Становлення фiлософсько-правовоСЧ проблематики в античнiй та середньовiчнiй фiлософiСЧ
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?лiшаСФ, тепле стаСФ холодним i т. д. Виникнення та зникнення, життя i смерть, буття i небуття повязанi мiж собою, переходять один в одноготАЭ. Гераклiт вважав, що перехiд явища з одного стану в iнший вiдбуваСФться внаслiдок боротьби протилежностей. Вiн вчив, що свiт СФдиний, вiн не створений жодним з богiв i жодним з людей, а був, СФ та буде вiчно живим вогнем. Цей вогонь закономiрно спалахуСФ i закономiрно гасне. Дiалектика Гераклiта враховувала обидвi ознаки явища i його мiнливiсть, i його незмiннiсть у природi. Але вона не була адекватно сприйнята сучасниками. Так, учень Гераклiта Кратiл (V ст. до н. е.) закликав iгнорувати момент сталостi. Вiн висунув iдею безперервного потоку в СЧСЧ крайньому вираженнi. Кратiл говорив, що в одну й ту ж рiчку не можна ввiйти не тiльки двiчi, а й один раз. Така думка призводить до релятивiзму (вiд лат. relativus тАЬвiдноснийтАЭ), тобто однобокого пiдкреслення постiйноСЧ мiнливостi дiйсностi, несприймання вiдносноСЧ сталостi речей та явищ. Якщо все тiльки потiк i немаСФ нiчого сталого, то думцi немаСФ на чому зупинитися й пiзнання неможливе. Але, сам Гераклiт розумiв, що рiчка, яка тече тАЬзмiнюючись, заспокоюСФться тАЭ.
Гераклiт вважав, що весь свiт пiдкоряСФться космiчному Логосу: йому пiдлегле життя людей, полiса, держави. Згiдно з ним маСФ будуватися правосуддя та мораль. Логоiе голос космiчноСЧ справедливостi. Тiльки узгоджуючись з ним, людськi дiСЧ набувають мудростi й правди. Державнi закони, всi морально-правовi розпорядження мають бути виробленi на основi законiв Логосу. Через Логос до людини надходить суть i змiст вимог космiчного порядку i космiчноСЧ гармонiСЧ. Вiд Гераклiта беруть початок природно-правовi доктрини античностi й Нового часу, що вбачають у природному правi деякий розумний початок (норму загального розуму), яка маСФ виявлятися в позитивному законi.
Починаючи з Гераклiта у давньогрецькiй фiлософiСЧ бiльш чiтко прослiдковуються матерiалiстичнi та iдеалiстичнi тенденцiСЧ.
Матерiалiстична тенденцiя була вперше обТСрунтована Демокрiтом (V ст. до н. е.), який розглядав свiт як СФдине цiле, що складаСФться з великоСЧ кiлькостi атомiв. Демокрiт перший в iсторiСЧ античноСЧ фiлософiСЧ подолав протиставлення матерiСЧ та духа, стверджуючи СЧх СФдину унiверсальну природу. З iменем Демокрiта в iсторiСЧ фiлософiСЧ повязуСФться зародження матерiалiзму як власне фiлософськоСЧ доктрини. Атомiстична теорiя явища природи пояснювала природними причинами i тим самим звiльняла людей вiд мiфологiчного страху перед надзвичайним, надприродними силами. Демокрiт учив, що свiт не створений богами, вiн iснуСФ вiчно, в ньому все рухаСФться та перетворюСФться з одного стану в iнший, у результатi зСФднання та розСФднання атомiв, таким чином, у свiтi немаСФ нiчого випадкового. Ця позицiя у своСФму крайньому вираженнi привела до появи такого фiлософського вчення, як фаталiзм.
Атомiстичне вчення Демокрiта продовжив Епiкур (IVIII ст. до н. е.), який вважав, що рух атомiв обумовлений СЧх внутрiшньою властивiстю вагою та здатнiстю атомiв самовiльно вiдхилятися пiд час руху вiд прямоСЧ лiнiСЧ. Самовiдхилення атомiв це той мiнiмум свободи у природi, без якого неможливе пояснення випадкових явищ, у тому числi без цього неможливе пояснення свободи дiй людей. Епiкур вiдстоював принцип задоволення як найвище благо, якого можна досягти у життi.
Значний вплив на розвиток фiлософсько-правових поглядiв мали софiсти i Сократ. Софiстiв справедливо називають представниками грецького Просвiтництва: софiсти популяризували знання, виступали з критикою традицiй, звичаСЧв, розвивали мистецтво полемiки. В пiзнаннi софiсти орiСФнтувалися на принцип, сформульований Протагором: тАЬЛюдина СФ мiра всiх речей: iснуючих, що вони iснують, i неiснуючих, що вони не iснуютьтАЭ. КритерiСФм оцiнки гарного i поганого виступали почуття iндивiда. Отже, софiсти показували вiдноснiсть, умовнiсть правових норм, державних законiв i моральних оцiнок. На СЧх думку, держава СФ мiра справедливого i несправедливого, справедливiсть це природне право, що вiдрiзняСФться вiд закону i вiд офiцiйно встановлених правил; СФ написаний закон умовний, мiнливий, тимчасовий, що залежить вiд волi законодавцiв, i неписана справедливiсть.
На вiдмiну вiд софiстiв, Сократ (VIV ст. до н. е.) вбачав своСФ покликання у змiцненнi основ права i моралi. тАЬПiзнай самого себетАЭ це улюблений вираз Сократа. На думку Сократа, в основi людського буття, соцiального порядку лежать вищi божi закони, що мають космiчне походження. Закони держави мають вiдповiдати СЧм. тАЬЩо законно, те й справедливотАЭ, стверджував фiлософ. Вiн вважав, що СФ двi основи моралi та права: 1) субСФктивна й 2) обСФктивна. Пiд обСФктивною основою фiлософ розумiв неписанi вищi божi закони, а субСФктивна це знання, через них лежить шлях до моральноСЧ поведiн-ки, а через незнання шлях до порокiв i злочинiв. Фiлософiя СФ шляхом до знання, тому розглядалася Сократом як засiб формування доброчесноСЧ людини i справедливоСЧ держави. СвоСЧм життям Сократ доводив, що лише доброчесна людина може бути щасливою.
Родоначальником фiлософськоСЧ системи обСФктивного iдеалiзму був Платон (VIV ст. до н. е.). Згiдно з вченням Платона тiльки свiт iдей СФ iстинне, справжнСФ буття, а конкретнi речi це щось середнСФ мiж буттям i небуттям, вони лише тiнi iдей. Платон вважав, що свiт СФ божим царством, в якому до народження людини знаходиться його безсмертна душа, а самi iдеСЧ вiдiрванi вiд свiдомостi конкретних людей. Потiм душа потрапляСФ на грiшну землю, де тимчасово знаходиться у людському тiлi, як вязень у вя