Історичний портрет Михайла Драгоманова
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
навчання. В статті, яка була надрукована в газеті “Свободно слово”, він пропонує, щоб викладачів вибирали не з учителів гімназії, а щоб це були доценти, які вже до того змогли захистити свою діяльність у Вищому училищі. В іншій публікації М. П. Драгоманов радить, щоб призначення позачергових професорів відбувалось тільки після того, як вони прочитають публічні лекції, а регулярних професорів на основі їхніх наукових праць. У звязку з цим він рекомендує залучити таких болгарських вчених, як Марина Дринова, Георгій Златарський, які вже здобули широку популярність в наукових колах поза Болгарією. Що ж стосується підготовки молодих фахівців для Вищого училища, то він пропонує надавати перевагу в доборі тим молодим людям, які добре себе проявили у наукових відрядженнях за кордоном, вносить пропозицію збільшити строк навчання з 3 до 4 років. Багато з пропозицій Драгоманова щодо вдосконалення вищої освіти в Болгарії знайшли розуміння особливо при підготовці Закону для Вищого училища 1890 року. Коли влітку 1890 року Драгоманов поїхав забрати свою сімю на Заході, то мав чимало консультацій у Женеві, Відні, Парижі стосовно навчальних програм, а також щодо архітектурного плану побудови зручного приміщення для університету в Софії.
Драгоманов прагнув виховувати своїх студентів у дусі свободи і нетерпимості до всякої тиранії, в дусі загальнословянської солідарності. Він не раз підкреслював, що основне їхнє завдання після одержання вищої освіти поїхати в усі куточки країни до свого народу і працювати, щоб підготувати чесних людей, які б допомогли перетворити Болгарію на добре освічену і впорядковану державу. На лекціях студенти бачили, як він простежує історичний розвиток суспільства, підкреслюючи необхідність у виявленні і розвитку передових гуманних ідей. Його лекції були “політичною школою” в найкращому розмінні цього слова.
Його діяльність в Софіївському університеті стала однією з найяскравіших сторінок цього закладу. Як підкреслює М.Арнаудов, “редко хто з вчених сягав такого авторитету серед університетської молоді. Небагато хто з викладачів умів робити собі таку новелу і таку любов, як цей незабутній українець” [24; с. 43].
Драгоманов впевнено залучав студентів до науково-дослідницької діяльності, з особливою увагою ставився до тих, хто виявив хоча б нахил до такої роботи. Від щирого серця він намагався допомагати, надаючи кожному можливість працювати навіть у свої власній бібліотеці. “Зайдеш до нього пише його вихованець Х.В. зустріне тебе любязно, тепло, веде бесіду з тобою з різних наукових питань і розповідає про своїх приятелів. Виходиш з дому і тобі здається, що огорнув весь світ”. Ось чому зовсім не дивно, що багато років пізніше у різних галузях науки виявляють тривку присутність його студенти [24; с. 44]. Це відомі болгарські вчені та діячі освіти, як наприклад: Іван Пастухов, Йордан Попгеорієв, акад. Юрдан Трифонов, літературознавець Божан Ангелов, фольклорист та історик літератури Йордан Іванов, директори гімназії Никола Димитров, Петр Скопаков, географ Атанас Іширков та багато інших. А немало з них продовжували його справу навчаючи молодих людей за його методикою. Таким чином дедалі зростає число послідовників Драгоманова.
Незважаючи на прогресуючу хворобу, Михайло Драгоманов, окрім читання лекцій, постійно був зайнятий дослідженням болгарського фольклору, підтримував звязки зі своїми українськими кореспондентами.
На сторінках нових українських видань “Народ”, “Житє і слово” та інших неодноразово зявляються статті і рецензії М.П. Драгоманова. він відкидає думки скептиків про інтерес народу лише до хліба, мріє скласти історію української літератури в дусі статті “Шевченко, українофіли і соціалізм”.
Попередні фольклористичні студії поруч із плановою працею є ланками його єдиного задуму “зложити нари історії цивілізації на Україні”.
Тут у Софії, народжується одна з найкращих праць ученого “Дивацькі думки про українську національну справу”, пройнята гострою критикою перелицьованої “московської” нетерпимості українських національників. Як позитивну програму вчений висуває ідею спільної боротьби українців і росіян проти політично-адміністративної системи, за свободу і децентралізацію.
Мабуть, ювілей М.Драгоманова (1895 р.) був чи не першою великою відзнакою українського вченого і громадського діяча, всеукраїнською і всесловянською маніфестацією його заслуг. Сам ювіляр скромно стверджував, що вся його праця це політичне втілення в життя думок, висловлених кирило-мефодіївцями, і народолюбних ідеалів української інтелігенції 6070-х років [12; с. 618].
Михайло Петрович образно порівняв своє подальше життя з вибухом світла в лампочці перед тим, як їх згаснути і на жаль, ці слова виявилися пророчими. Виснажлива робота, постійні матеріальні нестатки, розбіжності в поглядах зі старими друзями остаточно підірвали й без того слабке здоровя вченого. 20 червня 1895 року Михайла Драгоманова не стало. Його поховали в Софії. По смерті чоловіка Людмила Драгоманова повернулася до Києва, де й дожила до початку громадянської війни.
Болгарія з теплотою зберігає память про Михайла Драгоманова. В 1932 році ініціативний комітет організував встановлення памятника на його могилі. Деякі науковці опублікували свої дослідження про його внесок у розвиток болгарської фольклористики. Періодично зявляються спеціальні розробки про нього. У 1991 році відбулась спеціальна наукова конференція в Софіївському університеті, присвячена його 150 ро