Лівобережне козацьке військо доби Руїни
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
?лковники діставали від гетьманів грошову винагороду (талери, злоті, леви), багаті дарунки, тканину (лудан, сукно), хутра, млини, землі, їм належали тяглі люди, села й хутори. Охотницькому полковнику, як і городовому, керувати полком допомагала полкова старшина. її склад фіксує грамота І. Самойловича 1679 р. про виплату грошей старшині І. Новицького. Щодо грошових винагород, то старшинська ієрархія мала такий порядок: осавул, хорунжий, писар, обозний, підосавул. [2, с. 685].
Осавул охотницького полку це заступник полковника в усіх важливих справах полку. За необхідності очолював полк у поході (був наказним полковником) або окремі загони під час військових дій, складав компут (реєстр) товаришів, першим підбирав і приймав у "молодці" нових полчан, відповідав за наявність і роздачу обмундирування, екіпіровки та зброї.
Помічником осавула був підосавул, який теж у міру потреби виконував ці функції (окрім наказного полковника). Допомагав осавулу в безпосередньому керівництві полком (у стройовій частині) хорунжий охотницького полку. Полковий писар вів справи полкової канцелярії, а обозний клопотався тим, що провадив забезпечення провіантом, грошима, набоями, порохом, а під час воєнних дій влаштуванням табору, розміщенням гармат тощо. Полки поділялися на сотні на чолі з сотником і сотенною старшиною (осавул, обозний, хорунжий) та курені на чолі з курінним отаманом. [32, с. 257].
Комплектувалася старшина зі складу самих полчан, з найвміліших, найдосвідченіших і заслужених, щоб це був, як писав Самойлович, "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своих делах, жеби мог міти в руках своих" керівництво підрозділом. Сотниками та курінними отаманами намагалися призначати не іноземців, а українців. Про це свідчать згадані в архіві І. Новицького прізвища сотників і курінних: Гордій Левченко, Лукян Скребишенко, Андрій Гамалія, Яків Конотоп, Іван Решківський, Петро Блавадський, Сергій Криштопович [28, с. 82].
Для підтримання боєздатності охотники використовували допоміжні служби реєстрового війська, позаяк своїх не мали. їх обслуговували: на переправах кормщики, суднобудівники, конопатники, мостобудівники; під час облогигранатники, підкопники, підривники. Для виготовлення одягу найманці послуговувалися шапошниками, чоботарями, кравцями. При конях були стадники, коновали. Для догляду за козаками тримали цирульників, які виконували й лікарські функції.
З допоміжних служб у охотницьких полках можна також назвати курєрів, фельдєгерів та полкову музику у складі барабанщиків (довбиші, литавристи), скрипників та сурмачів. Музики подавали сигнали збору, виступу в похід, тривоги, наступу, відходу, атаки тощо, тому вони завжди були при війську, якщо навіть у поході брав участь не весь полк. Гетьман у своєму наказі завжди вимагав надіслати молодців, а "разом з тими людьми і трубачов пильно і пильно жадаю". Музиканти також звеселяли охотницьку старшину і рядове товариство під час свят [44, с. 250].
Командував охотницькими полками і видавав розпорядження на всі без винятку акції особисто гетьман. Тільки перед ним звітувалися наймані полковники про виконання того чи іншого завдання. Щоб видати наказ, гетьман викликав охотницького полковника до Батурина або в похідну ставку до табору. Іноді командування здійснювалося через спеціальних розсильнихмолодців, які "послані в пильних делєх" усно передавали інформацію і через них "слушний ответ чинився". Коли ситуація змінювалася, гетьман "добрим молодцем" надсилав негайну звістку про відміну старого і видання нового наказу. [29, с. 118].
Гетьманські інструкції розпорядчого змісту мали лаконічний характер і містили лише коротку інформацію до виконання. Коли ж задіяним був увесь гетьманський регімент, розпорядження давались обємніші.
У великих військових акціях гетьмани в письмовому наказі визначали не лише шлях, а й конкретні стратегію і тактику дій у майбутній ситуації, передбачали розташування війська та порядок ведення бою. Гетьман пильнував за тим, аби його накази справно виконували всі підлеглі. Коли ж їх не виконували, або виконували неточно чи погано, він виносив підлеглим догану чи карав. [28, с. 79-83].
На відміну від реєстрового козацтва охотницькі полки не мали постійної території дислокації. Вона завжди визначалась гетьманом у кожному окремому випадку на підставі потреби або з тих чи інших обставин. З часом все ж якась територіально-адміністративна одиниця поступово закріплювалася за одним компанійським чи сердюцьким полком, перетворювалася для них у "звиклі становиська". Наприклад, у 1676 р. полк Ілляша Новицького мав квартири (постій) у Стародубському й Чернігівському полках, у 1677-1680 рр. в Лубенському й Миргородському, а в 1681 р.у Переяславському полку, а пізніше за ним остаточно закріпили Лубенський полк із постоєм у сотнях Роменській, Глинській, Лохвицькій, Городиській, Чорну-хинській, Лукомльській, Лубенській, Костянтинівській, Чигирин-Дібровській, Пирятинській, Сенчанській. Полк Якова Павловського мав квартири в Прилуцькому полку, сердюки у містах Батурині, Глухові, Лубнах, Гадячі, Лохвиці. У 70-х роках прибуваючі з Правобережжя найманці розташовувалися Петром Рославцем на Стародубівщині [28, с.83].
Розквартировував полчан полковник чи осавул, або обозний, чи хорунжий у тісному контакті з полковником та полковою старшиною того городового полку, в якому визначено місце постою. Жили полчани на квартирах у міщан, селян, а іноді (в дуже незначних випадках) і в козаків, хоча останні зві