Історичний портрет Михайла Драгоманова
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
м промовцем: “Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець” виявилися пророчими [29; с. 138].
З духовним всесвітом Кобзаря Драгоманова єднала свята мрія про незалежність України, так само, як і нищівна критика цієї мрії і ворогами, і уявними друзями.
Будучи студентом юнак викладав у недільній школі на Подолі, а після її закриття в Тимчасовій педагогічній школі. За роки навчання на історико-філологічному факультеті Драгоманов добре навчився самостійної дослідницької праці, і це не могло не впасти в око професорові загальної історії В.Шульгіну. щоправда, його пропозицію залишити М.Драгоманова на кафедрі до отримання професорського звання було взято до уваги лише пізніше. Навесні 1863 року Михайло закінчує університет і йде вчителювати до другої Київської гімназії. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації “Імператор Тиберій”, яка була захищена 1864 року. З цього часу Драгоманов обіймає посаду приват-доцента кафедри античної історії Київського університету, де читає лекції з всесвітньої історії.
Того самого року Михайло знайшов своє сімейне щастя. Він одружився з актрисою Людмилою Михайлівною Кучинською, яка все життя була його вірною помічницею і берегинею родинного вогнища.
2.2 Громадсько-політична діяльність
На початку1860-х років М.Драгоманов близько знайомиться з Володимиром Антоновичем. Саме в цей час сформувалась “Стара громада”. В 1863 році до “Київської громади” вступає Драгоманов. Дуже швидко він стає одним із лідерів організації.
У його поглядах послідовно відобразився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: “За обставинами України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем” [23; с. 218]. Український соціалізм у драгоманівській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху 2 пол. ХІХ поч. ХХ ст. Громада виникла як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х роках зявились нові молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про “самостійне політичне існування” України з “виборним народним правлінням”.
На початку 1860-х років у російській імперії точилася жвава дискусія на тему змісту і форми освіти. Деякі педагоги, як наприклад, В.Водовозов і К.Ушинський, пропонували навчати малих дітей народною мовою, тобто тією, якою розмовляли в родині дитини. На тлі цієї дискусії молоді українські студенти брали участь у так званих недільних школах, що їх організовували для бідних. М.Драгоманов з усіх своїх захоплень і проблем чи не найбільше уваги приділяв українській школі, вихованню дітей, рідномовній освіті народу, оскільки справедливо вбачав у цьому основний і надійний шлях національного і соціального визволення українців. Разом зі своїми друзями він заснував першу таку недільну школу восени 1859 року в Києві на Подолі. У 1862 році уряд заборонив недільні школи, вважаючи, що вони мають небезпечний вплив на населення. З другої половини 60-х років М.Драгоманов постійно працює у російській періодиці, його імя стає відомим освіченій публіці. Пише він переважно про становище селянства і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддає критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії та федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідними мовами, зокрема й українською.
У “Санкт-Петербургских ведомостях” він стає фактично оглядачем словянських проблем. Тоді ж зявляються його перші статті, присвячені національній, чи народній школі в Україні. Це спричиняє полеміку з носіями монархічної ідеї попечителем Київського навчального округу О.Ширинським-Шихматовим, міністром Д.Толстим і навіть тим самим В.Шульгіним редактором офіціозного “Киевлянина”.
Передумовою цього стала стаття Михайла Драгоманова “Земство и местный элемент в народном образовании”, де він піддав суворій критиці “Книгу для чтения в школах Киевского ученого округа” князя Олександра Ширинського-Шихматова. Ця шкільна читанка містила матеріали російською офіційною мовою, пісні, оповідання. Оскільки діє Валуєвський циркуляр 1863 року, то за словами Драгоманова, “князь не схотів помістити туди навіть невинної статті про Хмельницького, писаної по-російському і тільки з виїмками з українських пісень про Хмельницького... задля того, що нам споминається те, що по словам догадливого князя, пора вже забути, ось як: “рада, козак, гетьман і таке інше” [1; с. 10]. Тож висновок М.Драгоманова такий: правильніше було б, щоб букварі і читанки, як це вимагає педагогіка, починалася з рідної мови, тобто з пісень, статей малоруських, і лише потім відбувався перехід до російської мови. Цей гострий виступ вченого викликав у князя обурення. В той час до Санки-Петербурга прибув Дмитро Каракозов, який належав до революційного центру Іщутінського гуртка, що мав на меті вчинити замах на царя.
4 квітня 1866 року біля воріт Літнього саду він вистрілив у імператора Олександра ІІ, а 6 квітня була опублікована згадана стаття М.Драгоманова. Водночас журналіст М.Катков опублікував свій виступ у “Московских ведомостях”, де намагався довести звязок між каракозовським замахом і статтею Драгоманова в такий спосіб: “Чиясь таємна рука подала знак, - і сіли писати статті проти Росії французи Мазад і С.М. д?/p>