Історія виникнення та розвитку жіночого марафону
Курсовой проект - Медицина, физкультура, здравоохранение
Другие курсовые по предмету Медицина, физкультура, здравоохранение
?о історії марафонського бігу можна знайти принаймні два класичних епізоди. Перший доходить до 1908 р., коли на Олімпіаді в Лондоні італійський пекар Дорандо П`єтрі забіг на доріжку стадіону в стані близькому до шокового і після того, як йому вказали напрямок, у якому потрібно було бігти, упав. Італієць був дискваліфікований, а перемога присуджена американському бігунові, що прийшов другим. Інший випадок відбувся в 1952 р. на Олімпійських іграх у Хельсінкі. Тоді Еміль Затопек, беручи участь у своєму першому марафоні, біг за англійським чемпіоном Джимом Петерсоном, який лідирував протягом майже всієї дистанції, а за дві милі до фінішу зійшов з дистанції [1].
Спортсмени минулого не були готові до марафону. Вони мало знали про реакції організму на стресову ситуацію і зовсім мало про те, як варто проводити тренування. На сучасні уявлення, вони бігали небагато. На початку століття американські спортсмени ввели біг на короткі дистанції по біговій доріжці при підготовці до усіх видів бігу, включаючи марафонський. І тільки починаючи з 1920 р. бігуни, готуючись до змагань, почали чергувати повільний і швидкий біг. Цей метод залишався основним і в наступні 30 років. Навіть Затопек тренувався в цьому одноманітному режимі з використанням бігу на довгі дистанції.
Наприкінці 40-х років німецький спортсмен Ернст ван Аакен (а пізніше Персі Черутті з Австралії) уперше ввів у програму тренувань повільний біг на довгі дистанції. Новозеландец Артур Лідьярд удосконалив наприкінці 50-х років систему тренування, основану на чергуванні "важких" днів, що включають біг на довгі дистанції, і "легких"; цього режиму тренування дотримуються в тій або іншій формі більшість спортсменів і в наші дні.
Освоєння нових методів тренування, удосконалення спортивного інвентарю (зокрема, бігового взуття), а також розробка теоретичних основ дієти і фізіології бігу сприяли значному поліпшенню спортивних показників. У 1904 р. Томас Хікс став переможцем марафону в Сент-Луїсі (тоді дистанція забігу перевищувала 40 км), показавши час 3:28.53, а в 1976 р. у Монреалі Вальдемар Цирпінскі прийшов до фінішу на 1 годину 19 хвилин раніш, подолавши при цьому на 2195 м більше, ніж призер Сент-Луїса.
Олімпійські марафонські забіги найбільш цікаві і захоплюючі, хоча спортсмени, що беруть участь у них, не завжди показують кращий час. Бігуни займають три перших місця, тобто змагаються за одержання медалей. Шкода, що бігун, що зайняв четверте місце, не одержує нагороди, навіть якщо він і показав чудовий час. Проте історія олімпіад знає чимало визначних досягнень. У 1952 р. Затопек, перемігши в першому марафоні, завоював свою третю золоту медаль на олімпійських іграх [11].
Пізніше світ заговорив про Абебе Бікіле, спортсмена з Ефіопії, що бігав босоніж і після двох олімпіад поліпшив рекорд Затопека на цілих 8 хв. (рекорд Бікіли - 2:15.17). Через 4 роки в Токіо Бікіла встановив новий рекорд - 2:12.12. Він стартував у туфлях, а потім скинув їх і продовжував бігти босоніж. У розквіті слави спортсмена осягла жорстока невдача - він потрапив в автомобільну катастрофу. Переможцем на Олімпіаді в Мехіко став його співвітчизник Мамо Волде; у Мюнхені він прийшов до фінішу третім.
Френку Шортеру перемога в Мюнхені дісталася легко. Він показав майже рекордний час, усього на 8 с. відстаючи від токійського результату Бікіли. У Монреалі він побив рекорд Бікіли на 2 хв., однак фінішував на цілих 50 с. пізніше переможця, спортсмена з ГДР Вальдемара Цирпинського (2:09.55). Динаміка олімпійських рекордів більш ніж за 80-літню історію марафонського бігу показана на мал. 1.
Рис. 1. Динаміка марафонського бігу
Після олімпійських ігор Бостонський марафон - самий представницький. Змагання в Бостоні - це серйозний іспит для багатьох кращих бігунів. Змагання тут проводяться щодня. Незважаючи на те що Бостонський марафон завжди користувався величезною популярністю і залучав кращих бігунів міжнародного класу, жоден з олімпійських чемпіонів не одержав у ньому перемоги. Трьом з них удалося зайняти 2-е місце. Це були Хікс (1904 р.), Хейєс (1908 р.) і Стенрус (1926 р.). Бікіла виявився усього лише на 5-му місці в 1963 р., а Мамо Волде в тому же забігу фінішував дванадцятим. Шортер зайняв 20-е місце(1978 р.), після тріумфу в Мюнхені, де він завоював золоту медаль [9].
У США проходять і інші традиційні змагання з марафонського бігу, деякі з них одержали широку популярність і за останні кілька років залучили учасників більше, ніж Бостонський марафон. Марафон у Гонолулу, що є одним з найбільш значних, оскільки на ньому було встановлено два рекорди найкращий і найгірший час марафону, - займає друге місце. Інший традиційний марафон виник порівняно недавно в Чикаго й одержав назву Мейор Дейлі, у 1977 р. він став четвертим за кількістю бігунів, що прийшли до фінішу - 2131 осіб. Звичайно з певних причинах дистанцію залишає близько 15-20% від загальної кількості учасників. У забігу Мейор Дейлі був поставлений своєрідний рекорд світу - близько 60 % бігунів не фінішували. Подібною статистикою навряд чи можна пишатися. А у Бостоні в цю категорію потрапили всього 5 % бігунів (до речі, там були введені кваліфікаційні норми), хоча в цьому марафоні відзначалися результати, що перевищують 4 години.
За останні роки виник цілий ряд нових марафонів, регулярно організовуваних у США. Армія марафонців поповнюється. Щорічно проводиться понад 200 марафонський забігів, а скільки людей бігає просто так у свої вихідні дні!
Викликає здивування не стільки сама участь у змаганнях, скільки самовідданість спортс