Становлення фiлософсько-правовоСЧ проблематики в античнiй та середньовiчнiй фiлософiСЧ
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
ель вбачав у помiркованiй цензовiй демократiСЧ, що може примирити громадян в умовах конфлiктiв, причинами яких можуть бути порушення рiвноваги у суспiльствi або недотримання полiтичноСЧ справедливостi. Оскiльки перевороти супроводжуються вiдповiдними змiнами державних форм, для збереження стабiльностi Арiстотель пропонуСФ комплекс заходiв, що збережуть стiйкiсть даноСЧ влади (виховання громадян, справедливiсть у законах i в управлiннi).
Незважаючи на розбiжностi, i Платон, i Арiстотель вважають, що iнтереси окремоСЧ особистостi (хоча i рiзною мiрою) мають пiдкорюватися державному iнтересу, а влада маСФ знаходитися в руках таких правителiв, якi СФ (в iдеальному варiантi) мудрими фiлософами або гнучкими полiтиками i законодавцями, здатними пiклуватися про благо народу.
РЖдею державного управлiння як своСФрiдного мистецтва розглядав римський оратор та iсторик Плутарх, який пiдкреслював, що управлiння державою i народом полягаСФ в тому, щоб правителi не вдавалися до крайнощiв бути жорстокими або мякими, а вибирали тАЬзолоту серединутАЭ у своСЧх державних рiшеннях, якi б задовольняли потреби всього народу, нацiСЧ, держави. Плутарх зауважував, що люди недовго слухаються тих, хто не може управляти, i покора це якiсть, якоСЧ треба навчати своСЧх пiдданих. Мистецтво володаря полягаСФ в тому, щоб вселити у пiдданих покору i бажання пiдкорятися. Вiн iз сарказмом вiдгукувався про тих правителiв, якi дбають лише про багатство.
Поступово, на змiну концепцiй, що вбачали головним засобом вдосконалення iндивiда його входження до суспiльного цiлого, прийшли теорiСЧ про те, що умовою щасливого й доброчесного життя СФ звiльнення вiд влади зовнiшнього свiту i передусiм соцiально-полiтичноСЧ сфери. Такими були школи стоСЧкiв та епiкурейцiв.
СтоСЧки (Зенон, Сенека, Епiктет, Марк Аврелiй) вважали за необхiдне звiльнитися вiд влади зовнiшнього свiту, досягти внутрiшнього спокою, вони визначали своСЧ вчинки розумом, розглядали природу як фатум (тАЬПримирись iз фатумом, не чини йому опорутАЭ, такою була заповiдь Сенеки).
Вiдмовою вiд соцiальноСЧ активностi характеризувалася фiлософiя Епiкура та його послiдовникiв. Суспiльний союз розглядався ними не як мета, а як засiб для досягнення особистого благополуччя. Епiкурейська етика СФ гедонiстичною, тобто заснованою на досягненнi задоволення як мети людського життя. Найвище задоволення епiкурейцi вбачали в досягненнi атараксiСЧ душевного спокою та безтурботностi за умови, якщо людина може упокорити своСЧ пристрастi й пiдкорити СЧх розуму.
У РЖРЖРЖ ст. до н. е. в давньому Римi сформувалася самостiйна наука, в основi якоСЧ правовi iдеСЧ античностi юриспруденцiя. Римськi юристи розробили як загальну теорiю права, так i основи цивiльного, державного, адмiнiстративного, кримiнального, мiжнародного права.
3. Особливостi фiлософсько-правовоСЧ думки середньовiччя. Фiлософська думка середньовiччя належить до епохи феодалiзму (VХV ст.)
Фiлософiя цiСФСЧ епохи осмислювала свiтогляднi проблеми в межах релiгiйного свiторозумiння. ОднiСФю з найважливiших тем була тема спiввiдношення Бога й створеного ним свiту, зокрема, вiдносин Бог-людина. Особливостями середньовiчноСЧ фiлософiСЧ СФ звязок з БiблiСФю як парадигмою знання про Бога, свiт, людину та СЧСЧ iсторiю; дуалiзмом божественного i людського, сакрального i грiховного; теодицiСФю як боговиправданням та есхатологiСФю як вченням про долю свiту i людини.
Протягом декiлькох столiть у середньовiчнiй фiлософiСЧ точилась боротьба реалiзму та номiналiзму. Пiд реалiзмом розумiли вчення, згiдно з яким справжньою реальнiстю володiють тiльки загальнi поняття чи унiверсалiСЧ, а не окремi предмети, наявнi в емпiричному свiтi. Наприклад, Ансельм Кентерберiйський (1033-1109) розглядав унiверсалiСЧ як думки Бога перед актом творення, оскiльки творення не могло вiдбутися без певного плану та зразка. За допомогою цього людський розум пiзнаСФ сутнiсть речей, бо ця сутнiсть i СФ не що iнше як загальне поняття. Зрозумiло, що для реалiстiв пiзнання було можливим лише за допомогою розуму, бо тiльки розум здатен осягнути загальне, усвiдомити його.
Протилежний напрям повязаний з пiдкресленням прiоритету волi над розумом i набув назву тАЬномiналiзмтАЭ. Вiн виходить з того, що загальнi поняття продукти людського мислення, тобто лише iмена, назви предметiв. Номiналiсти доводили, що Бог мислить iндивiдуальними, а не унiверсальними (загальними) образами. Одиничне вiддаСФться Боговi, загальне людинi. Таким чином, у спiввiдношеннi загального та окремого акцент був змiщений на користь окремого. Загальне (унiверсалiСЧ) було поставлено в залежнiсть вiд окремого, визнане вторинним, що походить вiд окремого.
У середньовiчнiй фiлософiСЧ розрiзняють перiоди патристики i схоластики.
Найвiдомiший християнський мислитель перiоду патристики Аврелiй Августин (354-430) висловлював думку про першiсть вiри над розумом, дотримувався iдеСЧ нерiвностi як вiчного незмiнного принципу громадського життя. Протиставляючи земний град Божому, Аврелiй Августин доводить, що люди нездатнi встановити правопорядок. Основа правопорядку це страх божий i Бог, погрожуючи людям покаранням, тим самим допомагаСФ СЧм утриматися на краю безоднi зла, бо людина це промiжна ланка мiж твариною та янголом. Звiдси постаСФ необхiднiсть пiзнання Бога як сенсу людського життя.
Одним з найвидатнiших представникiв схоластики був монах Домiнiканського ордену Фома Аквiнський (1225-1274), який намагався обТСрунтувати основнi принципи христи