Вчення Гегеля про державу та право
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
?ротьби, моменти страждання - негативний момент, як казали згодом гегельянцi. Всякий ступiнь розвитку досягаСФться запереченням попереднього, з якого щось зберiгаСФться, огортаСФться новою дiйснiстю, iнша ж частина пiдлягаСФ знищенню.
Найскладнiшим питанням для Гегеля було питання про конечнiсть та безконечнiсть процесу розвитку iдеСЧ взагалi та державноСЧ iдеСЧ зокрема. Безконечний розвиток вiн заперечував, називав нерозумною безконечнiстю. РЖдея, на його думку, повинна знайти себе, а саме: припинити свiй рух i впертися в якусь вищу непорушну точку, в досконалу iстоту чи Бога, у свiтовому масштабi, в досконалу державу - в масштабi полiтичному. Гегель вважав, що найвищого розвитку iдея держави досягла у прусськiй становiй монархiСЧ початку XIX ст.
У ФiлософiСЧ права Гегель висвiтлив форми виявлення обСФктивного духу у виглядi здiйснення суспiльства, права, моралi та моральностi, зясовуючи при цьому предмет фiлософiСЧ iсторiСЧ.
РДдина думка, яку несе з собою фiлософiя - просте уявлення про розум; про те, що розум пануСФ над свiтом; про те, що свiтова iсторiя, отже, СФ розумним процесом. Розум - це безконечна сила, його власний безконечний матерiал лежить в основi всього природного i духовного життя, яке вiн породжуСФ; а ще - безконечна форма, що спонукаСФ цей матерiал до змiн. Фiлософ твердив, що розум - це субстанцiя всесвiту; що ця iдея або розум СФ i спинною вiчною абсолютною всемогутньою субстанцiСФю, що вона сама виявляСФ себе у свiтi; що в цьому свiтi нiчого бiльше не виявляСФться, як тiльки вона та СЧСЧ велич i слава - це теза, що СЧСЧ вже доведено у фiлософiСЧ, i ми теж тут вважаСФмо СЧСЧ доведеною.
2. Особливостi методологiчного пiдходу Гегеля до визначення сутностi права держави i порiвняннi з пiдходами Канта.
Право передбачаСФ свободу iндивiдiв (свободу СЧхньоСЧ волi) та повязану з цiСФю свободою можливiсть (i необхiднiсть) свавiлля, зiткнення i колiзiю рiвних i свавiльних дiй i т. д.; право i СФ загальне для всiх правило (сукупнiсть правил) погодження свавiльних, колiзiйних дiй вiльних людей. РЖншими словами, сутнiсть права полягаСФ в тому, щоб поСФднати свободу однiСФСЧ людини зi свободою iншоСЧ, щоб люди не заходили в суперечнiсть мiж собою.
Для Канта норми права як i моралi мали значення лише в тому випадку, коли вони прагнули пiдвести поведiнку людини до того, щоб СЧСЧ вчинки вiдповiдали вимогам категоричного iмперативу. Але якщо категоричний iмператив стосуСФться до внутрiшньоСЧ галузi (моральностi) людини, то право складаСФ зовнiшнiй практичний аспект СЧСЧ життя. Право для кожноСЧ людини визначаСФ певнi рамки СЧСЧ дiяльностi. Воно вступаСФ в дiю лише тодi, коли людина виходить за його рамки i заходить у суперечнiсть з iншою людиною.
Право, за вченням Канта - це категорiя обСФктивна, що стоСЧть над людьми i державою. Саму ж державу вiн визначав через право: Держава - це обСФднання багатьох людей, пiдпорядкованих правовим законам, суто правова органiзацiя. В цьому розумiннi Кант виступав одним iз попередникiв теорiСЧ правовоСЧ держави. Саме пiдкорення праву, вважав фiлософ, вiдрiзняСФ державу вiд iнших спiльнот, якi теж мають соцiальний характер, але заснованi не на правi, а на законах доброчинностi в чистому виглядi. Останнi вiн називав етичними, або етично-громадянськими спiльнотами. (
У питаннi про походження держави Кант дотримувався договiрноСЧ теорiСЧ, широко розповсюдженоСЧ за часiв боротьби буржуазiСЧ за владу. Згiдно з Кантовою теорiСФю, люди вiдмовляються вiд своСФСЧ свободи природного стану, щоб набути свободу як члени суспiльства. Людина залишаСФ дику, не засновану на законi, природу, набуваючи свободу в правовому станi, заснованому на законi в усьому його обсязi.
На вiдмiну вiд приватного (природного), позитивне право СФ результат дiяльностi законодавця, тому воно - публiчне право. Але i те, i iнше право завжди звязано з категоричним iмперативом.
Здiйснення права вимагаСФ, щоб воно було загальнообовязковим, а загальнообовязковiсть досягаСФться надiленням його примусовою силою: iнакше право не виконаСФ визначеноСЧ йому в суспiльствi ролi. Надати ж праву таку необхiдну йому властивiсть здатна тiльки держава - споконвiчний i первинний носiй примусу.
Водночас Кант неодноразово пiдкреслював важливу необхiднiсть для самоСЧ держави спиратися на право, орiСФнтуватись у своСЧй дiяльностi на нього, погоджувати з ним своСЧ акцiСЧ. Вiдхiд вiд цiСФСЧ вимоги може коштувати державi дуже дорого. Держава, яка ухиляСФться вiд дотримання прав i свобод, не забезпечуСФ охорони позитивних законiв, ризикуСФ втратити довiря i повагу у своСЧх громадян. СЧСЧ заходи можуть i не знаходити в них внутрiшнього вiдгуку i пiдтримки. Люди свiдомо займатимуть позицiю вiдчуження вiд такоСЧ держави.
У вченнi про державну владу Кант сприйняв iдеСЧ Руссо про народний суверенiтет, але не вiдмовився й вiд теорiСЧ подiлу влади МонтескСФ, вносячи до останньоСЧ суттСФвi поправки. Зокрема, замiсть рiвноваги гiлок влада вiн вимагав прiоритету законодавчоСЧ влади перед виконавчою. Йдучи за МонтескСФ, фiлософ вiдзначав, що в кожнiй державi iснують три влади, якi складають СФдину волю, але виступають у трьох особах, це: 1) верховна влада в особi законодавця, який здiйснюСФ суверенiтет; 2) влада виконавча, що управляСФ згiдно з законами; 3) влада судова.
РЖ лише тепер повернiмося до наступноСЧ важливоСЧ проблеми -як ставився Кант до революцiСЧ. Вiн був переконаний, що проти законодавчого глави держави не може бути правомiрного опору народу. Опiр народу зако