Визначення меж континентального шельфу як неодмінної умови закріплення його правового статусу
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
?ької Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Гондурас) використали доктрину континентального шельфу не тільки на шельф, але і на води, що його покривають. В Декреті президента Аргентини від 11 жовтня 1946 року води над шельфом оголошувалися епіконтинентальним морем. На епіконтинентальне море та континентальний шельф поширюється суверенітет аргентинської нації. Варто відмітити, що цей декрет не був затверджений конгресом Аргентини і, відповідно, не отримав сили закону навіть за внутрішнім законодавством Аргентини. На Конференції з морського права в 1958 році держави відмовилися використовувати термін епіконтинентальне море, який був запропонований Аргентиною, у звязку з неясністю його поняття. В решті-решт, представник Аргентини був змушений виключити зі своєї пропозиції цей термін.
Крім односторонніх заяв, в 1952 році в Сантьяго на першій Конференції з експлуатації та збереження морських ресурсів південної частини Тихого океану Перу, Чилі та Еквадор підписали, а після цього ратифікували, спільну Декларацію про морську зону. У 1955 році до цих держав приєдналася Коста-Ріка, підписавши Декларацію. Однак цей документ так і не був ратифікований президентом цієї країни.
Держави, які ратифікували Декларацію, оголосили відстань у 200 морських миль від своїх берегів зовнішньою межею континентального шельфу. При цьому суверенітет поширювався на води, що знаходилися у цих межах.
У 1956 році до вищезгаданих держав, що заявили про свої територіальні права на морську зону в 200 морських милях, приєднався Сальвадор.
З претензіями на континентальний шельф виступали не лише країни Американського континенту, але також Пакистан (1950 р.), Індія (1955 р.), Ізраїль (1953 р.).
Таким чином, ціла низка держав стала розглядати континентальний шельф як обєкт територіального привласнення, поширюючи на нього свій суверенітет.
Виникнення проблеми континентального шельфу призвело до появи різноманітних правових концепцій. Суть більшості з них зводилася до обґрунтування прав прибережної держави на природні багатства континентального шельфу [16, с. 234-236].
Варто відмітити, що радянські вчені-фахівці в галузі міжнародного права наводили не позбавлену справедливості критику в адресу західних колег. Зокрема, вони відмічали певну непослідовність юристів країн Заходу у тому, що останні при формулюванні претензій прибережних держав щодо континентального шельфу почали відмовлятися від своїх поглядів, за допомогою яких вони намагалися вирішувати територіальні проблеми до виникнення проблеми континентального шельфу. Ані теорія ефективної окупації, ані концепції res nullius та res communis не підходили для обґрунтування прав прибережної держави на континентальний шельф. Згідно теорії ефективної окупації, будь-яка вперше відкрита частина земної кулі може бути визнана територією тієї чи іншої держави , якщо держава дійсно заволоділа цією територією і фактично здійснює над нею свою фактичну владу.
Односторонні акти прибережних держав у відношенні свого континентального шельфу з точки зору теорії ефективної окупації не мали юридичної сили.
Концепція res nullius і res communis не підходили для обґрунтування претензій на континентальний шельф, тому що останній на основі цих концепцій мав би бути визнаним чи таким, що знаходився в спільному володінні всіх держав, чи доступним для користування і навіть захоплення будь-якою державою, але в жодному разі не під суверенітетом чи юрисдикцією і контролем лише прибережних держав [16, с. 236].
Французький юрист Йепес, розглядаючи проблеми правового режиму континентального шельфу, заявив, що склалася звичайна регіональна норма міжнародного права, яка надала прибережній державі права на континентальний шельф. Радянські ж вчені не погоджувалися з цим твердженням і зазначали, що сам Йепес далі відмічав, що прокламації і декларації відносно доктрини континентального шельфу не є абсолютно ідентичними ні за формою, ні за змістом.
Одночасно почали зявлятися думки про помякшення класичного принципу свободи відкритого моря, і про те, що цей принцип не може розглядатися як непорушна догма.
Далі радянські юристи підкреслювали той факт, що жоден з зарубіжних авторів не навів достатніх юридичних обґрунтувань прав прибережної держави на континентальний шельф.
Проблеми правового режиму континентального шельфу в 1950-1956 рр. розглядала Комісія міжнародного права. Вона неодноразово підкреслювала своє негативне ставлення до односторонньої практики прибережних держав стосовно встановлення ними правового режиму шельфу. У своїй заключній доповіді в 1956 році Комісія підкреслила, що не слід надавати юридичного значення односторонній практиці, яка заснована лише на бажанні зацікавлених держав [16, с. 237].
З цього питання деякі юристи зазначали, що посилання на інтереси прибережної держави можуть бути лише основою для переговорів, але не нормою поведінки для інших держав, їх юридичних і фізичних осіб.
Необхідно підкреслити правильність підходу до проблеми французького юриста Ремона, який вважав, що теорія континентального шельфу до 1958 року була всього лише політичною доктриною, оскільки ця теорія засновувалася на серії заяв, які були позбавлені юридичного обґрунтування і звідси не мали обовязкового характеру.
Юридичні проблеми континентального шельфу, що виникали, були наслідком технічного прогресу і з самого початку мали міжнародний харак