідеями.

За цільовим призначенням виокремлюють такі види наукових досліджень [7]:

• фундаментальні, що мають найвищий ступінь невизначеності, результатом яких є відкриття нових явищ та законів природи, розширення наукових знань суспільства та їх застосування в практичній діяльності;
  
• прикладні, що передбачають пошук нових, або удосконалення вже відомих явищ та законів природи, мета яких — використання одержаних результатів у практичній діяльності людини та суспільства.
  

Наукове дослідження поділяють на два етапи: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний етап пов’язаний із отриманням та первісною обробкою матеріалу, процесом накопичення фактів, описом мовою науки, класифікацією за різними критеріями та виявленням основної залежності між ними. Під час такої роботи дослідник повинен:

• описати кожний факт термінами науки, у межах якої ведеться дослідження;
  
• відібрати з усіх фактів типові, найбільш вживані;
  
• класифікувати факти за їх сутністю, з’ясувавши наявні зв’язки між відібраними фактами.
  

Теоретичний етап дослідження пов’язаний із глибоким аналізом наукового фактажу, перевіреного, усвідомленого та зафіксованого мовою науки, проникнення у суть явищ, формулювання його в якісній та кількісній формі, обранням його в якісній та кількісній формі, обранням принципу дії та рекомендацій щодо практичного впливу на ці явища.

Між двома етапами дослідження є постановка проблеми, що означає:

• визначення того, що є невідомим і потребує доведення;
  
• формулювання питання, що відображає основний зміст проблеми, та обґрунтування його важливості для науки;
  
• виокремлення окремих завдань, послідовність їх вирішення та методи, що при цьому застосовуються.
  

Наукове дослідження рухається від емпірики до теорії, а від теорії — до практики, що її перевіряє. Цей процес включає певні стадії та характерні форми, у яких існує та розвивається наукове знання, зокрема отримання, опис фактів та постановки наукових проблем, висунення гіпотези, нової ідеї, положення, формулювання теорії та органічне включення до неї доказових положень.

Теорія (грецька theoria — розгляд, дослідження) — форма достовірного наукового знання про дійсність, що являє собою систему понять, тверджень, доказів, дає цілісне уявлення про закономірності та зв’язки у суспільстві. Наукова теорія як система характеризується: предметністю; адекватністю об’єктивній дійсності; конкретністю; інтенсивністю та достовірністю. Структура наукової теорії включає:

• факти — знання про об’єкти або явища, вірність яких доведена;
  
• категорії — загальні та фундаментальні поняття, що відображають найбільш суттєві, загальні якості явищ дійсності;
  
• аксіоми — істинні положення, що приймаються без логічного доказу, в силу їх безпосередньої переконаності;
  
• постулати —твердження, що приймаються як істинні, хоча вірність їх не доведена;
  
• принципи — вихідні положення будь-якої теорії, учення, науки або світогляду;
  
• поняття — думка, що узагальнює та виокремлює предмети, явища за певними ознаками, відображає суттєві його якості;
  
• судження — висловлена думка, у якій відображене ставлення до її змісту, істинності або хибності;
  
• умовивід — процес мислення, що об’єднує послідовність двох та більше суджень, у результаті чого з’являється нове судження;
  
• закони — суттєві та необхідні відношення між явищами, що відображають загальні зв’язки та мають об’єктивний характер.
  

Таким чином, наукова теорія — це система суттєвих ідей, підходів та логічних принципів, за допомогою яких узагальнюється досвід, отримуються достовірні знання, відображається закономірний розвиток природи, суспільства, мислення на основі зв’язків між її поняттями.

Зміст наукової підготовки майбутнього фахівця у вищій школі слід розглядати як єдність навчально-пізнавальної та науково-практичної роботи, в основі якої знаходиться програмно-цільовий метод планування та управління процесом навчання, що забезпечує інтеграцію дисциплін і водночас відображає сучасний рівень розвитку науки, її специфіку.

Деякі види студентських творчих робіт, зокрема реферати, курсові та дипломні роботи (проекти), магістерські дисертації можна віднести до так званих навчально-дослідних робіт, у яких не вирішуються питання кардинально нових шляхів дослідження у будь-якій галузі науки, а лише ставляться завдання критичного огляду вже відомого або узагальнення набутого практичним досвідом експерименту як результату, що підтверджує вже відомий факт.

Ефективність науково-дослідної роботи залежить від умов її організації, під час якої запроваджується ціла система наукових досліджень студентів, враховуючи науковий потенціал кожного особисто.

2.2. Методологія наукового пошуку

Будь-який науковий пошук від його творчого задуму до кінцевого оформлення здійснюється індивідуально, але можна виокремити загальні, методологічні підходи його проведення [12].

Методологія — вчення про структуру, логіку організації, методи та засоби діяльності в різних галузях науки, її теорії та практики. Відповідно до навчального процесу у вищій школі методологія розуміється як сукупність принципів, засобів, методів та форм наукового пізнання.

Значення методології наукового пізнання полягає у тому, що вона дозволяє систематизувати увесь об’єм наукового знання й створити умови для розробки подальших, ефективних напрямів дослідження. Головним завданням методології наукового пізнання є синтез накопичених наукових знань, що дозволяє забезпечити використання досягнень розвитку науки у практичних цілях.

Методологія вивчає методи, засоби та прийоми, за допомогою яких набуваються, визначаються та будуються різні системи знань.

Методологічний апарат включає в себе [9, 25, 27]:

• принципи організації та проведення наукового дослідження;
  
• методи наукового дослідження та способи визначення його стратегії;
  
• науковий апарат: понятійно-категоріальну основу наукового дослідження (актуальність, наукову новизну, евристичну цінність, теоретичну та практичну значущість, проблематику, об’єкт, предмет, гіпотезу, мету та завдання).
  

Всі складові наукового пошуку в сукупності є основою методологічного апарату, тому під науковим дослідженням розуміють цілеспрямоване пізнання, результати якого представлені у вигляді системи понять, законів, теорій.

Основні принципи методології пізнання:

• принцип єдності теорії та практики;
  
• принцип об’єктивності;
  
• принцип конкретності;
  
• принцип розвитку;
  
• принцип закономірності.
  

Існують різні рівні методологічного аналізу, зокрема:

• динамічний рівень: світоглядна інтерпретація результатів науки, аналіз загальних форм та методів наукового мислення, його категоріального підходу;
  
• статичний рівень: принципи, підходи, форми дослідження, що носять загальнонауковий характер;
  
• аналітико-синтетичний рівень: конкретно-наукова методологія як сукупність методів та принципів дослідження, що застосовуються в тій чи іншій галузі науки;
  
• предметний рівень: сукупність методів та принципів дослідження, що використовуються в тій чи іншій науковій дисципліні конкретної галузі наук або на стику наук, де сама наукова дисципліна виступає основною формою організації наукового знання;
  
• міждисциплінарний рівень: сфера взаємодії різних наук, коли отримання знання про предмет дослідження можливе лише у взаємодії різних підсистем з урахуванням комплексного знання про предмет.
  

Основним елементом наукового пізнання поряд із методологією є логіка наукового дослідження, під якою розуміють певний шлях у науковому пошуку. Наукове дослідження вимагає логічної послідовності певних етапів, основу яких складає раціональне мислення як відображення закономірностей реальної дійсності, що відповідає таким вимогам: конкретність, послідовність, обґрунтованість.

Логіка (грец. logos — розум, думка) — наука про закони, прийоми правильної побудови думки, спрямованої на пізнання об’єктивної дійсності, основними завданнями якої є:

• досягнення істинності знання;
  
• побудова структури розумового процесу;
  
• застосування вірних методів пізнання тощо.
  

За допомогою логіки будується процес мислення, у якому виокремлюють такі типи: теоретичне, інтуїтивне та практичне.

2.3. Методи наукового дослідження

Метод — це підхід, прийом, засіб теоретичного дослідження або практичного втілення явища (процесу).

Науковий метод повинен обиратися відповідно до галузі, у якій відбувається науковий пошук.

Тобто в залежності від ступеню складності дослідження змінюються і методи його вирішення, види експерименту, прийоми та засоби.

Методи, що застосовуються у науковому дослідженні, залежать не лише від самого предмета, а й від рівня дослідження: емпіричного чи теоретичного.

Для емпіричного рівня дослідження характерними є такі методи: спостереження, експеримент, опис, статистика тощо.

Для теоретичного рівня дослідження використовуються методи аналізу-синтезу, індукції-дедукції, аналогії та ін.

Таким чином, дослідник повинен обрати серед розмаїття методів сучасної науки саме такі дослідницькі прийоми або їх сукупність, що найбільш повно та ефективно дозволять вирішити поставлене завдання. При цьому слід розрізняти такі поняття, як науковий метод та метод науки.

Вимоги до наукового методу [7, 27]:

а) детермінованість, тобто обумовленість закономірностями як об’єкта, так і пізнавальної діяльності;

б) заданість ціллю дослідження, тобто відповідність усіх компонентів методу цілі дослідження;

в) результативність та надійність, тобто наявність результату із високим ступенем вірогідності;

г) ефективність як умова досягнення мети із мінімальними зусиллями та максимальним результатом;

д) економічність як можливість досягнення конкретних результатів без впровадження додаткових зусиль;

е) доступність у розумінні та застосуванні.

Наука має велику кількість різноманітних методів, зокрема загальнонаукових, теоретичних, експериментальних, конкретних, що входять у систему наукової діяльності та в сукупності утворюють клас наукових методів. Для ефективності в науковому дослідженні є сенс використовувати не один метод, а їх комплекс.

Різновиди методів наукового пізнання умовно поділяють на такі загальні рівні [29]:

• емпіричний (спостереження, порівняння, вимірювання, анкетування, співбесіда, тестування тощо);
  
• експериментально-теоретичний (експеримент, аналіз-синтез, індукція-дедукція, моделювання, гіпотетичний, історичний, логічний, абстрагування, ідеалізація, аксіоматика, узагальнення та ін.);
  
• метатеоретичний (діалектичний метод, метод системного аналізу).
  

Метод науки — це організація пізнавального процесу в структурі наукової та пізнавальної діяльності, що передбачає конкретний науковий пошук: формулювання проблеми, побудова гіпотези, емпірична, теоретична та експериментальна перевірка гіпотези, висновки та прогноз подальших розробок.

Методологічні знання у змісті вищої освіти виконують світоглядну, пізнавальну (дослідницьку) та рефлексивну функції. Засоби впровадження методологічних елементів у процес навчання залежать від навчального предмету та його змістового наповнення.

Серед способів формування методів навчання, що відповідають конкретно-науковому рівню методології, слід виокремити [30]:

• пояснювально-ілюстративний метод із використанням дедуктивних та індуктивних способів, аналітичної та синтетичної схем, аналогій;
  
• репродуктивний метод сприйняття інформації, запам’ятовування за асоціацією шляхом заучування, повторення, відтворення навчального матеріалу;
  
• проблемно-пошуковий метод з постановкою проблемних питань, створенням проблемних ситуацій, висловленням припущень про причини явищ, про зв’язок між різними поняттями, доведення на рівні порівнянь, логічних суджень та формулювання нових висновків, узагальнень.
  

Рис.2.2. Класифікація методів наукового дослідження за рівнем методологічного аналізу


Сформованість методологічної підготовки та здатність до опанування науковим пошуком має такі критерії оцінки [17]:

• якість знань (повнота, глибина, систематичність, системність, оперативність, гнучкість, узагальненість, конкретність, чіткість);
  
• діючі мотиви (стійкі пізнавальні інтереси, установки);
  
• навички самостійного опанування знаннями та вміннями в різних формах самоосвіти, як того вимагає КМСОНП;
  
• уміння самоорганізації пізнавальної діяльності (саморегуляція, самоконтроль);
  
• уміння виконувати операції розумової діяльності, зокрема аналізувати, порівнювати, виокремлювати суттєве, синтезувати, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, виявляти здатність до узагальнення, доказу, побудови гіпотези тощо;
  
• повнота самооцінки та критичної оцінки.
  

Знання методології у науковому пошуку дозволить упорядкувати отримані результати, розкрити можливості пошуку для вирішення проблеми, розвинути здатність до ведення дискусій та сформувати інтелектуальні здібності особистості.

Науковий пошук має кілька рівнів, серед яких [19,24]:

а) інформаційний — виявлення та усвідомлення інформації про існуючі знання;

б) критичний — виявлення рівня розробленості обраної проблематики;

в) аналітико-синтетичний — занурення у проблематику та узагальнення отриманих знань;

г) науково-дослідний — теоретико-експериментальна розробленість обраної проблематики;

д) прогностичний — узагальнюючий із визначенням перспектив у подальшому вивченні обраної проблематики.

Під час наукового дослідження має бути визначена програма наукового пошуку, в якій відображені:

• досліджуване явище (проблема);
  
• показники та критерії його дослідження;
  
• методи, що використовуються;
  
• порядок застосування тих чи інших методів.
  

Методика дослідження, незважаючи на свою індивідуальність при вирішенні конкретного завдання, має сталу структуру, основними компонентами якої є:

1. теоретико-методологічна частина, на основі якої будується методика дослідження;
   
2. історико-теоретична, що передбачає дослідження явищ, процесів з урахуванням зв’язків та взаємозалежностей між ними;
   
3. практична, тобто узагальнення результатів дослідження як логічне завершення наукового пошуку, їх аргументація.
   

Всі методи можна об’єднати в єдину групу із загальною назвою „методи пізнавальної діяльності”, що вказує на активний процес у плануванні та проведенні навчально-дослідної роботи.

Методи дослідження — це інструменти, за допомогою яких вирішуються ті чи інші проблеми, відкриваються закономірні зв’язки явищ, що вивчаються. Від правильного вибору методу залежить успішність досліджуваного явища. Методика повинна відповідати конкретним завданням дослідження та чітко відображати специфіку явищ, що вивчаються, а не механічно запозичувати методи з інших наук.

Таким чином, класифікація методів наукових досліджень за характером пізнавальної діяльності може бути представлена схемою, наведеною на рис.2.3.



Рис.2.3. Класифікація методів за характером пізнавальної діяльності

На рис.2.4 наведена класифікація методів наукових досліджень за способом їх організації. Основні з них такі:

• комплексний метод дослідження;
  
• метод експертних оцінок;
  
• метод комісії;
  
• метод мозкового штурму;
  
• метод евристичного прогнозування;
  
• метод узагальнення та інші.
  

Комплексні методи дослідження розкривають структурно-функціональні зв’язки складного цілісного об’єкта.

Метод експертних оцінок — отримання прогностичної інформації на основі виявлення та обробки думок групи експертів.

Метод комісії полягає в тому, що на базі сукупності особистих думок експертів обираються найбільш об’єктивні та обґрунтовані.

Метод мозкового штурму — творча генерація нових ідей групою експертів, їх аналіз, оцінка групою аналітиків та вибір найбільш раціональних.




Рис. 2.4. Класифікація методів за способом організації дослідження


Метод евристичного прогнозування відрізняється від інших методів чітким теоретичним обґрунтуванням, виясненням компетентності експертів або алгоритмом обробки отриманої інформації.

Метод узагальнення незалежних характеристик, їх аналіз та синтез, у ході яких відкидається все несуттєве.

Метод якісної обробки даних — різні прийоми класифікації, диференціації, категорізації на основі заданих критеріїв.

Методи кількісної обробки даних виражають у числових характеристиках різні сторони явищ та зв’язок між ними.

Емпіричні методи дослідження — це способи отримання наукових фактів під час спостереження, діагностування, експерименту праксиметричних способів тощо.

Теоретичні методи дослідження виявляють зв’язки залежності між явищами, процесами та проблемами що вивчаються.

Прогностичні методи — система правил, вимог, що направляють пізнавальну діяльність дослідника на встановлення об’єктивної істини.

Метод інформацій дозволяє швидко та ефективно отримувати інформацію з монографій, статей, різних наукових джерел щодо обраної проблематики.

Метод морфологічного аналізу — розподіл проблематики на складові, кожна з яких має декілька варіантів, а результат є сукупністю всіх можливих варіантів розв’язань.

2.4. Теоретичні методи наукових досліджень

До теоретичних методів наукового дослідження відносять: індукцію, дедукцію, аналіз, синтез, абстрагування, конкретизацію, екстраполяцію, моделювання, порівняння та класифікацію (рис. 2.5).

Дедукція (від лат. deductio) — у широкому розумінні являє собою форму мислення, коли нова думка виводиться логічним шляхом, з дотриманням правил логіки. Уперше теорія дедукції була розроблена ще Аристотелем та з часом набула вдосконалення із розвитком логіки як науки. Дедуктивні судження істинні в тому випадку, коли всі його складові — істинні. На відміну від індукції у дедуктивному судженні неможливо отримати невірний висновок, маючи істинні посилання.

За допомогою методу дедукції розширюються можливості власне розумового процесу, у якому можна виокремити два основні рівні:

• на першому доведення розглядається як судження, за допомогою якого істинність одного встановлюється на основі істинності іншого;
  
• на другому — доказ має форму, що піддається опису, завдяки чому стає зрозумілим аналіз доведення, виявлення його структури, використаних у ньому правил висновку, запис в логічній формі, тобто його формалізація.
  

У навчально-дослідній практиці в умовах КМСОНП застосовують змістовне доведення, представлене у вигляді звичайних логічних конструкцій, рівень науковості яких відповідає потенціалу молодого дослідника, яким є студент.

Індукція (від лат. inductio) — форма наукового пізнання, логіка якого розгортається від конкретного до загального. Тобто, загальне положення виводиться логічним шляхом з одиночних суджень. При індуктивному методі дослідження для одержання загальних знань про той чи інший клас предметів необхідно вивчати окремі складові цього класу та віднайти в них істотні ознаки, властиві цьому класу предметів.

Абстрагування — метод наукового пізнання, що полягає в уявному виділенні конкретних ознак та властивостей об’єкта. Завдяки абстрагуванню можливим стає виокремлення загальних або найбільш істотних ознак та властивостей досліджуваного явища.



Рис. 2.5. Теоретичні методи наукового дослідження


Моделювання — метод наукового пізнання, сутність якого полягає у дослідженні моделі об’єкта пізнання на основі абстрактно-логічного мислення за принципами наочності, об’єктивності. Під моделлю розуміють об’єкт, що замінює собою оригінал у процесі дослідження, результати якого поширюються на оригінал.

Моделювання є важливим методом наукового пізнання, що дозволяє прискорити процес дослідження й цим скоротити термін впровадження нових результатів.

Аргументація — логічний процес, суть якого полягає в тому, що в ньому обумовлена істина судження того, що прагнемо довести. Аргументація досягає мети лише у випадку, коли дослідник буде дотримуватися правил доказу і, зокрема, побудови тези за принципами:

• теза формулюється чітко й правильно, при цьому не допустимою є двоякість думки;
  
• теза повинна залишатися незмінною; у разі, якщо це правило не виконується, то думка не буде доведена.
  

Переконливість аргументації повинна відповідати таким вимогам:

а) аргументи — лише ті положення, істинність яких доведена та виконує роль фундаменту, на якому будується вся доказовість;

б) аргументи повинні бути доведені незалежно від тези, що висувається, тобто автономно, в іншому випадку сам аргумент потребує доведення;

в) аргументи не можуть самі собі суперечити, тому повинні бути самодостатніми.

Для аргументації характерними є доказовість та переконливість.

Доказ — це обґрунтування істинності будь-якої тези, достовірність якої доведена. Будь-який доказ є аргументованим, але не будь-яка аргументація є доказом. Таким чином, аргументація — це недоведений доказ, мета якого висловити власну точку зору на проблему. Доказ — це логічний процес, що дозволяє встановити істинність судження, тому він включає такі складові: тезу (судження, істинність якого необхідно довести); аргументи, демонстрацію (спосіб доведення).

Теза (грец. tesis) — положення, істинність або хибність якого доводиться. У якості тези може виступати загальне положення (узагальнення) або висловлювання.

Аргументи (підстави) — вихідні теоретичні положення або фактичні дані, істинність яких встановлена раніше і є безперечною. У склад аргументів можуть входити факти, визначення, аксіоми тощо.

Демонстрація — спосіб доведення (послідовність умовиводів, що являє собою послідовність аргументів задля підтвердження або спростування тези. Порушення законів логічного мислення призводить до прикрих помилок, серед яких найвідомішими є софізми — фальсифікація та свідома дезінформація з метою доведення хибної тези.

Софізм (грец. soficya — хитрий вигад) — це невірний, хибний доказ, що видається за правильний, заснований на зовнішній схожості явищ, заміні понять, свідомо невірному виборі вихідних положень. Сам термін походить від імені мудреця Стародавньої Греції, який вигадував вправи для тренування розумових здібностей своїх учнів, мета яких полягала у свідомому порушенні законів та правил логіки. З часом у Греції виникла софістика — мистецтво умовиводів, в основу яких покладено підміну одних понять іншими, доведення „істинності” хибної думки, своєрідна мовна „віртуозність”, гра словами, відірвана від змісту поняття. Як наслідок, софістами почали звати тих, хто відстоює свої „переконання” навіть недозволеними способами, прийомами, не переймаючись їх істинністю.

2.5. Емпіричні методи наукових досліджень

Емпіричні методи наукових досліджень є визначальними в навчально-дослідній справі, що пов’язана з практикою, зокрема педагогічною, та забезпечують накопичення, фіксацію та узагальнення вихідного дослідного матеріалу. Отримані за допомогою цих методів дані є основою для подальшого теоретичного осмислення пізнавальних процесів та створюють цілісну єдність наукового пізнання.

Основою емпіричних методів дослідження є експеримент.

Експеримент (від лат. experimentum — проба, досвід) — метод пізнання, цілеспрямоване вивчення об’єкту з метою виявлення раніше невідомих його властивостей (якостей) або перевірки правильності теоретичних положень, що визначається певною пошуковою ідеєю і має чітко виражену мету.

Експериментальні дослідження поділяють на лабораторні та виробничі.

Лабораторні дослідження проводять з використанням приладів, моделюючих пристроїв, спеціального обладнання, які дозволяють вивчити вплив одних характеристик при варіюванні інших. Однак лабораторні експерименти не завжди дозволяють моделювати реальні явища або процеси, тому виникає потреба у виробничих експериментах.

Виробничі експерименти проводять на підприємствах, спорудах в реальних умовах з врахуванням впливу різних факторів виробничого середовища. До виробничих експериментів відносять також польові експедиції, які широко використовуються в археології, біології, екології, меліорації, гідрології тощо.

Лабораторні та виробничі експериментальні дослідження передбачають широке використання спостереження, порівняння і вимірювання.

Спостереження — систематичне цілеспрямоване сприйняття окремих сторін об’єкта або об’єкта в цілому, за якого дослідник не втручається в його поведінку, а лише фіксує його якості, характеристики тощо.

У залежності від тривалості вирізняють спостереження: довгострокові, короткострокові, безперервні та дискретні (неодноразово повторюване через певний проміжок часу).

Порівняння — встановлення схожості або несхожості об’єктів безпосередньо або опосередковано (через проміжні об’єкти). Порівняння проводиться при наявності певних спільних ознак об’єктів за найбільш суттєвими ознаками.

Вимірювання — операція, яка дозволяє виявити співвідношення однієї величини до іншої, яка приймається за одиницю (еталон). Вимірювання може бути статистичним, коли вимірювана величина не змінюється, та динамічним, коли вимірювана величина змінюється. Теорію і практику вимірювання вивчає спеціальна наука — метрологія.

Особливу увагу слід звернути на евристичні та креативні методи пізнавальної діяльності.

Евристика — наука, що вивчає творче мислення. Філософія вважає евристичними ті судження, що сприяють новим відкриттям. Евристична діяльність хоча і включає в себе розумові операції як важливі компоненти, але разом із тим має специфіку, завдяки чому її слід розглядати як такий різновид мислення, що створює нову систему дій або відкриває невідомі раніше закономірності явищ, об’єктів науки.

Під евристичним методом розуміють такий спосіб вирішення завдань, який або обмежує вибір варіантів рішення, або звужує їх до мінімальної кількості. Відповідно до цього евристичний метод можна розуміти і як діяльність, що призводить до вирішення складного, нестандартного завдання, і як специфічні прийоми, які дослідник виробив під час вирішення тих чи інших завдань, та свідомо переносять набуті прийоми на близькі за метою завдання. Саме евристика спроможна зробити сам процес навчання цікавим і результативним.

Апріорі є теза, що головним завданням навчання є розвиток творчих здібностей особистості, тому результативним буде такий метод навчання, при якому не нав’язуються готові знання, а лише скеровується процес пошуку у вивченні того чи іншого явища.

Одним з основних методів, за допомогою якого можна вивчити структуру творчого процесу, є, на думку багатьох вчених, звернення до власного досвіду у вирішенні завдань, якщо не схожих, то аналогічних за складністю або метою. При цьому дослідник повинен ставити питання, серед яких найголовнішими будуть такі:

• у чому полягає суть проблеми;
  
• чи можливо її вирішити традиційними методами;
  
• чи не зустрічалася така проблематика або її аналог раніше;
  
• якщо так, чи не можна скористатися вже відомими способами вирішення подібної проблеми задля досягнення результату;
  
• вірність отриманого результату та вірогідність його правильності за умов застосування вже попередньо набутого досвіду.
  

Тож основна мета евристичного навчання як пошуку та власного відкриття — творча самореалізація в пізнавальній діяльності особистості. Цінним є те, що дидактичні основи евристичного навчання базуються на рекомендаціях, що дозволяють спробувати власні можливості в конструюванні змісту навчання, реалізація якого відбувається за допомогою технології, що є передумовою рефлексії пізнавальної діяльності. Ключовим елементом технології може виступити навчальна ситуація актуального активізуючого незнання, мета якого — набуття власного пізнавального результату у формі ідеї, проблем, гіпотез, версій тощо.

Розвиток евристичного навчання повинен включати в себе класифікацію креативних ситуацій, моделювання як засіб організації дослідницької діяльності, інтерпретацію вирішення пізнавальних ситуацій та завдань [40].

Креативність охоплює певну сукупність розумових якостей, що визначають здібність до творчості, одним із компонентів якої є здатність особистості дивергентно мислити.

Креативність визначається інтегральним показником, що характеризується поєднанням інтелектуальних та мотиваційних факторів, процесуальних та особистісних компонентів мислення. Пізнавальна сфера креативності характеризується наявністю широких категорій, синтетичністю у сприйнятті навколишнього світу.

Найчастіше дослідник користується так званим конвергентним типом мислення, під яким розуміють пошук конкретних відповідей на конкретні питання. Серед критеріїв творчого мислення визначають наступні [21]:

• швидкість, що характеризується легкістю творчого мислення і визначається загальним числом відповідей на поставлене завдання;
  
• гнучкість, що характеризується здатністю до швидкого переключення на інші рівні мислення та визначається вмінням класифікувати різні відповіді на поставлене запитання;
  
• оригінальність, що характеризується своєрідністю творчого мислення, незвичністю підходів до поставленої проблеми, нестандартністю структури відповідей;
  
• логічність, що характеризується вибором адекватного рішення, яке відповідає поставленій цілі.
  

В інноваційному процесі впровадження КМСОНП важливим є усвідомлення того, що саме складає основу навчання. Філософська модель освіти виступає як передумова особистісно-орієнтовного евристичного навчання, що активно включає його в процес конструювання власних знань. Завдання вищої школи полягає у тому, щоб навчити молодого дослідника правильно використовувати різні методи дослідження, уміти узагальнювати на теоретичному рівні та застосовувати набуті знання у майбутній сфері професійної діяльності.

Специфіка експериментального дослідження в науково-дослідній практиці вищої школи має такі етапи: констатуючий, формуючий, коректуючий, контрольний.

Експеримент як науковий метод необхідний для спеціального вивчення окремих питань з участю тих, хто підлягає експерименту. Завдяки експерименту апробовуються навчальні програми з різних дисциплін, з’ясовується їх ефективність.

У вищій школі розрізняють [14, 30]:

• експерименти, що перевіряють вірність гіпотези чи теорії емпірично;
  
• експерименти пошукового плану, у ході яких відбувається відбір необхідної емпіричної інформації для уточнення запропонованого.
  

Для проведення будь-якого експерименту необхідно:

• розробити гіпотезу, що підлягає перевірці;
  
• забезпечити умови для експериментальної перевірки гіпотези;
  
• розробити методику фіксування результатів експерименту.
  

Щодо методики проведення експерименту, то слід зазначити її важливість. Без врахування послідовності етапів проведення експерименту, його інтелектуальних та матеріальних затрат, не буде досягнуто поставленої мети. Тому під час підготовки самого експерименту дослідник повинен:

• розробити план цілеспрямованого спостереження за об’єктом;
  
• визначити межі, в яких буде проходити експеримент;
  
• створити необхідні умови з врахуванням повторюваності ситуацій, зміни впливу, характеру та умов на об’єкті дослідження;
  
• провести систематичне спостереження з метою вивчення та описання об’єкта (явища), що вивчається;
  
• проаналізувати результати експерименту.
  

Результативність експерименту залежить від правильності обраної методики та врахування попереднього досвіду у дослідженні тої чи іншої проблематики. На основі отриманих результатів експерименту можна дійти висновків про їх вірність або хибність, розробити теоретичні положення та практичні рекомендації і втілити в практику результати дослідження.

2.6. Категоріальний апарат наукового дослідження

Наукове дослідження завжди має певну концепцію під якою розуміється система взаємопов’язаних наукових положень, які використовує дослідник для досягнення результату. Концепція може ґрунтуватися на загальноприйнятих теоріях певної наукової школи або бути авторською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. І в першому, і в другому випадку викладені положення є низкою понять, а не штучним набором окремих різнопланових тверджень.

Категоріальний апарат наукового дослідження складає суттєву основу наукового пошуку, без знання якого творчий процес є неможливим. Розглянемо основні поняття, які складають його основу [24].