Органи державної влади Київської Русі
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
спорядженням.
З XI століття старша дружина починає відігравати ключову роль на віче. Навпроти, у більш чисельній частині віче - у молодших - історики бачать не молодшу дружину князя, а народне ополчення міста (купці, ремісники). Що стосується сільського народного ополчення, то, за різними версіями, смерди брали участь у походах як обслуга обозу, поставляли коней для міського ополчення (6) або самі служили в кіннотах (5).
Також у війнах Древньої Русі приймали участь іноземні наймані загони, яких залучали князі. Спочатку це були варяги, що повязане із дружніми відносинами між Руссю й Скандинавією. Вони брали участь не тільки як найманці. Варяги зустрічаються і серед числа найближчих сподвижників перших київських князів. У деяких походах X століття російські князі наймали печенігів й угорців. Пізніше, у період феодальної роздробленості, в міжусобних війнах також нерідко брали участь найманці. Серед народів, що входили до числа найманців, крім варягів і печенігів були половці, угорці, західні й південні словяни, фінно-угри й прибалти, німці й деякі інші. Всі вони озброювалися у своєму стилі.[6] Загальна чисельність війська могла бути більше 10 000 чоловік.[5]
Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою множество варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверци.
Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.
Ранні релігії класового суспільства були досить різноманітними, що повязано з особливостями розвитку тих чи інших народів. Кожна з релігій була взаємоповязана із певною етнічною спільністю і становила невідємну частину її культури. Всі вони були політеїстичними. І хоча один бог вважався найголовнішим, жодна з цих релігій не являла собою чітко вираженої структурної системи.[7] Таким було й східнословянське язичництво кінця І тис. н. е.
За часів правління перших київських князів на Русі існували не тільки примітивна забобонність села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з розробленим космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, різноманітним ритуалом і розгалуженим станом жерців, які володіли таїнствами витончено розробленої символіки, а також різноманітних магічних дій. За усіма ознаками язичництво IXX ст. стало державною релігією Київської Русі.[8]
Перша релігійна реформа була проведена у 980 р. князем Володимиром Святославичем, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога громовержця Перуна. У "Повісті минулих літ" повідомляється, що київський князь: "поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна деревяного, а голова його [була] срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами".
Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін брат-близнюк литовсько-словянського Перуна був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток звязків з християнськими країнами. Старі язичницькі вірування та ідеї, сформовані за часів панування первіснообщинних відносин, вже не відповідали новим державним структурам. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державну релігію.
Внаслідок всебічної оцінки різних релігійних систем вибір верхівки давньоруського суспільства було зупинено на християнстві візантійського зразка за православною обрядовістю як найвигіднішу ідеологічну доктрину.
У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім народ.(2)
Безсумнівно, князю та його оточенню імпонувала ідея божественної влади візантійських василевсів та богообраності християнської імперії. Крім того, православні ієрархи, за певним винятком, не претендували на панування в суспільстві, на верховенство над світською владою. Тобто, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя. Такі взаємовідносини держави і церкви відповідали особливостям давньоруського суспільства на рубежі ІII тис. н. е., тому візантійське православя знайшло підтримку соціальної верхівки Київської Русі.
Найважливішим внеском давньоруської церкви у становлення і укріплення ранньофеодальної державної організації було перенесення в Східну Європу пристосування та примирення в нових умовах класичних ідей давньосхідного та візантійського суспільства і держави щодо закономірності панування і покори серед людей, про божественн