Історія природознавства
Курсовой проект - Биология
Другие курсовые по предмету Биология
торію науки. Це був докласичний етап у розвитку природознавства (класичне природознавство починається значно з XVI-XVII ст., коли будуть закладені основи сучасної науки).
Панування натурфілософії обумовило такі особливості давньогрецької науки, як абстрактність і абстрагованість від конкретних фактів. Кожен учений, що одночасно був і філософом, намагався уявити усю світобудова в цілому, нітрохи не турбуючись про відсутність достатнього фактичного матеріалу про явища природи. Це проявилося, зокрема, у давньогрецької концепції космосу, для якого ж характерний наліт колишніх міфологічних уявлень про світ. Коомоцентризм - важлива характеристика древнегрецької натурфілософії [6,59].
Поняття космосу мало для древніх греків істотно інший, відмінний від нинішнього розуміння зміст. Саме слово космос спочатку означало порядок і застосовувалося до позначення військового ладу або державного устрою. Разом з тим вже в VI-V ст. до н.е. з`являється розуміння космосу як Всесвіт, як навколишньої світу, як природи. При цьому космос уявлявся древнім грекам як своєрідна проекція живої природи або людського суспільства. Це означало, що образ космосу, що склався в древніх мислителів, наділявся або якостями, властивими істотам (наприклад, розгляд космосу в якості величезного людиноподібного організму),або соціальними якостями, що відбивали соціальні відносини тодішнього суспільства.
Як у Всесвіті (космосі) давньогрецька філософія виявляла людину, так і в людині вона побачила Всесвіт. Космос був як би макролюдиною, а людина - це мікрокосм. Така точка зору приводила до висновку про злиття людини і Всесвіту. Людина виступає як частина загального космічного цілого. У ній втілені всі ті сили і стихії, що утворюють космос.
Уявлення про стихії як основний, найпростіший початок (елементи), з яких складається космос, виникло уже на першому етапі становлення античної натурфілософії.
1.2 Перший (іонійський) етап розвитку давньогрецької натурфілософії. Вчення про першооснови світу
З VI ст. до н.е. починається особливий період в історії науки і культури Древньої Греції. Це був період, коли давньогрецька цивілізація стала панівною у великому регіоні, що охоплює південно-східне Середземноморя, Малу Азію і частину чорноморського узбережжя. До цього часу завершилося формування давньогрецьких міст-держав, у яких великий розвиток одержали торгівля, ремісниче виробництво, культурне життя. Серед них виділялося Мілет головне місто Іонійської колонії в Малій Азії. Через нього проходили важливі торговельні шляхи з Греції в Азію. Місто це було також великим культурним і політичним центром, куди спрямовувалися видатні філософи, учені, політичні діячі того часу. Мілетська школа натурфілософії залишила глибокий слід в історії античної культури.
У рамках древньогрецької натурфілософії зявилися думки про те, що всі предмети навколишнього світу складаються з простейших начал (стихій). До таких найчастіше відносили вогонь, воду, повітря і землю.
Давньогрецький філософ Геракліт Ефеський (544 483 р. до н.е.) пропонував, наприклад, як таку перщооснову вогонь. Цей космос, писав він, єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, у повну міру займистими й у повну міру згасаючим. При цьому Геракліт вважав, що все обмінюється на вогонь і вогонь - на все, подібно тому як золото на товари, а товари на золото.
Подібним чином розуміли основу світостворення и представники мілетської школи. Її засновник Фалес Мілетський (приблизно 625547 р. до н.е.) думав, що початком всього є вода. Усе виникає з води і, зрештою, повертається у воду, учив він. Нашу землю він порівнював з островом, що плаває в океані води. Фалес був одним з перших учених античності, що залишили визначений слід в історії астрономії і математики. Він одержав популярність завдяки пророкуванню сонячного затемнення, визначенню сонцестояння і рівноденства, відкриттю того, що Місяць світить не своїм світлом. З його імям звязують винахід способу виміру висоти пірамід по довжині їхньої тіні. Фалес увів календар, визначивши тривалість року в 360 днів і розділивши його на 12 тридцятидневних місяців.
Учень Фалеса Анаксімен (близько 585524 р. до н.е.) визнавав за основу усього повітря, що має здатність розріджуватися і стискатися. Різним ступенем його розрідження й ущільнення він пояснював виникнення всіх тіл навколишнього світу. Розріджуючись, повітря стає вогнем, стискаючись - хмарами, водою і землею. Рух повітря, який створює багатоманітність світу, відбувається вічно.
Інший учень Фалеса Анаксимандр (610546 р. до н.е.) пішов дещо іншим шляхом. Він відмовився від прийняти за першооснову світу будь-яку із стихій, бо вважав, що не може бути першоосновою будь-який стан матерії в її конкретній формі, чуттєво сприйнятій формі [6,60].
Першоосновою світостворення він вважав якісно невідокремлену міфічну першоречовину, якій він дав назву алейрон. Анаксимандр думав, що “апейрон” спочатку являв собою невизначену туманну масу, що знаходилася в постійному; круговороті, із якого все ж таки і утворилося все багатоманіття світу.
Сприйняття світу як породження якихось першооснов, як царства стихій було характерною рисою античної натурфілософії.
Анаксимандру належала перша в європейській науці спроба дати загалькосмологічну картину світу. У цій картині Земля центр Всесвіт. Її оперізують три вогненних кільця: со