Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
нальними протиріччями, „у нас” (СРСР) же національне питання остаточно вирішене. Коментарі сьогодні не потрібні.
Найбільш „вагомим” аргументом на користь того, що російського колоніалізму не існувало, служила теза, що окраїни розвивалися швидше центру імперії і що фінанси і т. ін. перекачувалися із російських у „іногородні”. Але все це потрібно підрахувати по періодам і по країнам, а підрахунки говорять про зворотне. У всякому випадку, уява про те, що європейські країни розвинули сучасну промисловість за рахунок викачування засобів із колоній є не більше ніж пропагандистське кліше. Воно надзвичайно живуче, тому що до цих пір через 40-50 років після отримання незалежності, посиланнями на „важкі наслідки колоніалізму” місцеві еліти пояснюють відсталість колишніх колоній і виправдовують свої помилки і злодіяння в керівництві країнами.
Економічні взаємовідносини метрополій і колоній вивчені добре. Те, що результати цих досліджень не стали надбанням широких кіл істориків, в тому числі і сходознавців це вина цих самих „широких кіл”. Відомо, що в перший період колоніалізму (XVI XVIII ст.), відбувався відтік дорогоцінних металів із Європи в Азію, тому говорити про „колоніальну данину”, яка ніби золотий дощ полила Західну Європу в цей період не приходиться. Купці-монополісти, акціонери ОІК, збагачувались але за рахунок європейського споживача. На протязі ХІХ ст. ситуація змінилася: промислова перевага Європи дала їй можливість дійсно викачувати із колоній і залежних країн Азії значні сили майже 2% їх ВВП. Що стосується третього періоду колоніалізму, то в цей час вигідність володіння колоніями знову зменшилась і егоїстичні та розсудливі колонізатори звільняються від них. „Нові еліти (в розвинутих країнах Ю.П.) економічно не були зацікавлені в підтримці колоніальної експлуатації”, національно-визвольний рух же „у більшості випадків грав тільки роль каталізатора в процесі розвалу колоніальної системи” пише Г.К. Широков в монографії „Соціально-економічна еволюція: Захід Схід”. М., 1999. І все це на статистичних даних.
Економічно невиправдане прагнення до захоплення територій, вказують слухачі, досить часте явище в політиці. Відомо наскільки відкинула назад розвиток Іспанії і Португалії їх колоніальна політика в XVI XVII ст. Німеччина і Італія, яких позбавили колоній, тільки виграли від цього. Інші метрополії, давши свободу своїм колоніям, зробили вражаючий стрибок в економіці. Так що твердження про розвиток окраїн Росії за рахунок її центру (якщо це так слід ще підрахувати) не може слугувати доказом того, що її політика не була колоніальною.
Розпад СРСР і процеси, які відбуваються в СНД дають додатковий матеріал для роздумів про прогресивність колоніалізму. Є в наявності тенденція замовчувати або заперечувати все те позитивне, що здійснено метрополіями, в тому числі і Росією в колоніях чи окраїнах (Росії) так само як ведеться „антиімперіалістична” пропаганда в колишніх колоніях західних країн.
Що стосується „імперіалізму”. Як теоретична конструкція, ленінська концепція „вищої” і „останньої” стадії капіталізму виявилась просто помилковою. Вона виникла на базі дійсно нових економічних і політичних феноменів, які зявились на початку ХХ ст. „Пять ознак імперіалізму” виявились тимчасовими явищами, які звязані з другою технологічною революцією на Заході і системною кризою, яка виникла в звязку з нею. Криза була переборена, і розвиток пішов іншим шляхом.
„Імперіалізм” вживається як лайливе слово для визначення західних держав. Це пропагандистське кліше, яке можна використовувати в наукових працях, залишити його невдалим лідерам азіатських і африканських країн і журналістам.
„Імперіалізмом” називають і всяку загарбницьку політику. Це абсолютно закономірне використання цього слова. В той же час треба говорити і про радянський імперіалізм, що до речі і робиться багатьма як на Заході, так і на Сході.
Переходячи до аналізу „неоколоніалізму”, то останній був сконструйований радянськими марксистами в період розпаду колоніальної системи для того, щоб пояснити протиріччя між догмами і дійсністю. Згідно догм виходило, що колонії не можуть звільнитися від залежності інакше, ніж під керівництвом пролетаріату (читай: під керівництвом комуністичних партій). Коли почався процес передачі влади колонізаторами місцевій еліті („буржуазії”) то спочатку це просто не визнавалось. Потім, коли заперечувати політичну незалежність колишніх колоній стало вже неможливо, було винайдено поняття „неоколоніалізм”. Зміст був у тому ж: хоча політична незалежність появилась, але економічно колонії продовжують експлуатуватися. Догма не постраждала. Цей термін добре прижився ще і тому, що його підхопили керівники держав, що звільнилися. Коли ж останні не можуть справитися з завданнями по управлінню, вони списують на прошуки „імперіалізму”, „неоколоніалізму” відсутність прогресу і покращення положення народних мас, які насправді пояснюються некомпетентністю і корумпованістю правлячої верхівки, хоча зараз багато що списують на глобалізацію.
Тут слід підкреслити наступне. Економічний диспаритет приводить до перекачування фінансів. При бажанні це можна назвати експлуатацією. Але це палка з двома кінцями: фінанси ідуть і в іншу сторону у вигляді позик і допомоги, а також у вигляді нових продуктивних сил (хоча б компютеризації), які в самих цих країнах не можуть бути створені. Якби там не було, колоніалізм чи неоколоніалізм тут ні при чому. Розвиток