Межі та обмеження права власності
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
вряд чи є правильним, оскільки встановлення меж для власника здійснюється не тільки в публічному, а й у приватному інтересі, тобто в інтересі кожного власника. Крім того, формальний критерій поділу права на приватне і публічне дає змогу стверджувати, що ініціатива захисту при порушенні меж права власності конкретною особою може виходити не лише від інших власників як приватних осіб, а й з ініціативи держави, тобто в публічних інтересах (наприклад, при порушенні власником правил охорони довкілля тощо).
На думку Ф. Люшера, власник зобовязаний здійснювати своє право в інтересах усіх громадян, і жодною мірою не має право посягати на суспільні інтереси [124] . Отже, виникають два протилежні полюси: влада занадто велика необмежена, неконтрольована і довільна; влада занадто мала, піддана численним суспільним впливам і не спроможна виконувати відповідні організаційні функції [13]. Такий контрастний підхід неприпустимий. Слід говорити про гармонійне поєднання приватних і публічних прав та інтересів і відповідно до цього про їх вплив на встановлення меж, тобто зумовленість меж права власності приватними (правами інших власників) і публічними інтересами.
Отже, категорії влади, волі та інтересу взаємозалежні й усі разом характеризують поряд із правом власності його межі.
Очевидним є й інший ракурс їхньої взаємозалежності, зумовлений розсудом власника. Такий вираз стосовно характеристики права власності є загальнопоширеним і означає, що право власності здійснюється з огляду як установлень закону, так і на розсуд власника. Підставою перших є волевиявлення законодавця, другого волевиявлення власника [24]. Функції інтересу при цьому виявляються так само, оскільки інтерес нерозривно повязаний з волею, бо воля особистості діяти відомим образом у кінцевому результаті визначається інтересами цієї особистості. З іншого боку, інтерес повязаний відносно належного власнику майна за його розсудом. Категорія розсуду власника, як і його воля, і влада, і інтерес підсилюють сприйняття права власності як найбільш абсолютного і широкого з усіх прав, однак і це не робить його безмежним. Разом з тим, не можна допустити, щоб унаслідок меж, установлюваних законом для права власності, власник виявився б не в змозі використовувати власне майно за своїм розсудом.
Аналіз реалізації влади, волі та інтересу можливий шляхом їхнього дозування крізь призму розсуду власника, що дозволяє визначитися у формах їхнього вираження у виборі власника. Якщо розуміти під владою проведення власної волі субєкта [24] , то стосовно категорії “розсуду” вона виявляється як процес і як результат розсудливої діяльності власника. Інтелектуально-вольовий характер розсуду при здійсненні правомочностей власника припускає необхідність вибору найбільш прийнятного й обґрунтованого конкретного рішення, що відповідає його інтересам та інтересам суспільства в цілому.
Отже, простежується звязок між розглянутими поняттями і розсудом, який також не безмежний і має свою міру. Тому частіше субєктивне право характеризують як таке, котре встановлює міру дозволеної поведінки управомоченої і міру належної поведінки зобовязаної особистості. Звідси випливає, що, як таке, субєктивне право дає змогу субєкту в певних межах діяти по своїй волі і за своїм розсудом, а також вимагати відповідної поведінки від інших, що у сукупності задовольняє його інтереси.
У судженнях деяких вчених убачаються єдність і розходження в підходах до поняття міри дозволеної поведінки [34; 22; 199] , що припускає наявність у ньому трьох елементів: міра, дозвіл, поведінка.
Стосовно першого елемента - міри існують дві точки зору, що заслуговують на увагу: вона розуміється як певна можливість, існуюча у межах, передбачених законом [18] і як міра дозволеної поведінки самого носія субєктивного права [34] . У першому випадку термін міра замінений на межі, що свідчить про взаємозвязок цих понять. Проте, вони не є тотожними, оскільки категорія межа є обєктивною внаслідок того, що вона нормативно встановлена. Категорія ж міра є субєктивною, бо вона визначає встановлення меж можливих дій не тільки і не стільки власника, а й самим власником. Тому також звертає на себе увагу те, що субєктивне право розглядається з двох позицій: як міра можливої (дозволеної) поведінки самого носія субєктивного права і як сумірність з вимогою відповідної поведінки від інших.
Таким чином, виникає подвійний аспект меж права власності міра і дозвіл.
Другим елементом є дозвіл (або, інакше, можливість поведінки). Якщо вести мову про дозволену поведінку управомоченої особи, то такий дозвіл виходить від законодавця за допомогою вираження волі, втіленої в законі. А якщо говорити про належну поведінку зобовязаної особи, то, крім законодавчих розпоряджень про це, важливими є вимоги, які висуваються власником, належної поведінки від усіх інших осіб, про неприпустимість порушення його прав та інтересів.
Третій елемент дозволена поведінка - вимагає визначеності того, у ставленні кого або чого йдеться про поведінку. При цьому варто виходити з того, що, встановлюючи права й обовязки, норма права регулює відносини між власником й іншими особами, а при наявності певних юридичних фактів служить підставою для виникнення правовідносин. Отже, виникають правовідносини власності і разом з ними