Лівобережне козацьке військо доби Руїни
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
кого). Кількісний склад полків залишався незмінним (11), крім 1663-1665 та 1668рр. в які було 12 полків. За гетьманування І.Самойловича перестав існувати (1672р.) Зінківський полк, але поновлений Гадяцький. У 1688р., за гетьманування І. Мазепи, ліквідований Сосницький полк. Розглянута динаміка реформування козацьких полків на Лівобережжі свідчить, що вона зводилася лише до перегрупування сил. Військовий потенціал їх залишався незмінним [53, с.91]. Полки поділялися на сотні, які також були і військово-тактичними, і адміністративними одиницями. Їхня кількість теж залежала від густоти населення. Протягом останньої чверті XVII ст. (як до і після того) в жодному полку не було сталого числа сотень. Воно коливалось від 7 в невеликому полку і до 20 у великих полках. Називалися сотні теж за назвою сотенного містечка (Керибердянська, Ічнянська тощо). Іноді у великих містах було по 2, по 3 і навіть по 4 (яку Прилуках) сотень, які іменували подвійно: Перша Ніжинська або Четверта Прилуцька. Кількість козаків у сотні теж коливалася від 50 60 чоловік у малих сотнях до 1000у великих. Керував сотнею, як це зазначалося вище, призначений гетьманом (чи полковником) сотник та сотенна старшина писар, осавул і хорунжий, які підпорядковувалися лише полковій адміністрації. Кожна сотня, як найнижча тактична одиниця, мала власний прапор (хоругву), котра символізувала військову честь і доблесть. Сотник мав шестипер (чи пернач). Інших клейнодів у сотні не було. [29, с.95-96].
Козаки однієї сотні, які жили в різних близьких селах, хуторах та присілках, обєднувалися в курені на чолі з курінним отаманом, якого обирали самі. Це була радше економічно-соціальна структура, аніж тактичний підрозділ. Хоча в документах значиться, що козаки одного куреня в поході трималися разом і керувалися вказівками курінного отамана. В сотні було від 6 до 12 куренів по 5 10 чоловіку кожному. [29, с.96].
За родами реєстрове козацьке військо Лівобережної України чітко розподіляється на кінноту (кавалерію), піхоту й артилерію. В полках і сотнях не було сталого поділу на кінноту й піхотудо них входили і перші й другі, аркебузери, піхотинці, пищальщики, кавалеристи. В похід вирушали переважно кінні сотні, які могли діяти і у пішому строю як мушкетери. Суто піші козаки, які складали сотню в мирний час, залишалися для несення гарнізонної служби. Мали місце виступи у похід і чисто піших сотень. Змішані не могли існувати і діяти спільно в бойових умовах. Проте в останній чверті XVII ст. переважала все ж кіннота, підпорядкована генеральному осавулу. Вона становила від половини до трьох четвертих складу полку чи сотні. [44, с.249]. У бойових діях і далеких походах брала участь переважно кіннота. Але при потребі залучалася і піхота, підпорядкована хорунжому. Наприклад, у Чигиринській війні піхотинців використовували головним чином як гарнізони фортець для охоронної (караульної) і сторожової служби, як обслугу для артилерії в обозі.[29, с.97].
Важливим родом козацького війська була артилерія (армата), якою порядкував генеральний обозний і котра підкорялася безпосередньо гетьману. Гармати виготовляли двома способами: їх виковували із заліза (вже наприкінці XVII ст. майже припинилося) й відливали із чавуну та міді (спижу). Важливим удосконаленням стало введення нарізних (гвинтових) гармат. Недоліком артилерії була її багатокаліберність. Всі гармати поділялися на два типиоблогові (стінобитні) й польові. Останні в свою чергу ділилися на загальновійськові та полкові. Гармати можна класифікувати й за такими видовими ознаками: по виробництву (ковані й литі), по матеріалу (чавунні, залізні, мідні), за призначенням (родом служби фортечні, стінобитні, польові), за розмірами (великі й малі), по калібру (фальконети дрібнокаліберні; мортири крупнокаліберні), по вазі ядер (шестилотові, трифунтові і т.д.).
Гармати діставали з царських арсеналів, брали як трофеї і виготовляли в Україні. Центрами гарматного ремесла були Батурин і Глухів, про що засвідчують написи на казенній частині зброї. [29, с.143].
Українські козаки створили цілий клас багатоствольної артилерії. В Росії такі гармати називали “сороками”, а на Україні “ожигами”. В XVII ст. “ожиги” вдосконалили і розробили більш досконалу конструкцію “органи”, що складалися з мушкетних стволів, кількість яких сягала кількох десятків, а іноді доходила і до сотні. “Органи” були розташовані в декілька рядів, і встановлені на двоколісному лафеті. Як свідчать документи, в другій половині XVII ст. на озброєнні Київської фортеці знаходилась велика кількість “органів”: на 23 лафетних двоколісних станках було встановлено 537 мушкетних стволів і 10 “пищалей затинних”. Таким чином, розташовані в найслабкіших і найнебезпечніших місцях Київської фортеці, ці 23 “органи” заміняли цілий полк і надійно охороняли Київ від ворогів. [42, с.177-178].
У великих містах (Києві, Чернігові, Чигирині) була фортечна (кріпосна) артилерія, що утримувалася ратушею чи магістратом і з міста не вивозилася. .Під час походів артилерію, що рухалася, охороняли компанійці, а в таборахсердюки. Обслугу і коней генеральної артилерії утримували міста і села, які називав гетьман. Він же визначав час їхньої приписки до обозу і функціональні обовязки. В останній чверті XVII ст. такими містами (з присілками) були Лохвиця, Ромен, Короп, Вороніж
До штату генеральної артилерії, призначеного генеральним обозним і затвердженого гетьманом, належали: гарматний осавул, артилеристи (армаші, пушкарі), ковалі, теслі, конюхи, затинщики, лимарі. Везли гармати на "пал?/p>