Історична характеристика Дніпропетровська
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
лися до заснування Дніпропетровського краю
1.1 Заселення і господарське освоєння краю
Перші свідчення осілості людини на території сучасного міста належать до давньокамяної доби - палеоліту. Близько 200 тис. років тому у глибокому яру поблизу Старих Кайдаків розташовувався тимчасовий табір первісних мисливців. Цей період віднесено до найбільшого Дніпровського зледеніння. В цей час існували люди неандертальського типу, які істотно відрізнялися від сучасної людини. Саме неандертальцям належали знаряддя праці - ручні рубила, виготовлені з кварциту, які знайдено на Монастирському острові.
4-5 тис. років до н.е. у лісостепу на правобережжі складається обєднання землеробських племен, відоме як трипільська археологічна культура, а на початку 1 тис. до н.е. місцевість понад дніпровськими порогами заселяється скіфськими племенами. Саме на півдні Дніпропетровської області знаходилось легендарне кладовище скіфських царів -- так званий Геррос із всесвітньо відомими курганами, які ще нерідко називають "пірамідами степу". З ними повязане виникнення першого державного утворення на території сучасної України.
Пізнішим часом - 40-35 тис. років тому - позначено знахідки решток мисливських таборів на березі Дніпра в сучасному ж/м Придніпровськ та Ігрень. Тут знайдено кістки мамонта і величезного бика - зубра, різноманітні кремяні знаряддя. Такі ж знахідки були і на території парку ім. Т.Г.Шевченка, Аптекарської балки, Діївки. Люди мешкали у легких наземних будівлях з кісток тварин, обтягнутих шкірами, користувалися різноманітними - близько 60 типів - знаряддями, виготовляли одяг за допомогою кістяних голок і прикрашали себе намистами з викопних мушлів та зубів хижаків. За фізичними ознаками вони належали до протоєвропейського масивного типу та відрізнялися великим зростом та довгими нижніми кінцівками (кроманьйонський тип).
Близько 11 тис. років тому, за доби мезоліту, кліматичні умови поліпшилися у звязку з відходом льодовика на північ. На низьких ділянках берегів Дніпра та Самари виникають стаціонарні оселі мисливців, збирачів та рибалок, серед яких одним з найцікавіших було поселення Ігрень-8. Люди жили у конусоподібних чумах з жердин, обтягнутих берестою, вхід у які був з боку річки. Діаметр жител становив 4-5 м, висота - 2-3 м. У центрі - вогнище на піщаній підсипці. Поруч з житлами знаходилися майстерні з обробки кременю. Полювали з використанням списів та стріл з кремяними вістрями.
Далі були словянські поселення (вони належали історичним антам), уличі, печеніги... За припущенням історика Д.І. Яворницького у 957 р. у християн на Монастирському острові (у межах сучасного Дніпропетровська) знайшла притулок київська княгиня Ольга (додаток А).
У XIII ст. після татаро-монгольської навали для нашого краю настав час знелюднення і занепаду, хоча в лісах по р. Самарі і р. Вовчій ще продовжували жити нащадки дніпровських словян. Саме за цих часів територія Дніпропетровської області дістала назву "Дикого поля". Та наприкінці ХV-ХVІ ст. тут почало формуватись нове заселення, повязане з виникненням та розвитком козацтва.
1.2 Запорізька спадщина
Князь Потьомкін, знаходячись на висоті своєї слави і своєї могутності, подав Катерина II "сміливий до зухвалості" свій прожект про вигнання турків з Європи, чого не могли зробити всі європейські монархи Західної Європи в середні століття, під час хрестових походів. Потьомкін хотів пробити вікно на схід, в Азію, як цар Петро І прорубав вікно в Європу. Захоплена "прожектом" кн. Потьомкіна, Катерина II вирішила посадити на згаслий трон візантійських імператорів одного зі своїх онуків і дати йому імя Костянтин, яке б нагадувало імператора Костянтина Палеолога, що героїчно захищав столицю Константинополь у 1453 р. від незліченних турецьких полків. Маленькому великому князю Костянтинові Павловичу дана була навіть у годувальниці грекиня Олена Корданова.
Росія прагнула забезпечити своє панування на Балканах. Ця програма була підкріплена дипломатичними та військовими акціями. Потрібно було, насамперед, заволодіти турецькими фортецями, що стояли на низовї Дніпра, по обох його берегах, і загороджували росіянам шлях у Чорне море. Це були Очаків, Кизикермень, Арсланкермень, Мубереккермень, Кинбурн.
Туди і направлені були насамперед російські війська. Разом з російськими військами там же діяло протягом чотирьох років (17711774) і запорізьке військо.
10 липня 1774 р., важка і тривала російсько-турецька війна закінчилася. Тепер, після затвердження з Туреччиною в 1774 р. "вічного миру", запорізьке військо повинне було перейти на свої хліба. А для того потрібно було поступово перебудувати свій військовий лад на землеробський. Це відразу зрозуміли благомислячі "батьки" запорізького війська, на чолі якого стояв розумний і далекоглядний кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський. Піддаючись військовим старшинам, козаки все більш і більш стали змінювати свої шаблі на плуги і "нахилятись до хліборобства".Запорізьська січ становилася все більш заможна. Це і турбувало царицю Катерину.
Крім того, самий край запорізький з його в невичерпним багатством, з його рибальськими ріками Дніпром, Бугом і іншими, з його роздольними степами, розкішними пасовищами, усе це не могло залучати до себе російських дворян-рабовласників. Вони давно "зазіхали" на запорізький край "зазіхаючи", намагалися вселити думку цариці знищити Запорізьку ?/p>