Христианська апологетика и патристика в середнi вiки
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
хоче вiрили рiзного роду вимислам типу iилли i Харибди, Гiдри i кентаврiв i т.п. Другою причиною було те, що нашi предки возносили своiм царям божеськi почестi, а коли тi вмирали, перетворювали iх у своiх богiв. Тому-то в рiзних народiв рiзнi боги, надiленi всiма людськими пороками.
Подiбна критика могла, звичайно, уплинути: вона торкалася саме хворе мiiе язичницькоi релiгii, тому що не стiльки полiтеiзм, скiльки саме iдолопоклонство вiдштовхувало багатьох, i особливо освiчених, римлян вiд традицiйних вiрувань. РЖ все-таки ця критика була досить упередженою. Як ми знаСФмо вiд язичеських теологiв, таких, як Плутарх, Апулей, Прокл, поклонiння iдолам у греко-римську епоху найменше означало поклонiння матерiальним статуям i припускало скорiше деяку мiстичну комунiкацiю мiж вiруючим i образом навiть мiж вiруючим i символом. Язичник не сумнiвався в тiм, що шанована iм статуя не СФ сам бог, а не тiльки образ. Крiм того, релiгiйне поклонiння статуi бога починалося не з того моменту, коли вона була виготовлена в майстернi художника, а тiльки з моменту ii освячення, тобто виконання над нею визначених сакральних обрядiв. Нiчого принципово вiдмiнного вiд лiтургiйноi практики християн у всiм цьому не було. Тi ж матерiально-магiчнi й образно-символiчнi компоненти мiстилися й у двох самих древнiх таiнствах християн водохрещеннi й СФвхаристii. Так античнi i бiблiйнi представлення переплiталися в дiалозi Минуцiя Фелiкса в iмя досягнення головноi для нього мети доказу того, що християнство не суперечить шанованому римлянами розуму i що, бiльш того, християни законнi спадкоСФмцi античних фiлософiв.
2. Погляди Тертуллiана на бiблiйнi та античнi вiрування
Зовсiм iншоi думки на цей рахунок був сучасник Мiнуцiя, один iз самих знаменитих апологетiв Тертуллiан. РЖнтелiгентська делiкатнiсть i спокiйна розважливiсть Мiнуцiя в оцiнцi античноi культури змiнюються в Тертуллiана безкомпромiсним критицизмом i емоцiйним вiдкиданням.
Вийшовши, як i Минуций, з латинськоi риторичноi школи, де повновладно правил дух Цицерона, Тертуллиан на вiдмiну вiд Мiнуция не сприйняв нi цiцероновського вiдношення до фiлософii, нi його високоi оцiнки освiченого розуму, добре засвоiвши лише риторичну i лiтературну технiку, що зробила його твiр зразком ранньохристиянськоi полемiчноi лiтератури. В iдейному вiдношеннi дiйсними вчителями Тертуллiана були кiнiки i стоiки.
Опозицiя Тертуллiана сучаснiй йому цивiлiзацii бiльш глибока, нiж у Татiана чи Теофiла. Вiн не тiльки засуджуСФ ii фiлософськi школи i ii моральнi цiнностi, але i близький до того погляду, що цивiлiзацiя взагалi зiпсувала людину. Християнська вiра, згiдно Тертуллiану, вiдповiдаСФ вимозi простоти, тому що мiстить у собi iстину у вже готовому виглядi i тому не маСФ потребу в чи доказi перевiрцi.
Для ii прийняття досить одного розумiння, вона, навчаючи, переконуСФ, а не, переконуючи, навчаСФ. Задача всякого дослiдження, усякого пiзнавального пошуку знайти щось достовiрне, у що можна було б твердо вiрити. Нещастям язичникiв було те, що вони завжди шукали i нiколи не знаходили. Вони тiльки стукалися в дверi iстини, але не вiдкрили iх. Тому вони не мали нiчого твердого, а якщо в процесi дослiдження i нападали на щирий шлях, то це бувало рiдко, випадково i ненадовго. Пошук СФ чи вiдсутнiсть вiри, чи ж ii втрата. Той, хто вже знайшов те, у що вiрить, не маСФ потреби в подальшому дослiдженнi.
Фактично Тертуллiан вiдкидав можливiсть алегоричноi екзегези. Суперечки про схований змiст бiблiйних пасажiв вiн вважав марним мудруванням. Вiн вiддавав перевагу буквальному тлумаченню, навiть якщо воно суперечило самим елементарним вимогам логiки. Якщо щось перевищуСФ здатностi нашого розумiння це не означаСФ, що воно саме по собi абсурдно. Скорiше, навпаки, будь-яке твердження, одкровення, що здаСФться нам абсурдним, ховаСФ в собi найглибшу таСФмницю, що заслуговуСФ тим бiльшоi вiри, чим менш вона тривiальна. РЖншими словами, одкровення непорiвнянне з людськими представленнями, i, чим бiльш що-небудь здаСФться в ньому людинi незбагненним i неможливоi, тим бiльше основ вiрити в його божественне походження i транiендентну iстиннiсть.
Те, що Тертуллiан вiдрiкався саме вiд античного розуму, тобто вiд елiтарного iнтелектуалiзма, а не вiд розуму взагалi, виявляСФться в його високiй оцiнцi розуму природного, природного здорового глузду. Разом iз сучасними йому кiнiками Тертуллiан вважав, що в розбещеному i штучному язичницькому свiтi iскра iстини усе ще зберiгалася тiльки в глибинах хтонiчеськоi, iнстинктивноi природи людини, i особливо в душi незангажованого простолюду; що культура СФ як би хвороба, звiльняючись вiд якоi людство повертаСФться до свого нормального, природного стану стану здорових iнстинктiв i тверезоi розважливостi. Однак це природне стан Тертулiан мислить уже не стiльки як кiнiк, скiльки як християнський теолог.
На його думку, природна, не залучена до культури душа людини СФ християнська. Так що шлях до християнськоi вiри проходить не тiльки через одкровення, але i через самопiзнання i свiдчення душi.
Усякий вiдхiд вiд чистоi вiри убiк ii фiлософiзацii неминуче приводив, на його думку, до СФресi, до перекручення християнського вчення. Тому вiн бачив головного ворога християнства у вiльному фiлософствуваннi i присвятив стiльки енергii критицi гностицизму.
Тертуллiан мислитель не тiльки християнський у широкому змiстi, але i церковний. У його епоху сектантського плюралiзму головною задачею