Історія виникнення та розвитку жіночого марафону
Курсовой проект - Медицина, физкультура, здравоохранение
Другие курсовые по предмету Медицина, физкультура, здравоохранение
онську дистанцію за 3:02.53.
Усе більше жінок поповнюють ряди аматорів бігу на короткі дистанції, щоб у найближчому майбутньому стати марафонцями.
У США самий знаменитий з марафонів - Бостонський - був спочатку доступний тільки чоловікам. Але вже в 1964 р. одна молода жінка, як глядачка цього традиційного забігу, що спостерігала за перипетіями, подумки готувалася до того, щоб прийняти в ньому участь. У 1966 р. 23-річна Роберта Гібб заявила про своє бажання долучитися до учасників Бостонського марафону, але організатори відповіли їй, що "жінки в силу своїх фізіологічних особливостей не здатні пробігти марафонську дистанцію". Це було - у 1966-му [10].
Але Роберта не упокорилася і, прийнявши відмову за виклик, почала тренуватися в бігу на дистанціях, близьких до 40 миль. За день до змагань Роберта прибула автобусом із Сан-Дієго в Бостон. Ховаючись недалеко від місця старту, вона дочекалася початку забігу і, коли забіг почався, непомітно приєдналася до марафонців. Бігуни співчутливо поставилися до неї, і вона успішно завершила дистанцію за 3 години 20 хв. Роберта прийняла також участь у забігах 1967 і 1968 р.
У 1967 р. імя іншої, правда менш швидкої, бігунки потрапило на газетні смуги. Двоє офіційних представників Бостонського марафону, Хили і Семпл, знайшли її присутність уже на дистанції. Кетрін Суіцер удалося "проникнути" у списки учасників марафону, сховавши своє імя під ініціалом К. Суіцер - таке прізвище не викликало підозр. Коли Кетрін подолала половину шляху, виникла ганебна бійка, у ході якої офіційні представники намагалися зірвати з неї стартовий номер. Як би те ні було, Суіцер фінішувала, хоча й уступила у швидкості Роберті, що у цьому забігу вислизнула від пильного ока організаторів. Після викриття Суіцер Національний союз аматорів, атлетики прийняв надзвичайно "мудре" рішення: заборонити спортсменці брати участь у забігу через те, що вона бігла разом з чоловіками, так до того ж без супроводу компаньйонки!
Позитивним у цьому інциденті було те, що спортсменка повернула його у свою користь, а в кінцевому рахунку і на користь усіх жінок-аматорок марафону. Вона стала одним з керівників марафонської програми, організованою фірмою "Ейвон", чия фінансова підтримка, а також допомога іншої косметичної фірми "Бон Белл" і ще ряду інших сприяли більш масовій участі жінок у забігах під егідою спонсорів. Кожна з них, якщо в неї було таке бажання, одержала можливість позмагатися [10].
Через якийсь час після ганебного інциденту в Бостоні організатори багатьох марафонів дозволили жінкам брати участь у них, незважаючи на завзятий опір Національного союзу аматорів атлетики. На одному з подібних забігів (у Нью-Йорку) жінкам дозволили виступити в змаганнях, але з умовою, що вони приймуть старт на 15 хв. раніш чоловіків - спортсменки повинні бігти окремо. Коли роздався стартовий постріл, усі жінки сіли на землю. Вони просиділи чверть години, а потім побігли разом з чоловіками, так сказати записавши на свій рахунок цей 15-хвилинний "штраф". Нарешті в 1972 р. і в Бостоні допустили жінок до старту. Ніна Кушик установила перший офіційний жіночий рекорд у марафонському бігу - 3:10.21. У 1975 р. до фінішу прийшли 28 жінок, у 1978 р. їх було вже 186, а в 1982 р. - 482. Стосовно числа чоловіків, що завершили дистанцію, це складає 1,5; 4,6 і 9,6 %, причому тут враховані результати, що входять у розряд офіційно зареєстрованих.
У 1983 р. Джоан Бенуа стала переможницею серед жінок у Бостонському марафоні - 2:22.43. Сталося це раніш, до 1957 р., і вона випередила б усіх чоловіків, що пробігли повну дистанцію на змаганнях, які тоді відбулися, (деякі з забігів були укороченими). Так, воістину "жінки в силу своїх фізіологічних особливостей не здатні пробігти марафонську дистанцію".
Незважаючи на те що Бостонський марафон привернув до себе найбільшу увага завдяки широкій участі в ньому жінок, він був не єдиним у цьому роді. Жінки заявляли про себе й в інших країнах, однак, не вважаючи декількох найбільш великих змагань, проведених у ФРН і Франції, справді масовий характер жіночий біг набув у США. Проте єдиною американкою, що зуміла поліпшити світовий рекорд, стала Жаклін Гансен: європейки двічі уступали їй пальму першості. Вона також уперше серед жінок подолала рубіж за 2 години 40 хв. Француженка Шанталь Ланглас двічі показувала кращий результат у світі, Ліана Вінтер із ФРН стала рекордсменкою світу один раз, а її співвітчизниця Криста Валенсік - двічі. У 1977 р. жіночий рекорд складав 2:34.48.
У жовтні 1978 р. загальна увага була прикута до Нью-Йоркського марафону. Завдяки допомозі спонсорів організатори запросили на змагання кращих спортсменів, переможців чекала грошова винагорода. Забіг перетворився в двобій найсильніших бігунів. Однак серед жінок переможницею тоді виявилася не відома нікому в США бігунка, що не брала участь раніше у великих змаганнях. Норвезька вчителька Грете Вайц, краща в себе на батьківщині в бігу на середні дистанції, установила новий світовий рекорд - 2:32.30. У підтвердження тому, що її видатний результат 1978 р. не був випадковістю, вона побила свої власні рекорди в 1979 і 1980 р. (відповідно 2:23.33 і 2:25.42). Тепер усім стали ясно: жінки здатні пробігти марафонську дистанцію, так ще і з високими результатами. У наступні два роки жінки всюди демонстрували свою готовність прийти до фінішу швидше ніж за 2,5 години. І в 1981 р. рекорд Грете Вайц упав. Цього разу усі заговорили про новозеландку Еллісон Роу, що взяла старт у Нью-Йорку і подолала дистанцію за 2:25.29. У наступному році Грете Вайц вже в четвертий раз п