Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
і або тамільські на Шрі Ланці більше вбивають „зрадників”, ніж карателів. Так робили і вєтнамські комуністи з жителями Південного Вєтнаму під час війни з французами чи американцями якщо ті хотіли тихо і мирно працювати і так пережити ці трагічні періоди в їхній спільній історії.
Ще один лозунг, це право на самовизначення народів. Постановка цього лозунгу була перенесенням на етнос права особистості на свободу і діяльність. Але права особистості завжди розуміли інакше вони не можуть сприйматися як обмежені правами інших особистостей. Людина, у відповідності з ліберальними поглядами, вільна в рамках, які не зачіпають інтереси інших людей. Принцип самовизначення народів був сприйнятий (мабуть не помилково, а спеціально в інтересах політичних еліт) інакше як виключне право одного народу на певну територію і урізання прав інших національностей, які живуть на цій же території. Зараз же у світі майже немає територій, які були б заселені одним етносом, а якщо такі території і є, то це мабуть результат геноциду або етнічної чистки, тобто результат злодіянь.
Право націй на самовизначення в теперішньому розумінні недемократичне, тому що воно порушує права меншостей. Цим „правом” реально користується тільки політична еліта титульної нації. Принцип самовизначення давно вже перетворився в зброю амбіційних лідерів, яким немає що запропонувати своїм народам для ідеологічного обґрунтування звірств. Не треба ідеалізувати навіть найбільш благородних і освічених лідерів національно-визвольних рухів. Адже і в діяльності М. Ганді і Д. Неру чітко прослідковуються особисті інтереси і нерозбірливість в засобах для досягнення влади. В діяльності багатьох інших лідерів (комуністів чи не комуністів) ці мотиви переважають.
Обєктивний аналіз ситуації не може визначати наперед політику. Слід памятати про те, що політику завжди і повсюди робить якраз еліта народу, яка виражає в даний момент якщо не глибинні прагнення і реальні інтереси, то, в крайньому випадку, сьогоденні настрої частини народу. Науковий і політичний підходи можуть протистояти один одному, більше того, вони в принципі не співпадають, тому що у наукового працівника і політика різна мета. Слід відмовитися від радянського синдрому намагання підкорити чи підвести „наукові” висновки сьогоденним бажанням властей і тим самим створити ілюзію „науково обґрунтованої” зовнішньої політики.
Принцип територіальної цілісності держави на відміну від принципу самовизначення, не має під собою ні демократичної ідейної основи, ні морального ґрунту. Це взагалі не принцип, а метод підходу до етнічних конфліктів, до сепаратизму як явища. Людство переконалось, що його порушення приводить до більшої крові ніж його дотримання. Якщо політичним елітам не жаль свого народу, то принцип непорушності кордонів відступає на другий план в порівнянні з „високою метою”. Якщо ж ця еліта не тільки політична, але і духовна, то вона буде шукати менш криваве вирішення конфлікту ніж перекроювання кордонів. З іншого боку, мабуть нелогічно боротися за територіальну цілісність своєї країни, вбиваючи своїх громадян.
Наукові працівники колишнього Радянського Союзу не повинні оглядатися на лідерів країн Сходу і їх політичну і духовну еліту коли виробляють оцінки тих або інших рухів і подій. Вони не є їхніми союзниками. У них свої інтереси які аж ніяк не співпадають ні з інтересами України, Росії та ін. Але уроки із помилок еліти Азії і Африки вчені можуть взяти, їх вивчення має практичне значення якого вчені і добиваються. У колишньому СРСР повторюється чимало з того, що відбувалося у країнах, що визволилися. Авторитаризм при зовнішній демократії, цензура (хоча еліта заперечує), присвоєння національного багатства, корупція, відмивання брудних грошей, еміграція наукової верхівки і спеціалістів, про все це можна розповісти на матеріалі країн, які ми вивчаємо і дати багатий матеріал як владним структурам (якщо вони захочуть його вивчити) так і опозиції (якщо остання достатньо розумна, щоб його використати). Треба чітко поставити проблему відповідальності еліти перед народом чи народами, якими вона взялася самостійно керувати.
С. Хантінгтон вважає, що з закінченням „холодної війни” ми стоїмо на порозі нового світового конфлікту між „великими цивілізаціями”. Він підкреслив, що внутрієвропейські протиріччя різко ослабли. Якщо на протязі нового часу війни і протиріччя між так званими державами були головним стержнем світової політики (включаючи період двох світових війн і „холодну війну”) і європейські конфлікти вирішувались в глобальному масштабі, то тепер знаття цих конфліктів створило нову ситуацію.
Протиріччя в інших регіонах ще не вирішені і загострюються. Між африканські війни ще тільки починаються. Індо-пакистанські протиріччя можуть перерости в широкомасштабну війну. Протиріччя в середині мусульманського світу і навіть серед арабських країн, арабів і євреїв це теж дуже вибухонебезпечна проблема.
До речі, роблять припущення слухачі, продовження „холодної війни” цілком могло привести до подібного варіанту. Уже були ситуації, коли США (або інші західні країни) і СРСР, переслідуючи, як їм здавалося, свої геополітичні цілі, знаходились на грані війни в інтересах деяких країн третього світу: Насерівського Єгипту, Іраку, Індії, Північного і Південного Вєтнаму, Північної і Південної Кореї, Ізраїлю. Іран теж міг би скористатися ситуацією, якби керівники антишахської революції не були занадто балакучі. Вже події в Ір?/p>