Народні промисли Полісся

Контрольная работа - Культура и искусство

Другие контрольные работы по предмету Культура и искусство

ктуванням складних за формою візерунків та тла. Нею виготовляли килими переважно на вертикальних верстатах („кроснах”).

Ворсова техніка характерна тим, що на вертикально натягнутій основі горизонтальними рядами вяжуть вузли зі шматочків різнобарвної пряжі. При цьому ворсовою ниткою захоплюють зверху дві нитки основи, обгинають кінцями знизу по одній нитці основи і витягують їх зсередини на лицеву поверхню. Для закріплення вузлів після кожного ряду вивязаного ворсу по всій ширині прокладають кілька ниток піткання, прибивають їх щільно гребінцем і продовжують цей процес відповідно до візерунку і величини виробу. Цією технікою в центральних і східних областях України ткали на вертикальних верстатах ворсові килими.

Отже, технікою ткання визначають характер візерунка. У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині.

У наш час килими продовжують виготовляти в домашніх умовах в багатьох традиційних осередках килимарства. Значна частина їх виробляється у західних областях України. Їх тчуть для власних потреб, на замовлення і на збут. Ця форма виробництва килимів заснована на глибокому і всебічному засвоєнні традицій кожного локального осередку. Вона повязана з природним оточенням, базується на спадковості родинного досвіду, залежить від місцевих стереотипів. Художній стереотип це найбільш характерні для того чи іншого осередку мотиви, схеми їх розташування, колорит, структура, фактура. У домашньому килимарстві лише в окремих випадках найбільш обдаровані творчі особистості вносять певні інновації в усталений принцип художнього вирішення килимів.

Останнім часом килимарство в Україні поволі занепадає. Припинили своє існування фабрики художніх виробів у Хотині, Ганичах, Нових Санжарах та інших осередках. Скорочується виробництво килимів на діючих підприємствах, зменшується кількість досвідчених ткачів, зайнятих цим виробництвом, знижується художня якість виробів. Отже, актуальним і вкрай важливим завданням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікального виду мистецтва, справжнього художнього надбання українського народу.

Килимарство це яскравий, хоч і не повсюдний, вид народного мистецтва Полісся. Воно є вершинним явищем художньо-композиційної думки і технічної майстерності й водночас своєрідним „кодексом символів”, вироблених народом у незліченних знаках цих зашифрованих образах, котрі прийшли до нас із глибини віків у вигляді елементів, мотивів та композиційних схем. Цю особливість килимарства відзначила С.Й. Сидорович, яка констатувала, що з усіх галузей декоративного ткацтва воно найчастіше повязане з народними традиціями. З цих глибинних традицій виникли і розвинулись нові декоративні форми, розраховані на смаки та задоволення побутових потреб різних верств населення. Не дивно, що в народі колись існував поділ килимів на „панські” та „селянські”, на Поліссі відповідно „шляхетські” та „мужицькі”.

Зіставлення памяток народного килимарства різних регіонів України, їх порівняння з килимами інших народів переконує, що в зоні Полісся та Середньої Наддніпрянщини маємо справу з найглибшими реліктами найкраще збереженими типами дуже давніх килимів. Цінною особливістю народного килимарства українського Полісся є його самобутня образна система, якої не порушили стилі й моди середньовіччя, не похитнули „панські смаки” періоду кріпацтва. Можливо, єдиним дисонансом з місцевими і загальноукраїнськими традиціями є явно міщанські, чужі килими в стилі псевдорококо, що поширилися тут наприкінці ХІХ ст.

Килимарство постійно розвивається. Змінюється і його роль у побуті населення. Якщо колись килими й рядна використовувалися для накривання скринь, лав, застелювання ліжок, у обрядах, то тепер переважає їх суто декоративне застосування: ними, як правило, прикрашають стіни і підлоги кімнат.

Виробництво килимів поширене на Поліссі не всюди. Воно зосереджене у двох основних регіонах: західному і східному. Перший охоплює північно-західні райони Волинської області, другий північно-східні райони Житомирщини і прилеглі до нього райони.

Килими західного регіону явище порівняно молоде. Воно виросло з виробництва ряден з властивою їм смугастою побудовою. Від ряден килими відрізняються використанням вовняних ниток, барвистістю, підвищеною декоративністю. Тутешні килими не мають кайми. Вони нерідко позбавлені орнаментів, а художній ефект досягається чергуванням різнобарвних смуг плашок.

Самостійним і яскравим явищем є килимарство Коростенщини, корені якого сягають не лише традицій давньоукраїнського виробництва; у мотивах та їх семантиці пізнаються дуже давні магічно-світоглядні символи, що сягають археологічних суспільств.

Килимарський промисел найбільш поширений у північно-східних районах Житомирщини у Коростенському, Овруцькому, Лугинському, Народицькому, Малинському та у сусідніх районах Київщини Поліському та Іванківському. Особливістю килимарства цієї зони є те, що воно повязане з побутом та виробничими традиціями тутешнього так званого „шляхетського” населення (етнічні групи тюркського походження), в стилі якого працювали також і ткалі з „нешляхетських” („мужицьких”) сіл.

Нині килими створюють майстрині сіл Бехи, Дідковичі, Селець, Вязівка. На Київщині килими цього типу виробляють майстрині з північних сіл об?/p>