Органи державної влади Київської Русі
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
е походження влади, про працю як прокляття, що лежить на людині з часів її вигнання з раю. [9] Християнство сприяло розвиткові духовності (норови, мораль тощо), знайомству з досягненнями культури інших європейських держав і народів, а також з античною спадщиною.
Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.
Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення "задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів контроль, який став джерелом значних доходів церкви. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство.
Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади церковних статутів, які визначали її правовий статус. Такими статутами були давньоруські церковні статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.
Князь Володимир у своєму статуті заклинає своїх спадкоємців дотримуватися нерушимо постанов, складених їм на підставі правил всесвітніх соборів і законів царів Греції, тобто на підставі грецького Номоканона. Статут визначає повноваження церкви у новій для неї державі.
Церква на Русі відала тоді не одну тільки справу порятунку душ: на неї покладено було багато чисто земних турбот, що близько підходять до завдань держави. Вона є співробітницею й нерідко навіть керівницею мирської державної влади в улаштуванні суспільства й підтримці державного порядку. З одного боку, церкві була надана широка юрисдикція над всіма християнами, до складу якої входили справи сімейні, справи по порушенню святості й недоторканності християнських храмів і символів, справи про віровідступництво, про образу морального почуття, про протиприродні гріхи, про замахи на жіночу честь, про образи словом. Так церкві надано було влаштовувати і дотримувати порядок сімейний, релігійний і моральний. З іншого боку, під її особливе піклування було поставлено особливе суспільство, що виділилося із християнської пастви й одержало назву церковних або богадільних людей. Зазначене суспільство у всіх справах церковних і нецерковних відала й судила церковна влада. Воно складалося: 1) з духівництва білого й чорного із сімействами першого; 2) з мирян, що служили церкви або задовольняли різним мирським її потребам, якими були, наприклад, лікарі, сповитухи, проскурниці й взагалі нижчі служителі церкви, також задушні люди й прикладні, тобто раби, відпущені на волю за заповітом або заповідані церкви на спомин душі, що силилися звичайно на церковних землях у якості напіввільних селян; 3) із людей безпритульних й убогих, призрені церквою, якими були мандрівники, злиденні, сліпі, взагалі нездатні до роботи. Зрозуміло, у відомстві церкви перебували й ті духовні й благодійні установи, у яких знаходили притулок церковні люди: монастирі, лікарні, богадільні. Весь цей різноманітний склад церковного відомства визначений в статуті Володимира лише загальними рисами, часто одними натяками; церковні справи й люди позначені короткими й сухими переліками.
Практичний розвиток основ церковної юрисдикції, що намічені в статуті Володимира, просліджується в церковному статуті його сина Ярослава. Це вже досить великий і стрункий церковний судебник. Він повторює майже ті ж підсудні церкви справи й особи, які зазначені в статуті Володимира, але сухі переліки останнього тут розроблені вже в казуально розчленовані й чітко сформульовані статті зі складною системою покарань і місцями з позначенням самого порядку судочинства. Ця система й цей порядок побудовані на розрізненні й співвідношенні понять гріха й злочину. Гріх відає церква, злочин - держава. Усякий злочин церква вважає гріхом, але не всякий гріх держава вважає злочином. На комбінації цих основних понять і побудований церковно-судний порядок в статуті Ярослава. Це моральний (нравственній) катехізис, перекладений у дисциплінарно-юридичні приписання. Церкви підсудні гріхи всіх християн і протизаконні діяння людей особливого церковного відомства. На цей подвійний склад церковної юрисдикції й вказує статут, говорячи від імені князя-законодавця: ...помыслих греховные вещи и духовные (т. е. духовно-сосл?/p>