Виникнення країн Середземномор’я
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?ся, мабуть, повним їхнім руйнуванням і зменшенням чисельності самих ханаанеїв у результаті безупинних військових погромів протягом попередніх трьох з половиною сторіч. Але найбільш важливі ханаанейські міста не були завойовані зарічними племенами; деякі з міст відкупилися даниною чи зобовязанням виходити на повинності, а деякі, як розташований на неприступній скелі Ієрусалім, місто племені іевуситів, залишилося незалежними. Племя Манассія фактично не запанувало майже жодним значним населеним пунктом, і половина його була змушена піти назад за Йордан.
Можна сказати, що завойовники освоїли раніше слабко заселене нагіря; долини залишилися значною мірою в руках ханаанеїв, і ті не без успіху переходили в контрнаступ. Їх підтримав в останній чверті XIII ст. до н.е. єгипетський фараон Мір-не-Птах, який вторгся в Палестину. Саме його напис перший в історії писемна памятка, що згадує Ізраїль: Ханаан розорений усіляким лихом... Ізраїль знищений, і насіння його більше немає, Хурри (так єгиптяни називали тоді Палестину) стала вдовою через Єгипет. Про цей епізод біблійні перекази ніякої памяті не зберегли, а він мав немаловажне значення. Позбавлені первісного імпульсу і до того притіснуті ще через Йордан новими, тепер уже справді кочовими племенами (які приручили верблюда-дромадера), усі племена Палестини в XII ст. до н.е. виявилися в скрутному стані. Протягом цього століття ще маємо археологічні сліди єгипетського впливу в Палестині. Саме до цього часу варто віднести остаточне зімкнення ізраїльського племінного союзу, зімкнення, память про яке збереглася назавжди, навіть коли більшість (притому самих корінних) племен наприкінці VIII ст. до н.е. перестало існувати. Але тоді ще склад союзу відрізнявся від пізніших класичних 12 колії це показує збережений у Біблії уривок древньоізраїльського епосу кінця XII ст. до н.е. Пісня Дебори, де тільки сім племен на чолі з Бараком і Дсбороі беруть участь у війні проти Ябина, царя Хацора, і його воєначальника Сисари: У дні Шамгара, сина Анат, у дні Іаілі(Анат-богиня; Іаіль-одна з героїнь епосу.) ути були порожні, а ті, що йдуть тропою проходили манівцями, порожні були села в Ізраїлі, порожні поки не повстала я, Дебора, не повстала матірю народу.
Хацор, найбільше і важливе місто ханаанеїв, було зруйноване, це підтверджується археологічними даними. Це був останній епізод війни між ізраїльтянами і ханаанеями. Прийшов інший час, коли треба було оборонятися проти загальних ворогів. В одному народі тепер злилися разом завойовники і завойовані. Літературна мова Біблії склалася на змішаній діалектній основі, самі ж древні євреї називали цю мову не іврит (як згодом), а кена анит, тобто ханаанейський(термін єврей означав з цього часу загальну етнічну приналежність; більш вузький термін ізраїльтянин приналежність до племінного союзу, а пізніше до держави).
Події, що змінили цю картину, були звязані з іншим племінним вторгненням народів моря. Народами моря єгиптяни називали групу різноманітних по походженню племен, одні з яких рухалися на турах, інші на колісних візках по суші. До них, безсумнівно, належали греки-ахейці, що зруйнували Трою, інші племена (може бути, протоармяне), що поклали кінець Хетському царству, і ще якісь племена, відомі тільки по іменах, та й то в неточній єгипетській передачі, що розбили табір посередині Амурру (Угарит загинув від іншої причини: коли народи моря були на підході і проти них був висланий угаритский флот, місто зруйнував катастрофічний землетрус. Зберігся і став центром пізньохеттської (лувійської) культури в Сирії м. Каркемиш); вони виступали в союзі з лівійцями (лівійці, очевидно, досить довго пробули в Палестині, щоб познайомитися із семітським алфавітною писемністю (див. нижче); до дуже ранньої їїо форми належить лівійська писемність Північної Африки, що дожила в Сахарі до наших днів) нападаючи з ними на Єгипет із суші (зі сходу і заходу) і з моря (з півночі). Навала розгорнулася з кінця XIII ст. (з народами моря зіштовхнувся ще фараон Мір-не-Птах); кульмінаційного пункту воно досягло на початку XII ст. з руйнуванням Хетського царства; просування їх на Єгипет було зупинено фараоном Рамзесом III у певний момент після середини XII ст. до н.е. Два племена з числа народів моря, відомі надалі за назвою філістимлян (від їхнього імені походить саме слово Палестина), осіли на родючому палестинському узбережжі, на смузі довжиною 60 км і шириною 20 км, і створили тут союз пяти самоурядових міст: Гази, Аскалона, Аккарона, Гата й Ашдода. Вони принесли із собою пізньомікенську матеріальну культуру, техніку заліза і залізної зброї і незабаром встановили свою гегемонію майже над усією Палестиною. Одночасно з цим з Синая і через Йордан сюди робили набіги і, ймовірно, частково осідали по окраїнах кочові семітські (арамейські чи арабські) племена.
Крім окремих тимчасових військових вождів, ізраїльські племена не мали ніякої загальної політичної влади і керувалися старійшинами, прислухаючись також до виречень пророків (набі), що тоді ще не перетворилися в політичних проповідників, а були чимось подібним до шаманів. В дуже важких обставинах окремі племена чи весь союз добровільно підкорялися обраному чи просто самозваному вождю-рятівнику (судді, по-древньоєврейськи шофет), якому приписувалася магічна сила, низпослана божеством. Імена їх, що згадуються в біблійній Книзі Суддів (Самсон, Іеффай і Ін.