Органи державної влади Київської Русі
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
·і, коли громада не хотіла видавати злочинця.
В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.
У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвірї або прямо на місці. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без "княжа слова" (ст. 33 Кр. Пр., ст. 78 Пр. Пр.). Закуп міг піти "жалітися до князя і до суддів" (ст. 56 Кр. Пр.). Суддею виступив князь Ізяслав: він виніс вирок дорогобужцям, які убили старого конюха біля стада (ст. 23 Кр. Пр.). Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду "княж двір" (ст. 40 Пр. Пр.).
Брали участь у процесі й княжі урядовці судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.
У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду (приватний). Це був суд землевласників над феодально залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду повязано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юрєву монастирю 1130 р.
Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит.
Юрисдикція церковних судів поширювалася на духовенство, на церковних людей. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше повязані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу, про родинні сварки, справи про церковне майно.
До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука завязувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася звинувачували.
Під час випробування водою людину кидали звязаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.
Слід зазначити, що існували особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.
“Гоніння сліду” полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець: Не будеть ли татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на след или отбьться, то тем платити татбу и продажю; а след гнати с чюжими людми, а с послухи; аже погубять след на гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села ни людии, то не платити ни продажи, ни татбы.(ст.77 Пр.Пр.). Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.
У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити “заклики” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобовязана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні. Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.
Потерпілий особа, що “гнала слід”, мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень за боярина.
Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного “Руська Правда” називала послухами, а очевидців правопорушення видоками.
У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців більше. Свідч?/p>