Украiнськi народнi оповiдi та перекази про легендарних людей i народи
Информация - Туризм
Другие материалы по предмету Туризм
асипати над нею могильний курган, набрав у свiй чобiт землi i витрусив ii потiм на небiжчицю, то замiсть могили вивищилася гора аж попiд хмари, а там, де взяв вiн землю, утворилося провалля на стiльки ж миль завглибшки, на скiльки нова гора вивищувалася над земною поверхнею. Оферуш сiв над проваллям i гiрко-гiрко заплакав; сльози його струменiли в безодню i утворили море: ото саме через те морська вода гiрка й солона, як сльози. Замислив Оферуш вiднайти собi володаря, могутнiш якого не було б нiкого на свiтi. Передусiм пiшов вiн на службу до одного могутнього короля; та король цей боявся нечистого, i Оферуш перейшов на службу до чорта. Виявилось, що чорт не без страху що вiн боiться хресного знамення. Тодi велетень покинув його i пiшов шукати Христа. Зустрiвшись з убогим пустельником, Оферуш звернувся до нього з питанням: Де Христос? Скрiзь, вiдповiв пустельник. Як же менi служити Йому? Молися й працюй. Оферуш не вмiв молитися, та зате готовий був до найтяжчоi працi. Пустельник привiв його до бурхливого, стрiмкого потоку, в глибинi якого тонув усякий, хто наважувався переправитися на iнший бiк. Ти маСФш велетенське тiло i надзвичайну силу, мовив пустельник. Перенось на своiх плечах подорожнiх через води потоку. Твори це во iмя Христа, i Вiн зробить тебе Своiм слугою. Звiдтодi i вдень, i вночi велетень переносив через потiк мандрiвних богомольцiв, спираючись на величезну сосну, як на патерицю. Якось уночi, втомлений денною працею, Оферуш мiцно заснув. Зненацька крiзь сон йому почувся голос Дитини, що тричi назвала його iмя. Велетень пiднявся, посадив Дитину до себе на плече i ступив до води. Ранiш вода ледве сягала його колiн, зараз хвилi здiймалися щораз вище й вище i в шаленствi били об крутi береги. Оферуш вiдчув на собi страшний тягар, зiгнувся пiд Ношею i з ляком промовив: О Дитя! Чому Ти таке важке, так нiби я пiдняв на своi рамена цiлий свiт? Ти пiдняв Того, Хто створив свiт, вiдказувало Маля-Христос (то був Вiн). Охрещений Самим Спасителем во iмя Отця i Сина i Святого Духа велетень став зватися з того часу Христофором, тобто носiСФм Христа.
Нинi вже вiдомо понад пять опублiкованих украiнських легенд, записаних у рiзних мiiевостях. У Марiупольському повiтi розповiдають, що колись був такий час, коли зовсiм не було смертi, а натомiсть жили одноокi песиголовцi. Бувало, спiймають песиголовцi людину, закинуть ii до ями, та й вiдгодовують там цукерками та пряниками, поки вона не обросте салом, як вгодоване порося. Тодi лiзуть до ями, мацають ii за боки чи багато сала: якщо можна промацати до кiстки, то, значить, ще вона не вгодувалася, як слiд; а якщо промацати до кiстки не можна, в такому разi роблять iй надрiз на пальцi: зявиться кров ще вiдгодовують, а не зявиться значить, вона вже цiлком готова, i тодi ii рiжуть. Звiсно, песиголовцi вiзьмуть та й зжеруть людину. Стали тодi люди Бога просити, щоб послав на них смерть. Бог зглянувся i послав страшну смерть з косою. Заходилась смерть коло песиголовцiв зовсiм позводила зi свiту.
Старi люди кажуть, що й досi ще СФ та земля, де жили песиголовцi, та тiльки песиголовцiв лишилося вже мало: попереводилися.
В Ушицькому повiтi песиголовцiв звуть сироiдами i кажуть, що в них СФ одна лиш рука, одна нога i одне око. Сироiди чiпляються один за одного й бiгають так швидко, що вiд них дуже важко втекти. Якщо вони зловлять звичайну людину, то вiдразу ж рiжуть ii i зiдають. Живуть сироiди в Туретчинi, за ДунаСФм. У с. Капустяному розповiдають про солдата, який попався було сироiдам. Солдат в усьому слухався iх: сумлiнно працював, копав землю й корiнцi, i сироiди, врештi-решт, упевнились, що вiн вiд них не втече. Якось солдат пiшов до лiсу з маленькою дитиною своiх господарiв i втiк. Вiн змушений був декiлька ночей провести на деревах. РЖшов вiн, сам не вiдаючи куди, i раптом наткнувся на своiх товаришiв-солдатiв, i таким чином урятувався.
Про подiбну пригоду одного з руських людей розповiдають i в Сумському повiтi. Колись, кажуть, на свiтi було багато людожерiв, або песиголовцiв. У них не так, як у нас два ока, а всього лиш було одне, величезне- превеличезне, бiльше, нiж у вола, та й те посеред лоба. Вони часто захоплювали бiлих людей, вiдгодовували iх волоськими горiхами i тодi робили час вiд часу надрiзи на тiлi: якщо йшла кров, то людину вiдгодовували далi, поки вона зовсiм не запливала жиром. Спiймали песиголовцi одного руського i призначили його до себе лакеСФм. Новий полоняник так сподобався iм, що песиголовцi не рiзали його, а все лиш стежили, чи не стане вiн тiкати додому. А вiн не знав навiть дороги додому, i зовсiм не помишляв про втечу. iжу для них вiн готував з полозiв i шматкiв гадюк, до того ж песиголовцi якнайсуворiше заборонили, щоб сам вiн щось з того iв: якщо ж тiльки, сказали вони, iстимеш, то помреш. Довго стримувався вiн, а потiм вирiшив: Все одно помру одна смерть! Не мучитимусь принаймнi в них! РЖ з цього часу став вiн iсти крихiтнi шматочки полозiв, однак не помер, iв вiн так потрошку, iв, i почав раптом розумiти, де яка трава, i вiд чого вона лiкуСФ; дiзнався також, яка дорога веде додому, i що його рiднi ще живi. От вiн i вирiшив тiкати. Зiбрався, запасся усiм на дорогу i пiшов. РЖде вiн, iде, зненацька перед ним вiдкрилося таке болото, що нi перейти його, нi перебрести через нього бiльш як на пiвверсти. Вiн нарвав оситняку, обмотався ним увесь i сяк-так перебрався через болото. Песиголовцi кинулися за ним у погоню, а вiн уже по той бiк болота. Повернись!