Виникнення країн Середземномор’я
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?я лежнем (наййалу), і її наділ цар передавав іншим особам. Царські люди могли іноді бути передані в користування великим сановникам двору, що і самі, втім, були царськими людьми. Деякі сановники, що особливо мали відношення до морської міжнародної торгівлі, за великі гроші скуповували землі, у тому числі і царські, тобто звязані з визначеною службою (скуповували в службовців, але за винагороду царю). Однак правове положення таких земель залишалося, очевидно, неясним самим угаритянам, і іноді було потрібно нове оформлення таких угод при вступі на престол нового царя.
Військової повинності підлягали як общинники, так і царські люди, за винятком звільнених від неї особливим привілеєм. У результаті посилення Каркемиша, у сферу гегемонії якого потрапив і Угарит, вплив останнього надалі занепав.
Тим часом наступ Єгипту, початий близько 1300 р. фараоном Сеті I, одержав подальший розвиток за Рамзеса II. Таким чином, стан ханаанейських міст Палестини виявилося гірше, ніж стан аморейсько-хурритських міст Сирії; знову почався невтримний фараонский грабіж, різанина і викрадення людей. Після того як у битві під Кинзе-Кадеше Рамзес, ледь не потрапивши в розставлену йому пастку, зумів усе-таки розбити хетів і їхніх союзників, він ще біля півтора десятків років щорічними походами розоряв місцеве населення не тільки в Палестині, але й у Сирії. Зрештою Хаттусилі III цар хетів, спонукований до того ассірійською погрозою з флангу (через Євфрат), домовився з Рамсесом II про мир (1296 чи 1270 р. до н.е.).
3.2 Переселення зарічних племен і народів Моря
Незабаром після правління Рамзеса II (кінець XIV початок XIII ст. до н.е.) починається вторгнення в Палестину великої групи скотарських племен, що рухалися з заіорданських степів. Про це вторгнення маються як досить докладні археологічні дані, так і історичні перекази, записані на 400500 років пізніше по переказах і збережені до нашого часу в складі Біблії.
Відношення до біблійних історичних переказів і в наші дні коливається від беззастережного визнання їхньої вірогідності до повного заперечення всякої їхньої цінності для історика. У дійсності саме тому, що це перекази, і притому використані в гострій пізнішій ідеологічній боротьбі, кожний з них може бути притягнутий істориком у тій мірі, у який його можливо проконтролювати, хоча б частково, незалежними джерелами археологічними чи памятниками ж іншомовними письмовими свідченнями сучасників подій.
Ще в середині XIX ст. було ясно, що біблійні оповідання про патріархів, предків різних єврейських, арамейських і арабських племен, є відображенням загальносемітських переказів. Такі перекази засновані на запамятовуванні родоводів, що в кочівників входило в обовязкове коло знань кожного. Подібні генеалогії дійшли до нас не тільки з Біблії, але і від династій Хаммурапі і Шамши-Адада I у Месопотамії, що виводили себе від аморейських (сутійских) предків, а також відомі і донині в арабів-бедуїнів. Аналіз біблійних родоводів, що містяться в Книзі Буття (вона відкриває собою найбільшу священну частину Старого завіту, шановану як іудеями, так і християнами, Пятикнижжя, чи Тору), показує, що і ці родоводи у своїй основі належать сутійським племенам, тому що їхній першопращур, син першолюдини Адама, Сиф (ін.-еврейск. Шет) не хто інший, як Суту, чи Шуту, міфічний предок-епонім сутіїв, тобто амореїв.
Виходячи з цього, а також з наявності в Біблії ряду переказів про походження племен-предків з Месопотамії, деяких міфів безсумнівно месопотамського походження (міф про Потоп) і інших даних, можна припустити, що племена, у другій половині XIII ст. зявилися в Заіорданії, а потім вторглися в Палестину, у кінцевому рахунку повинні бути ототожнені з племенами амореїв-сутіїв Верхньої Месопотамії, витиснутими звідти в XVI-XIV ст. митаннійськими хуррітами і касситами. Справді, вавілонські документи цього часу свідчать про зникнення аморейських пастушачих племен з Месопотамії, а замінивші їх арамейські пастушачі племена з більш південних аравійських оазисів зявляються тут окремими групами з XIV ст., а в масовому масштабі лише з кінця XII ст. до н.е.
Сутійскі племена, що знаходилися в XIII-XII ст. у Заіорданії, позначалися як ібрі. Це буквально значить що перейшов (через ріку) (під рікою розуміється, звичайно, не Йордан, якого вони тоді не переходили, а Євфрат), тобто, власне кажучи, пришедші з Месопотамії. Але поняття ібрі тут аж ніяк не рівнозначно єврейському народу пізніших часів (др. еврейск. ібрі, сучас. іврі)під цим позначенням маються на увазі всі нащадки легендарного патріарха Авраама і навіть його віддаленого, ще більш легендарного предка Ебера (це імя значить Перехід (через ріку)), а по біблійному, як і по пізнішому кораничному переказі, Авраам вважався пращуром не тільки ізраїльських, але також і арамейських і арабських племен. Однак частина колишніх верхньомесопотамських племен (наприклад, дідани, відомі в Месопотамії з часів III династії Ура) пішла в пустелю, змішалася з арамеями й арабами; частина осіла в Заіорданії (моавитяне й аммонитяне) і до півдня від Мертвого моря (едомитяне, чи ідумеї); усі вони втратили позначення перешедших ріку, і воно зрештою залишилося тільки за євреями однією визначеною групою племен (чи колін), тією, що виводила себе до легендарного патріарха Иакова, або Ізраїлю, онуку Авраама, і довше багатьох мандрувала, перш ніж остаточно осісти.
Відповідн