Виникнення міжнародного права та його особливості в період рабовласницької та феодальної доби
Контрольная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие контрольные работы по предмету Юриспруденция, право, государство
?валися тільки вітчизняні піддані; майно померлого іноземця надходило не до його спадкоємців, а до сеньйора. Щоб уникнути цього, поступово почали заключатися договори про положення іноземців, а точніше відповідні статті стали вноситися в політичні угоди. Стало помякшуватися й внутрішнє законодавство. Необмеженість влади государя на своїй території припускала залежність від нього не тільки власних підданих, але й іноземців.
Феодал, а в період феодального абсолютизму король мав право несподіваного прибутку, тобто міг захоплювати все майно іноземців, що вмерли в межах його володінь, а на підставі берегового права йому належало все майно іноземців, прибите морем або ріками до його володінь.
Іноземці, як правило, не мали поза межами своєї держави навіть права на шлюб або на передачу свого майна за заповітом. В окремих випадках їм видавалися охоронні грамоти або видавалися спеціальні укази, що надавали деякі права купцям, оскільки монархи були зацікавлені в розширенні торгівлі.
6. Органи зовнішніх відносин за часів феодальної доби
Як й у рабовласницьку епоху, у періоди раннього феодалізму й середньовіччя постійних дипломатичних представництв не було. Перше постійне дипломатичне представництво відносять до 1455 року, коли герцог Міланський направив свого постійного посла в Геную. До кінця XV ст. практика постійних посольств зміцнилася майже повсюдно. До цього часу вже встановився погляд на посла як на особу, що персоніфікує свого государя. Представницький характер посла забезпечував йому недоторканність і ряд інших привілеїв, які іноді спеціально обмовлялися в міжнародних договорах. Спочатку імунітет посла розумівся як екстериторіальність. Це означало вилучення з місцевої юрисдикції цілих посольських кварталів, у яких могли навіть укриватися злочинці, переслідувані в країні перебування посольств. Поступово від настільки широкого розуміння посольських прав стали відмовлятися. Першим вступив на шлях скасування права кварталу папа Інокентій XIв 1677 році, і незабаром воно було повсюдно скасоване.
До XVIв. поряд з постійними послами в особливо урочистих випадках споряджалися також і надзвичайні посли, які користувалися великими почестями й привілеями. Окремі государі, бажаючи дорівняти привілею своїх постійних послів до привілеїв послів надзвичайних, почали йменувати їх у своїх вірчих грамотах, що засвідчували представницький характер послів, надзвичайними. Найменування постійних дипломатичних представництв повноважними і надзвичайними згодом залишилося як загальновизнане.
Поступово виробилися й ранги дипломатичних представників. На заході Європи вони ділилися на послів і посланників, а в Росії на послів великих і просто послів і посланників. Гінці виконували функції сучасних дипломатичних курєрів.
Поряд з інститутом послів склався й інститут консулів, що спочатку істотно відрізнявся від сучасного. Перші консули в середні століття обиралися звичайно на річний строк купецькими й мореплавними корпораціями держав Середземного моря для здійснення комерційної юрисдикції в портах і містах. Під час хрестових походів купці Венеції, Марселя, Барселони, що відправлялися слідом за хрестоносцями, утворювали в країнах Ближнього й Середнього Сходу купецькі факторії, які користувалися автономією й очолювалися консулами, що обираються ними. Консули управляли факторіями, здійснювали юрисдикцію відносно їх членів, представляли й охороняли їхні права перед місцевою владою. У звязку з розвитком торгівлі й мореплавання, зміцненням абсолютистської монархії й централізацією феодальних держав автономія торговельних громад почала звужуватися, а консули перетворилися в чиновників, призначуваних державою й підлеглих відомствам іноземних справ, які стали виникати у всіх країнах.
7. Правила ведення війни за часів феодальної доби
Якщо в стародавності розглядалося лише питання про законність війни (і він звязувався із процедурою її оголошення), то тепер все частіше виникає проблема обґрунтування справедливості війни.
При цьому необхідно виділити дві обставини:
після періоду феодальної роздробленості й широкого поширення так званих війн (коли їх міг вести практично кожен феодал) з XIXII століть наступає період активної боротьби за їхнє обмеження, а потім і повна заборона. Склалося правило, відповідно до якого війну може оголосити й вести лише глава держави;
поступово виробляються так звані законні (справедливі) підстави війни. Раймунд Пеннафорт (11801275р.), одним з перших дослідив практику того часу, дійшов висновку, що підставою війн може бути або повернення законної власності, або захист батьківщини. Разом з тим він формулює й чотири питання, які потім стали предметом постійного обговорення, а саме: війну може вести тільки світська влада; метою війни повинен бути мир; війна не повинна бути помстою, переслідуванням, а повинна бути саме рішенням суперечки про право; вона повинна бути оголошена государем.
Єдиним законним субєктом так називаного права війни визнавалися государі божою милістю. У період раннього феодалізму й у середні століття одержали широке поширення так називані приватні війни, тобто війни окремих феодалів між собою й навіть проти монарха, а також війни вільних міст й їхніх союзів проти феодальних князів і монархів. Боротьба ж народів проти іноземних поневолювачів і повстання кріпаків п?/p>