Цiнностi фiлософii Вiдродження
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
Цiнностi фiлософii Вiдродження
1. Гуманiзм i проблема цiлiсноi людськоi iндивiдуальностi в працях мислителiв Вiдродження
Епоха Вiдродження (ХРЖV-ХVРЖ ст.) важлива вiха в культурному й iнтелектуальному розвитку Захiдноi РДвропи. Центром Вiдродження була РЖталiя, ii iдеi поширювалися на iншi краiни Нiмеччину, Францiю, Англiю, Голландiю i т.д. В центрi духовноi культури цiСФi епохи нова людина, що формувалась в умовах все бiльш iнтенсивного мiського життя. Для розумiння цiСФi людини релiгiйний аскетизм та ригоризм були недостатнiми. Духовна культура та суспiльне життя поступово звiльняються вiд влади церкви i церковних iнститутiв (процес секуляризацii).
Це зумовило поворот вiд цiнностей релiгii до цiнностей фiлософii: вiдроджувався iнтерес до вчень античних грецьких i римських мислителiв Ренесанс. Предметом роздумiв мислителiв епохи Вiдродження стаСФ буття людини у всiх його проявах. Фiлософським змiстом епохи Вiдродження став гуманiзм. Людинi належить перше мiiе в iСФрархii живих iстот, тому що вона володiСФ незрiвнянним божественним даром розумом. Якщо релiгiйний християнський свiтогляд в цiлому стверджував, що спочатку завжди стояв Бог, i лише потiм людина, то гуманiсти почали з людини, а вже потiм говорили про Бога. Бог в iх свiтоглядно-фiлософських побудовах продовжував вiдiгравати почесну роль тАЬтворцятАЭ свiту, але поряд з ним зявляСФться людина, тАЬспiвмiрнатАЭ з Богом, тАЬдругий богтАЭ, як сказав М. Кузанський.
Гуманiсти намагаються до повноi реабiлiтацii тiлесного начала в людинi, обожнюють людину, формують iдеал всебiчно розвинутоi людини, максимально наближуючи ii до Бога в творчiй дiяльностi. Людина розглядаСФться як центр i смисл свiтобудови. Фiлософiя стаСФ антропоцентричною (вiд грецьк. тАЬантропостАЭ людина).
Не слiд однак думати, що релiгiя була остаточно вiдкинута. Християнськi догми й авторитети ще зберiгали силу, але розум, що пробуджувався, тепер виступав рiвноправним партнером релiгiйноi вiри, оскiльки тiльки вiн мiг розглядатися як опора в земному життi, а воно, у свою чергу, стало значною мiрою самодостатньою цiннiстю. Гуманiзм формувався на ТСрунтi перш за все античноi грецькоi i римськоi лiтератури. У працях гуманiстiв ми зустрiчаСФмо численнi звертання не тiльки до фiлософii Сократа, Платона, Аристотеля, Епiкура, Цицерона, Сенеки й iнших фiлософiв; до поетiв Вергiлiя i Овiдiя, але i до релiгiйних iдей Августина Аврелiя, Фоми Аквiнського й iн.
У iталiйському гуманiзмi видiляються два напрямки: один з них тяжiСФ за змiстом до громадянськоi тематики (влада правитель громадянин людина), iнший бере за основу людину як цiннiсть самому по собi.
Мiiе людини у свiтi, його свобода, його доля хвилюють таких мислителiв, як Данте АлiгСФрi, Франческо Петрарка, Леонардо да Вiнчi, Мiкеланджело, Еразм Роттердамський, Макiавеллi, Томас Мор, Мiшель де Монтень i iн.
Родоначальником гуманiстичного руху в РЖталii вважаСФться Ф. Петрарка (1304-1374 рр.). У фiлософському дiалозi тАЬМоя тайнатАЭ вiн полемiзуСФ з фiлософами-схоластами, виправдовуючи тАЬземнiтАЭ устремлiння людини. Пiдтримку вiн шукаСФ у Цицерона, Сенеки, Вергiлiя, тАЬкнязя фiлософiвтАЭ Платона i iнших античних мислителiв. Раннi гуманiсти намагаються наповнити християнське вiровчення античними, тАЬязичеськимитАЭ морально-фiлософськими iдеями, критикуючи клерикальну iдеологiю i схоластичну фiлософiю.
Гуманiсти вiдкидають дуалiстичне протиставлення тiлесного i духовного в людинi, стверджуючи, що природа людини СФдина, а тому не можна вважати щасливим того, у кого страждаСФ душа або тiло. З цих позицiй вони ведуть полемiку проти аскетизму, чернечоi обiтницi та розробляють вчення про гiднiсть людини.
Видатним представником гуманiстичноi фiлософii раннього Ренесансу був Лоренцо Валла (1407-1457 рр.). Всупереч аскетичному моральному iдеалу християнства Валла звертаСФться до етики епiкурейства для обТСрунтування повноти життя людини, духовний змiст якого неможливий без тiлесного благополуччя, всебiчноi дiяльностi почуттiв людини. Вiн доводив, що в насолодi немаСФ нiчого аморального. тАЬНасолода це благо, до якого прагнуть повсюди i яка полягаСФ у задоволеннi душi i тiла, що греки називали тАЬгедонетАЭ, пише вiн в тАЬНасолода як iстинне благотАЭ (1431 р.). Насолода це вiдсутнiсть страждання. Кращий засiб домогтися цього самоусунення вiд тривог i небезпек, вiд суспiльних i державних справ; те що Епiкур називав прожити непомiтно.
Саме поняття високоi моральностi, пише Валла, СФ порожнiм, безглуздим i дуже небезпечним, i немаСФ нiчого приСФмнiше, краще насолоди. У його трактатi докладно розглядаються всi види насолод, i цим вiн звертаСФ увагу на нашу тiлесну природу, що, як правило, у силу тих чи iнших причин, вiдтiсняСФться в нашiй свiдомостi на дальнiй план i нагадуСФ про себе лише тодi, коли тiло захворiСФ, чи ми розчаровуСФмося в колишнiх цiнностях i намагаСФмося знайти себе. Сенс життя треба шукати не в келiях ченцiв, вважаСФ Валла, а в самому життi.
Однак тлумачення принципiв етики епiкурейства в цю епоху провадилось з iндивiдуалiстично-прагматичних позицiй. Валла пiдкреслював невикорiнний егоiзм природи людини, зумовлений законом природного самозбереження. Саме це вiдображало основнi соцiально-психологiчнi риси епохи глибокого iндивiдуалiзму.
Намагався повнiстю реабiлiтувати тiлесне начало в людинi i Джонаццо Манеттi (1396-1459 рр.). Духовно-тiлесна людина так прекрасна, що буд?/p>