Христианська апологетика и патристика в середнi вiки
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
Змiст
Вступ
1. Погляди Мiнуцiя Фелiкса на бiблiйнi та античнi вiрування
2. Погляди Тертуллiана на бiблiйнi та античнi вiрування
3. Василь Кесарiйський
4. Григорiй Нiзiанзiн, або Богослов
Висновок
Вступ
У доникейський перiод християнська фiлолофсько-теологiчна думка досягла свого найвищого розвитку в працях александрийцiв Климента й Оригена. Пiсля них аж до Панаса i каппадокийцев, тобто приблизно протягом сторiччя, на грецькому Сходi не зявлялося жодного християнського мислителя, гiдного бути включеним, навiть зi звичайними застереженнями, в iсторiю фiлософii. Це легко пояснюСФться тим, що велику частину перiоду християнство знаходилося в несприятливих умовах i повинне було бiльше пiклуватися про своСФ виживання, чим про теоретичнi вишукування. Навпроти, саме цей же перiод був часом пишного розквiту фiлософii i теологii язичества, що перейшов тодi в настання, i був вiдзначений такими iменами, як Гребель, Порфирiй i Ямвлих. Тому природно, що для класичноi патристики IV в. найближчими джерелами фiлософського впливу могли бути (i дiйсно були), з одного боку, александрiйцi, з iншого боку неоплатоники. Однак варто помiтити, що в умовах усе бiльшоi дивергенцii Сходу i Заходу цi впливи здiйснювалися по-рiзному в двох частинах iмперii: бiльш безпосередньо на Сходi, бiльш опосередковано на Заходi.
Патристику другоi половини IV першоi третини V в. можна у визначеному змiстi назвати класичною. У зазначений перiод, що збiгаСФться згодом остаточноi перемоги церкви над язичництвом i перетворення ii у впливову, якщо не основну полiтичну силу греко-римського суспiльства, формуСФться той свiтоглядний i теолого-догматський стандарт, за яким, образно говорячи, будуть мiряти себе християнськi iдеологи середнiх столiть. Формування цього стандарту найбiльше звязано з iменами семи так званих учителiв церкви: Панаса Олександрiйського, Василя Кесарiйського, Григорiя Назiанзiна i Григорiя Нисського на грецькому Сходi й Амброся Медiоланського, РЖСФронiма Стридонського й Аврелiя Августина на латинському Заходi. Те, що середньовiчнi богослови вважали доктринальною чи ортодоксiСФю ортодоксальною доктриною церкви, багато в чому збiгалося з теологiчними поглядами учителiв. Зокрема, середньовiчна церква успадкувала саме iхнСФ трактування Никейского символу конфесiональноi основи християнськоi вiри.
1. Погляди Мiнуцiя Фелiкса на бiблiйнi та античнi вiрування
Першими латиноязичними апологетами були Минуцiй Фелiкс i Квiнт Тертулiан. ОбоСФ з римськоi провiнцii Африка, обоСФ освiченi в латинськiй манерi ритори. Однак якщо порiвнювати iх iз уже вiдомими нам грекоязичними апологетами, то Минуцiй скорiше може бути вiднесений до типу мислителiв, подiбних Юстину i Климентовi, тодi як Тертулiан буде бiльше нагадувати Татиана i Теофила.
Минуцiй Фелiкс залишив нам один-СФдиний добуток дiалог Октавий. За своСФю формою Октавий подiбний цiцероновським дiалогам. Близький до класичних римських зразкiв вiн i по старанностi лiтературноi обробки, i по видимiй неупередженостi у викладi думок супротивникiв. Але дух i змiст дiалогу вже християнськi: пошук iстини закiнчуСФться прийняттям вiри.
Учасниками дiалогу СФ: сам Минуцiй, освiчений язичник Цецилiй i його християнський опонент Октавiй. Очевидно, двоСФ останнiх також iсторично реальнi обличчя. Вiдомо, що згодом прийняв християнство Цецилiй став учителем Купрiяна. Випливаючи з античноi традицii, автор дiалогу даСФ можливiсть висловитися як християнськiй, так i язичеськiй партii дiалогу випадок, мабуть, СФдиний у всiй iсторii ранньохристиянськоi лiтератури. У цьому змiстi довга обвинувальна мова, що мiститься в дiалозi, Цецилiя проти християн заслуговуСФ на особливу увагу. Цецилий типовий представник римськоi iнтелiгенцii кiнця РЖРЖ ст., що фiлософствуСФ. Вiн роздiляСФ ii песимiзм i скептицизм, викликанi що починаСФться занепадом античного суспiльства, i разом з тим ii повага до традицiйноi античноi культури i римськоi державностi. Минуцiй називаСФ його послiдовником Цицерона.
Перший, скептичний, аргумент Цецилiя спрямований проти християнського догматизму. Чи не вправi ми скаржитися й обурюватися, заявляСФ Цецилий, коли спостерiгаСФмо, як деякi, не маючи нi освiти, нi навiть якого б то не було поняття про науки i мистецтва, iз упевненiстю судять про початок i устрiй свiту, тобто беруться вирiшувати такi питання, що i фiлософiя, володiючи величезним числом шкiл, дотепер не змогла вирiшити?. Людське пiзнання в кращому випадку iмовiрно, а найчастiше сумнiвно i недостовiрне. РЖ це навiть тодi, коли людина дослiджуСФ бiльш близькi йому предмети. Як же можна претендувати на володiння iстиною, коли мова йде про бога i його промисел? Що вище нас, того немаСФ для нас таким повинен бути останнiй висновок людськоi мудростi. Якби людинi удалося краще дiзнатися про самого себе, то i цього уже вистачило б для його щастя. Християни стверджують, що свiт твориться i керуСФться справедливим богом. Але досвiд показуСФ нам, що скорiше свiт керуСФться слiпими i безособовими силами, для яких не iснуСФ нi добра, нi зла. У свiтi, як у морi пiд час аварii корабля, долi добрих i злих однаковi; блискавки убивають i грiшних i святих; якби чума була карою небесною, то вiд ii не гинули б усi без розбору. З цього випливаСФ, що або останнiй змiст усього того, що вiдбуваСФться безнадiйно схований вiд нас, або ж його просто не iснуСФ. У першому випадку претендувати на його пi?/p>