Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
багатьох країн колишнього „третього світу” декілька поколінь НІК переконує: „неоколоніалізм” дуже корисний для „неоколонізуємих” країн.
Серед догм, які мають науковий статус, а насправді ідеологічний зміст, поширена наступна: розрив між розвинутими і країнами, що розвиваються, продовжує розширятися. Мабуть, цю тезу можна доказати, якщо взяти сучасні показники всіх країн, що розвиваються, в тому числі „що розвиваються” в лапках, з якими не знають що робити ні їхні уряди, ні світове співтовариство. Але серед „країн, що розвиваються” відбулася різка диференціація. Більшість із них повільно, але доганяють країни Заходу.
Одним із наукових завдань сходознавців, це написання нової історії колоніалізму, де злочини європейських країн не слід замовчувати, але водночас має бути показана їх (в тому числі і Росії) роль в модернізації східних суспільств, у прагненнях вивести ці суспільства із історичного кута, їх внесок у розвиток освіти, права і судової системи, віддати належне спробам (у багатьох випадках вони виявилися невдалими) прилучення східних суспільств до демократичної системи.
Важливим є характер національно-визвольного руху, його рушійні сили. В його історії слід чітко розрізняти два типи руху. Одні рухи проти колоніального режиму очолювали буржуазні соціальні групи та ідеологи, які виставляли лозунги демократії, створення сучасної держави і свободи економічного розвитку. Інші ішли і до цих пір ідуть під прапором повернення до традиційних цінностей. У них ксенофобія і „антифорінізм” складають ядро і основний зміст. Цей напрямок боротьби можна назвати реакційним антиімперіалізмом.
Особливо небезпечно бачити риси прогресивності в тих рухах, лідери яких використовують для мобілізації мас фактор конфесіональної спільності і релігійні лозунги. Такі рухи не тільки реанімують рухи і пласти середньовічної реакції і протиставляють Схід Заходу, але і розєднують і самі східні народи, тобто наносять шкоду навіть з точки зору „боротьби з імперіалізмом”. Наприклад, рух під керівництвом Б.Г. Ті лака, „революціонера” і „демократа”, наніс удар по національно-визвольному рухові в Індії тому що протиставив індусів мусульманам. І протилежний приклад. Мухаммед Али Джинна менше всього думав про іслам як релігію, хотів щоб рух мусульман набув світського характеру, був упевнений, що створює світську державу мусульманської „нації” а зявилась в кінці кінців Мусульманська республіка Пакистан.
Ще одне спірне питання відношення до „поміркованості” і „радикальності” у визвольних рухах. Помірковані лідери, які не ставили питання про негайну незалежність, які закликали до духовного розвитку, поширенню освіти і ішли на компроміси з колоніальними властями, отримували і зараз нерідко отримують в монографіях і підручниках принизливі прізвиська „угодовців” або навіть „зрадників”. Гарячі голови, які закликали до негайної збройної боротьби, користуються стійким співчуттям. Взагалі, чим більше крові пролито в боротьбі з „імперіалізмом”, тим ця боротьба виглядає „прогресивнішою” та „успішнішою”. Мабуть, треба більш уважно вивчити питання про те, чи не були ці радикали просто авантюристами, які завдали чимало шкоди своєму народу, коли закликали його до непотрібних жертв. Не всяка іноземна влада гірше власної. З наукових позицій законно ставиться питання про те, чи дозріло дане суспільство до того, щоб стати незалежним. Ситуація в сучасних африканських державах заставляє задумуватися про те, чи здатні вони бути самостійними навіть зараз, не говорячи вже про те, дозріли вони для самостійності на 1960 рік.
Ще з часів Леніна любий антиімперіалізм вважався корисним для інтересів Країни рад і в цьому розумінні „прогресивним”. Мабуть, корисність таких рухів (наприклад, Іранська революція 1978 1979 рр.) з точки зору геополітичних інтересів тієї чи іншої держави (наприклад, СРСР чи Росії) не може розглядатись як показник прогресивності.
Звичайно, що абсолютно застарів підхід до національно-визвольних рухів як „резерву світової пролетарської революції” хоча б тому, що світової пролетарської революції не було і не буде. Менше усвідомлено те, що Росія тепер не конкурент „імперіалізму” на світовій арені і тому не зацікавлена в тому, щоб якийсь рух підривав позиції західних держав в тих або інших азіатських чи африканських державах.
В політичному, публіцистичному науковому обіході не тільки в пострадянському просторі але і за рубежем утвердилось чисто ситуативне відношення до рухів за незалежність. Якщо рух відповідає де в чому державним інтересам (у більшості випадків, звичайно, невірно зрозумілим), він називається національно-визвольним і йому видається за це диплом „прогресивності”. Якщо ж він декого не влаштовує, його називають „сепаратистським” і відмовляють йому в моральній підтримці.
Підтримка громадськістю національно-визвольного руху часто приводить до виправдання його методів і лідерів. Звірства з боку колонізаторів називаються „звірствами”. А звірства з боку борців за свободу „ексцесами”, або вони прямо виправдовуються. Але підлість одних не робить благороднішими інших.
Між тим ніяких обєктивних розмежувальних ліній між сепаратизмом і національно-визвольним рухом немає. Критерієм не може слугувати, наприклад, масовість. Ніколи не можна встановити, скільки учасників приєдналось до руху тільки тому, що інакше їх оголосили б „зрадниками”, „перебіщиками” і знищили б „свої”. Наприклад, сикхські терористи в Пенджаб