Органи державної влади Київської Русі
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
µння холопа в суді не приймалися. Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.
За нормами “Руської Правди” у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень випробування залізом.
Важливо зазначити, що хоча у цей період державні органи не порушують судову справу, не проводять розшукових дій, однак у випадках коли зачіпалися інтереси держави, князя, органи держави все ж таки беруть на себе ці функції. (3)
Військо Древньої Русі - збройні сили Київської Русі (з кінця IX століття) і російських князівств домонгольського періоду (до середини XIII століття). Як і збройні сили раньосередньовікових словян V-VIII століть, вирішували завдання боротьби з кочівниками степів Північного Причорноморя й Візантійською імперією, але принципово відрізнялися новою системою постачання (з першої половини IX століття) і проникненням у соціальну верхівку східнословянського суспільства варязької військової знаті наприкінці IX століття. Військо Древньої Русі також використовувалась князями династії Рюриковичів для внутрішньополітичної боротьби на Русі.
З розширенням у першій половині IX століття впливу київських князів на племінні союзи древлян, дреговичів, кривичів і жителів півночі, налагодження системи збору (проводився силами 100-200 воїнів[4]) і експорту полюддя, київські князі починають мати у своєму розпорядженні засоби для утримання численного війська в постійній боєздатності, що було потрібно для боротьби з кочівниками. Також військо мало змогу довго триматися під прапорами, здійснюючи багаторічні походи, що було потрібно для відстоювання інтересів зовнішньої торгівлі на Чорному й Каспійськім морях.
Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.
Ядро війська становила князівська дружина, що зявилася ще в епоху військової демократії. У її число входили воїни-професіонали. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич любя дружину и с ними думал о строе земелнем и о уставе земелнем.
Дружина формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої (отроки, діти боярські, пасинки) дружин.
Основний контингент дружини родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації посадники, тисяцькі та інші. Про чисельність старших дружинників (без обліку їхніх власних дружинників і слуг) можна судити по більше пізнім даним (Новгородська республіка - 300 золотих поясів; Куліковська битва - більше 500 загиблих). За свою службу старші дружинники одержували землі.
Більше чисельну молодшу дружину становили гріді (охоронці князя, отроки (військові слуги), дитячі (діти старших дружинників). Однак, дружина була нечисленна й навряд чи перевищувала 2000 чоловік.[5] Молодші дружинники постійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.
Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відривалися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.
Слід зазначити, що більше чисельною частиною війська було ополчення вої - земське військо, головно із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти добровольців, що йшли з власною зброю, на власних конях. На рубежі IX-X століть ополчення було племінним. На відтинку від дружини, вої часто вирушали в похід пішо.
Із середини IX століття, коли княгиня Ольга організувала збір данини на російській Півночі через систему погостів (пізніше бачимо в Новгороді київського намісника, що переправляє 2/3 новгородських данин у Київ), племінні ополчення втрачають своє значення.
Набори воїв на початку правління Святослава Ігоровича або при формуванні Володимиром Святославичем гарнізонів побудованих їм на границі зі степом фортець носять разовий характер, немає відомостей про те, що ця служба мала якийсь строк або що воїн повинен був бути на службу з яким-небудь