Виникнення міжнародного права та його особливості в період рабовласницької та феодальної доби
Контрольная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие контрольные работы по предмету Юриспруденция, право, государство
ія). У деяких випадках проксен користувався також правом почесного громадянства (політія), звільнення від мит (ателія), правом користуватися пасовищами (епонімія), міг володіти правом власності на дім й земельну ділянку.
Проксени виконували іноді й публічно-правові функції, виступаючи посередниками між обома зацікавленими державами. До них зверталися посли, і вони забезпечували їхній доступ у Народні збори й до посадових осіб. Іноді проксенія розглядалася як літургія, і тоді проксен призначався власною (вітчизняною) державою. З тих пір як проксенія стала суспільним інститутом, для її здійснення було потрібно дістати згоду Народних зборів або Ради поліса, якому дана особа робила послуги. Копія з тієї постанови, скріплена печаткою, направлялася в поліс, де проживав проксен. Загалом інститут покровительства іноземців (проксенія) став прообразом сучасного консульського права.
2. Закони Ману та посольське право. Міжнародні договори рабовласницької доби
Одним з памятників, який складався на протязі першого тисячоліття до нашої ери і який регулював питання посольського права, були давньоіндійські Закони Ману.
Розрізнялися три основних ранги дипломатичних агентів: повноважні посли, посли, що мають обмежені повноваження, і передавальні послання (тобто гінці). Посли перших двох рангів забезпечувалися докладними інструкціями, які визначали їхні повноваження. Заключення договорів про мир і оголошення війни були винятковою прерогативою повноважних послів, тому що вважалося, що саме вони в найбільш повній мірі представляють особу й особистість глави держави. На послів покладали й інші численні обовязки: сприяння в реалізації вже укладених договорів і нагляд за їхнім виконанням, вживання заходів для розвитку дружніх відносин і т.п. Формально посли не могли втручатися у внутрішні справи держави, у якій вони були акредитовані. Таке втручання розглядалося як інтрига й навіть як шпигунство. Винні підлягали висилці.
Крім інструкцій посол одержував вірчі грамоти. Він мав право прибути в столицю держави й на час своєї місії перебувати в ній. Посли й гінці користувалися особистою недоторканністю: Нехай мечі оголені, нехай родичі лежать у крові, нехай мови лайливі звучать не можна посланця вбивати (Панчатантра). Посли могли мати при собі гроші, дорожні речі, вироби своєї країни, які не обкладалися митом. Послові, що одержав визнання, надавалося право зносин зі своїм государем. Укладені їм договори підлягали наступній ратифікації. Виконання договорів забезпечувалося за допомогою обміну заручниками, клятвами й поручительством, а також шлюбами.
Найбільш відомим з памятників, що дійшов до нас, є договір єгипетського фараона Рамзеса II із царем хетів Хаттушилем III, увязнений в 1278 році до н.е. У ньому юридично оформляється заключений між Єгиптом і царством хетів дружній оборонний і наступальний союз, а також зобовязання царя хетів надавати фараонові допомогу у випадку повстання проти Єгипту скорених і поневолених їм народів. У договорі передбачається також взаємна видача перебіжчиків. Як гарантія виконання зобовязань, що випливають із договору, у ньому приводяться клятва про його дотримання й погроза гнівом богів за його порушення.
В Древньої Греції договори заключалися головним чином між державами-містами. Вони юридично оформляли утворення релігійних союзів (амфіктіоній) і військово-політичних союзів (сіммахій), зобовязання ненападу й взаємодопомоги, регулювали правове положення іноземців, а також питання торгівлі.
У Древньому Римі найбільше поширення мали договори, які ділилися на рівні й нерівні. Перші заключалися з незалежними державами, і вважалося, що вони не обмежують суверенітету. Другі його обмежували. Це були договори, що встановлювали заступництво й захист римського народу. Найчастіше (і не тільки як результат війни) римляни заключали договори про мир і дружбу, а також про союз. Останні передбачали не тільки мирні відносини, але й взаємну допомогу відносно третіх держав. І все-таки найбільше число договорів виявлялися укладеними після війни.
3. Закони та звичаї війни рабовласницької держави
Що ж стосується війни, то в стародавньому світі панувало практично безмежне свавілля сильного, тому що й самі війни велися насамперед заради захоплення рабів і панування над джерелами води й іригаційних споруджень, без яких у цих країнах тоді просто не могла існувати цивілізація. Переможні й все їхнє майно законно ставали здобиччю переможця. Тих же, кого не могли або не вважали потрібним забрати в полон, часто вбивали, а також накладали данину (контрибуцію), на живих мирне населення, що залишилося. Доля скорених царів і правителів повністю залежала від волі й інтересів переможця. Вони могли бути залишені на троні, але частіше їх убивали. Можна сказати, що існував спеціальний акт приниження. Він символізував втрату незалежності й тому мав не тільки особисте, але й політичне значення. Так, розгромивши Елам й арабські князівства, Ашшурбаніпал посадив їхніх правителів у клітки на ланцюзі разом із шакалом і собакою, а клітки виставив на загальний огляд.
Що стосується питань війни в греків, то почнемо з того, що війною греки визнавали лише збройні зіткнення між самими полісами (державами). При цьому вони розрізняли війни законні й які не мають законної підстави. До законних причин відносили захист держави від нападу, захист релігійних святинь, виконання союзни