Межі та обмеження права власності
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
?остей власника соціальними інтересами [120] .
Звідси виникає логічний звязок між соціальним призначенням права і його межами, що цим призначенням зумовлені. Саме тому повсюдно прийнятним є твердження про необхідність здійснення права відповідно до його призначення. Так, на думку О. С. Іоффе, під межами здійснення цивільних прав потрібно розуміти межі, що випливають з їхнього цільового призначення [105]. Проте не слід зводити межі права тільки до його здійснення відповідно їхньому призначенню, оскільки існує і багато інших критеріїв для встановлення таких меж.
Взаємозвязок природного права власності і соціальних умов його існування та реалізації є тим чинником, який зумовлює вимоги до меж цього права: 1) морального, 2) звичайного і 3) правового (позитивного) характеру. Останні зафіксовані в законі і мають загальнообовязковий характер. З їхньою допомогою норма права надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобовязує його утримуватися від певних дій відносно обєкта права власності. Ці приписи виходять із природності прав всіх власників у суспільстві та необхідності їх гармонізації. Як зазначав Г.Ф. Шершеневич, при тих значних правомочностях, котрі має власник, можна непокоїтися, що здійснення права, нічим не обмежене, здатне відбитися вельми негативно на інтересах інших членів того ж суспільства, на інтересах самого суспільства [221] .
Загальноприйнятою є вимога закону до здійснення права власності в рамках дозволеної поведінки. З цього погляду дозволеною є поведінка з урахуванням таких вимог до неї, як розумність і сумлінність, охорона довкілля, додержання моральних засад суспільства. Саме природне право як моральні і правові ідеї, принципи, ідеали тощо зумовлює правосвідомість особистості, котра, існуючи в суспільстві, повинна враховувати його моральні підвалини як природні правила поведінки, і таке положення є беззастережним [204]. Ця вимога закріплена в ст. 320 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) [217]. Особа повинна дотримуватися і звичайних вимог, якими є звичаї як правила поведінки, що не встановлені актами цивільного законодавства, але разом з тим є усталеними у певній сфері цивільних відносин. І хоча звичаї загальнорегулятивної значущості не мають, вони також відіграють певну роль у регулюванні суспільних відносин (ст. 7 ЦК) в тому числі стосовно встановлення меж права власності. Ці межі має кожне право, як і право власності [160] .
Вимоги до власників, які вступають між собою у відносини, висуваються й позитивним правом (законом). Економічні закони, як і закони природи, мають обєктивний характер, тобто існують всупереч волі, свідомості, уявлень і бажань людей [204]. Позитивне право (юридичні закони), навпаки, є вольовими актами. Однак вони втілюють в юридичні конструкції економічні закони та природні права. З погляду позитивного підходу будь-яка норма надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобовязує його утримуватися від певних дій щодо його майна або дотримуватися певного порядку здійснення ним своїх прав.
Отже, норма права, передбачаючи волю учасників суспільних відносин, що регулюються нею, встановлює одночасно і межі їх вільної поведінки. Це стосується можливості для субєкта свідомо обирати той або інший варіант поведінки та втілювати його в своїх діях, очевидних для інших осіб, ураховуючи їх інтереси та приписи права.
Позитивне право зазвичай розмежовує поняття права власності в обєктивному та субєктивному розуміннях. Виявлення сутності категорій меж і обмежень лежить у першу чергу в площині цих понять.
Правом власності в обєктивному розумінні є сукупність норм, котрі регулюють суспільні відносини щодо порядку набуття права власності, його здійснення через правомочності щодо володіння, користування та розпоряджання, припинення та захисту [216].
В обєктивному розумінні право власності бачиться по-різному: а) як інститут цивільного права [215; 42] , б) як комплексний інститут [200; 216] . Остання точка зору видається більш слушною, оскільки норми про право власності містяться як у цивільному, так і в інших галузях законодавства (житловому, земельному, господарському, сімейному, трудовому). Звідси випливає, що межі права власності встановлюються не тільки цивільним, а й іншими галузями законодавства.
Загальне розуміння права власності, як правило, повязується з категорією присвоєння, що, у свою чергу, є виразником сутності власності, й у тому числі в контексті її меж та обмежень. Право власності є юридичним способом розподілу майна в суспільстві шляхом наділення осіб субєктивними правами на нього. Наділення осіб майном свідчить про його присвоєння, що є двоїстим явищем: як ставлення людини до природи, що і виступає у певній формі і як відносини між людьми, тобто як суспільно-виробничі відносини [104] .
Сутність присвоєння полягає у ставленні до привласненого майна як до свого власного. При цьому присвоєння майна (речі) однією особою, поєднана з необхідністю несення тягаря його утримання, неминуче тягне за собою відсторонення від цього майна (усунення від прав на нього) всіх інших осіб. З цього випливає, що право власності дає можливість визначитися з тим, кому за законом належить майно в результаті присвоєння, і тим самим дає змогу встановити відмежування майна однієї особистості (власника) від майна інших осіб (невласників).
Присвоєння опосередковує розуміння власності як ставлення особистості до належної їй речі як до своєї. Власність спираєтьс