Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
ни сповнені тільки одним бажанням нести прогрес людству. Їх втручання у різні конфлікти у всьому світі, у більшості виправдані, бувають і деструктивні. Наприклад, їх політика щодо Косово це більш ніж злочин, це помилка. А це значить тільки те, що надії людства, в т.ч. і посткомуністичних країн, звязані з успіхами Західного світу.
Який же був основний зміст епохи після Жовтневої революції? Це найбільш кардинальне і найбільш спірне питання. Раніше ми розуміли це так: боротьба між капіталізмом (імперіалізмом) і соціалізмом і поступова обєктивна перемога останнього. Але тепер стало ясно, що ця боротьба виражала лише одне порівняно незначне протиріччя епохи, або ж ця боротьба була одним із проявів більш широкого глобального протистояння прогресивних і несистемних руйнівних сил. Не дивлячись на те, що вона заставляла розвинуті країни витрачати величезні кошти на озброєння і на підтримку антикомуністичних рухів, ще не перешкодило їм іти своїм шляхом: від індустріального суспільства до постіндустріального, інформаційного.
І сьогодні є чимало людей, яким „за державу прикро”, які дотримуються тези, що гуманізація капіталістичних відносин, покращення положення трудящих у країнах розвинутого капіталізму відбулися під впливом Жовтневої революції. Ніби капіталісти злякались привабливості ідей соціалізму і стали піднімати рівень життя робітників. Гуманізація капіталізму як показує історія, обєктивний процес, який витікає із законів його розвитку. Якщо ж шукати вирішальний поштовх до цього процесу, то це, мабуть, загострення класової боротьби в Америці в кінці ХІХ, а потім світова економічна криза 1929 1933 рр.
Уже із відмови від тези про „загальну кризу капіталізму”, яка відбулася ще в радянські часи, логічно витікало, що Жовтень не відкрив нову епоху у світовій історії. Країни Заходу продовжували розвиватися за законами капіталізму (тобто переходу від однієї формації до іншої = по марксизму), і вони розвивалися б точно так же, якщо б „табору соціалізму” взагалі не було! Вони точно так же, як це і сталося, вичерпали б потенції розвитку індустріального суспільства і перейшли б до постіндустріального. Наявність „соціалістичного табору” і небезпека ядерної війни, можливо, уповільнили цей процес, а можливо, і прискорили його, тому що необхідність удосконалювати військову промисловість відтягувала ресурси але і спонукала до нових технічних винаходів.
Ще одна проблема, це діяльність Комінтерну, а потім Міжнародного відділу ЦК КПРС. На нашу думку їх слід розглядати як підривну, як прояв деструктивних, несистемних сил. Це і інтервенція радянських військ на Півночі Ірану в 1920 1921 рр. з метою проголошення Іранської Радянської Республіки, і народна революція в Монголії 1921 р., деструктивна роль Комінтерну в китайській революції 1925 1927 рр., у інспіруванні комуністичного повстання на Яві (1927 р.), радянсько-афганська воєнна експедиція (1929 р.), розпуск рішенням Комінтерну Компартії Кореї у 1928 р. за фракційну боротьбу, направлення агентів навіть у Південну Африку для агітації за соціалістичну революцію на Сході і Африці. Комінтерн був штабом світової соціалістичної революції. Ідея світової соціалістичної революції хоч і негласно, а перекочувала в програму і дії Міжнародного відділу ЦК КПРС, яскравим свідченням якого є спроба залучити Афганістан до „світу соціалізму” яка в кінцевому рахунку вилилась у 10-річну війну (1979 1989 рр.) і принесла горе в десятки тисяч сімей радянських людей.
Роль компартій в різних країнах оцінити складніше. Виконуючи інструкції із Москви, вони виступали як деструктивна сила. Виступаючи захисниками інтересів робітничого класу і всіх трудящих вони грали роль опозиції, яка необхідна для розвитку демократичного суспільства, сприяли гуманізації капіталізму. Відповідно, слід уважно прослідкувати діяльність рухів та їх лідерів, які виступали з антирадянських та антикомуністичних позицій. Якщо пафос їх виступів полягав у відстоюванні демократії і свободи особистості, то не слід відноситися до них негативно. Практично, і Радянський уряд і Комінтерн діяли в унісон підбурюючи народи Азії і Африки на боротьбу з імперіалізмом та колонізаторами. При цьому Радянська Росія (потім СРСР) завжди переслідували свої геополітичні цілі на Сході підтримуючи або не підтримуючи визвольні рухи.
Важливою проблемою, є перегляд концепцій колоніалізму і національно-визвольного руху. Ця проблематика була пріоритетною у радянському сходознавстві. Але використовувались занадто однобокі підходи. Наголос робився на колоніальну експлуатацію і не приділялося необхідної уваги модернізаторським імпульсам, які давали колоніальні режими і взагалі сам факт тісного звязку колоній з метрополіями. Зі співчуттям висвітлювались різні антиєвропейські рухи, навіть ті, які були виразом традиціоналістської реакції і супроводжувались варварськими звірствами і руйнуваннями.
Взагалі, у відповідності з формульованим вище постулатом „радянського марксизму”, критика колоніалізму була звернена тільки на Захід, а національні рухи сприймалися з співчуттям тільки в тому випадку, якщо руйнували колоніальні імперії західних країн. Росія ж за визначенням була завжди права, а виступи на її окраїнах були проявом феодальної реакції, а також як наслідок прошуків все тих же західних країн. З усією серйозністю доказувалось, що Російська імперія, а тим більше СРСР взагалі не були імперіями і, звичайно, не колоніальними імперіями. Постулатом було те, що „їх” імперії роздираються націо