Три поділи Речі Посполитої
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
µння якої було необхідно нейтралізувати відкриту протидію Австрії й приховану Пруссії. На адресу Катерини (принаймні, у Росії XIX століття) висловлювався чи не єдиний докір у посиленні Пруссії й передачі української Галичини Австрії. Проти течії насмілювалися йти тільки тодішні революційні демократи - М. Бакунін і А. Герцен, що призивали повернути незалежність Польщі, поділеної "між одною німкенею й двома німцями". [7, 9-11]
У результаті в 60-ті роки XIX століття під впливом авторитету С.М. Соловйова, який опублікував у 1863 році, році чергової польської кризи, перше в Росії комплексне дослідження розділів - "Історію падіння Польщі", сформувалася і стала базовою й перейшла потім у радянські підручники історії "національна" концепція, відповідно до якої Росія, беручи участь у розділах Польщі, тільки повертала у свій склад українські й білоруські землі, не приєднавши ні пяді території корінної Польщі (питання про Литву й Курляндію трактувався як такий, що мав для них позитивні наслідки у звязку з тим, що "Росія була більш економічно розвинена, нім Річ Посполита"). При цьому, однак, відзначалося, що "російський царат... разом із Пруссією й Австрією відповідає за участь у цьому несправедливому акті". [6, 12-14]
На перший погляд, подібні оцінки виглядають досить зваженими, особливо з урахуванням визнання колективної відповідальності царату за "несправедливий акт" у відношенні Польщі. Якщо ж вникнути глибше, то пошук "головного лиходія" або виділення одного, хоча й важливого, фактору з комплексу причин, що обумовили розділи, не просто веде від неупередженого погляду на бурхливу й суперечливу історію міжнародних відносин у Європі в другій половині XVIII століття. Ми маємо справу з типологічно невірним підходом, оскільки оцінка історичних подій двовікової давнини на основі реалій і моральних постулатів пізнішого часу занадто часто створює ґрунт для політизованих спекуляцій, що не мають нічого загального з осмисленням історичного досвіду. Стосовно до розділів Польщі зрозуміти логіку настільки багатомірного, полівалентного процесу це й значить відплатити по заслугах його учасникам.
Виходячи із цього, представляється, що вийти на не ангажовані, обєктивні оцінки розділів можна лише за умови системного підходу, що припускає їхній розгляд у рамках еволюції міжнародних відносин у Європі, простеженої протягом досить тривалого тимчасового періоду. Це дає можливість не тільки виявити ретроспективні його джерела, але й урахувати наступний розвиток тенденцій, які його породили.
Справедливості заради треба сказати, що такі спроби робилися як раніше (французьким істориком А. Сорелем, і В.О. Ключевським), так і в останні роки німецькими дослідниками М.Г. Мюллером і М. Шульце-Весселем, російським Інститутом словянознавства, який випустив збірник "Польща і Європа в XVIII столітті. Міжнародні й внутрішні фактори розділів Речі Посполитої " (М., 2000). Зараз, після кардинальної зміни геополітичної ситуації в Європі й світі, подібний підхід представляється особливо перспективним. [5]
І.2 Становище Речі Посполитої в середині-кінці XVIII ст. Причини поділів
Польська проблема була однією з основних у зовнішній політиці Росії протягом усього XVIII ст. Росія була зацікавлена в слабкій і слухняній Польщі, а в перспективі й у поверненні під російський скіпетр польських земель, що колись входили до складу Київської Русі. Кризовий стан польської державності (виборний, майже позбавлений реальної влади король і погано керований сейм, на якому всякий рядовий шляхтич міг накласти вето на будь-яке рішення) сприяв досягненню цих цілей, і вже із часу Петра І Росія фактично диктувала свою волю ніколи грізному супротивникові.
Поділи Польщі були трагічним запереченням однієї з "найгеніальніших" засад міжнародної політики шляхетської Речі Посполитої. Ця засада проголошувала, що власне слабкість держави держави, яка нікому не загрожує, є гарантом її існування, ("Польща безвладдям сильна"). Насправді ж слабкість держави спонукала її сусідів до ліквідації Речі Посполитої. Польська політична еліта, перейнята боротьбою за свої вузькі, егоїстичні інтереси, не спромоглася розгледіти ознак грізної кризи, що вже так виразно почали проглядатися з початком XVIII століття. Намагання царя Петра I запровадити певне кураторство Росії над Польщею (що й сталося у 1717 році: за згодою сейму Росія стала гарантом збереження устрою Речі Посполитої), порозуміння між трьома її сусідами щодо "польського питання" виконане без участи самих поляків ("угода трьох чорних орлів" від 1726 року і наступні домовленості), недвозначно вказували на прагнення "дефінітивно розвязати польське питання". [7, 23]
Проте польські консервативні політики трактували усе це як найвищий гарант її суверенності та непорушності її кордонів. Основним ініціатором поділів Польщі була спонукувана Австрією Пруссія. Обидві імперії непокоїло намагання Росії включити Польщу в орбіту своїх необмежених впливів. Однак поділ Речі Посполитої без згоди та участи в ньому Росії був неможливим.
Ідея поділу знаходила щораз більше прихильників і в самій Росії. Російська політика брутальної, тотальної патронації над Польщею привела до наростання спротиву, що проявилось, зокрема, у формі змагань за трон під час останніх виборів короля, а особливо під час Барської конфедерації 1768-1772рр., у прагненні реформ та в емансипації частини політичної еліти Речі Посполитої (у 1780-1792 рок