Становлення фiлософсько-правовоСЧ проблематики в античнiй та середньовiчнiй фiлософiСЧ
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?нь янтАЭ, темне свiтле, спокiй рух, земне небесне тощо), знаходяться у взаСФмодiСЧ. Щоб управляти, треба навчитися володiти собою: тАЬВ державi того, хто вмiСФ управляти собою, не буваСФ заколотiв; в державi того, хто не вмiСФ управляти собою, не буваСФ порядкутАЭ.
Проблеми управлiння й держави посiдали центральне мiiе в фiлософiСЧ легiзму. Легiсти вважали закон основою суспiльного порядку. Держава, на СЧх думку, виступаСФ головним регулюючим механiзмом, тому маСФ право втручатися в усi сфери суспiльного життя i приватне життя громадян. Легiсти вiдмовлялися вiд гуманностi, обовязку, вважаючи СЧх загрозою для держави.
Таким чином, характерною особливiстю фiлософських поглядiв Давнього Сходу була еволюцiя мiфологiчного свiтогляду до рацiонального мислення, усвiдомлення людиною змiсту i значення буття, пошуки сенсу людського iснування.
2. Особливостi античноСЧ правовоСЧ культури. Космоцентричне обТСрунтування права
Антична фiлософiя це фiлософська думка Давнiх ГрецiСЧ та Риму, що охоплюСФ час з VI ст. до н. е. до VРЖ ст. н. е. i подiляСФться на такi перiоди: натурфiлософський, або досократичний (вiд Фалеса до Сократа), коли зароджувалася i формувалася фiлософiя; класичний (Сократ, Платон, Арiстотель), коли фiлософiя набула розквiту, й еллiнiстично-римський.
Розвиток античноСЧ фiлософiСЧ повязаний з розвитком наукових знань, полiсноСЧ (мiськоСЧ) демократiСЧ, мисленням вiльних громадян. Саме в нiй сформувалися джерела СФвропейськоСЧ цивiлiзацiСЧ та культури.
Серед основних iдей i проблем античноСЧ фiлософiСЧ першочергового значення набувають:
1) проблема виникнення Космосу, його структури i розвитку, а також походження свiту, його безперервна змiна, матерiя та СЧСЧ атрибути (рух, простiр, час), боротьба протилежних початкiв (Фалес, Анаксiмандр, Зенон, Парменiд, Демокрiт та iн.);
2) проблема людини та СЧСЧ ставлення до iнших людей: природа i сутнiсть людськоСЧ моралi, СЧСЧ спiввiдношення з нормами права, питання полiтики i державного устрою, питання про природу i сутнiсть людськоСЧ свiдомостi, спiввiдношення в нiй рацiонального та iррацiонального, проблеми осягнення iстини, людина як мiкрокосм з СЧСЧ багатим духовним змiстом (Сократ, Протагор, Горгiй, Епiкур та iн.);
3) проблема свободи людини i досягнення нею щастя, iдея могутностi й сили людського духу в його прагненнi до вiльного й творчого життя, до пiзнання як щастя вiльноСЧ людини i т. iн. (Сенека, Епiктет, Аврелiй, Епiкур, Тит Лукрецiй Кар та iн.);
4) проблема вiдносин мiж Богом i його творiнням людиною, iдея Логоса як обСФктивного та незнищенного закону свiтоустрою, загальноСЧ закономiрностi (Плотiн, Фiлон Александрiйський та iн.);
5) проблема генези та природи пiзнання, логiчного й методологiчного рацiонального пошуку iстини, питання логiки, логiчних форм, правильного мислення, а також проблема соцiального устрою, держави, права, управлiння, етики, естетики, риторики тощо (Платон, Арiстотель та iн.).
В античнiй фiлософiСЧ значне мiiе посiдала фiлософсько-правова проблематика, що вiдбивала полiтичнi, соцiальнi, етичнi змiни, якi вiдбувалися на той час у суспiльствi. Безлiч сильних i квiтучих грецьких мiст-полiсiв обСФднувала духовна СФднiсть, на основi якоСЧ сформувалася СЧхня нацiональна самосвiдомiсть, упевненiсть у своСЧй величi й обраностi. Енергiйне освоСФння свiту, вiдданiсть справi пiзнання, вiдмова вiд консервативних традицiй дали змогу грекам створити велику культуру, в тому числi й фiлософсько-правову, що вплинула як на СФвропейську, так i на свiтову цивiлiзацiю в цiлому.
Вже в епоху Гомера (кiнець 2 тис. до н. е.) греки оперують такими поняттями, як правда, справедливiсть, звичай, звичаСФве право, закон. У Гомера божа за своСФю природою справедливiсть виступаСФ як обСФктивна пiдстава i критерiй правового. Те, що вiдповiдало тодiшнiм поглядам на справедливiсть, сприймалося як право.
Пiзнiше уявлення про взаСФмозвязки справедливостi й права знайшли продовження в творчостi тАЬсеми мудрецiвтАЭ Солона, Фалеса, Хiлона, Бiанта, Клеобула, Пiттака, Перiандра. Вони доводили необхiднiсть дотримання тАЬмiритАЭ та тАЬзолотоСЧ серединитАЭ в усiх справах i дiях. Цi поняття вважалися уособленням справедливостi й моральноСЧ основи людськоСЧ поведiнки, а також положень законодавства. Так, реформатор Солон, який намагався в управлiннi Афiнами дотримуватися норм права й справедливостi стверджував: тАЬПерше нiж карати, навчись покiрностiтАЭ.
Пiфагор та його послiдовники (VI ст. до н. е.) започаткували уявлення про те, що життя людей маСФ бути приведене до справедливостi й права, до належноСЧ мiри людських взаСФмовiдносин. Вони стали авторами важливого положення про те, що тАЬсправедливе полягаСФ у вiдплачуваннi iншому рiвнимтАЭ. Пiд поняттям тАЬналежна мiратАЭ i тАЬдомiрнiстьтАЭ пiфагорiйцi розумiли вiдому пропорцiю (числову за своСФю природою), тобто деяке прирiвнювання, рiвнiсть.
Подальше поглиблення концепцiСЧ про обумовленiсть полiсних законiв обСФктивними загальноосвiтнiми закономiрностями можна також знайти у Гераклiта (VIV ст. до н. е.), який розглядав проблеми права, як i всi земнi людськi справи i вiдносини у нерозривному звязку та СФдностi з космiчними процесами. Знання про справедливiсть i закон це частина знань про Космос (як тАЬупорядкований ВсесвiттАЭ, тАЬсвiтовий порядоктАЭ).
Гераклiт був великим дiалектиком античного свiту, вiн вчив, що все суще постiйно переходить з одного стану в iнший: тАЬВсе тече, все змiнюСФться; в одну й ту ж рiчку не можна ввiйти двiчi; у свiтi немаСФ нiчого нерухомого: холодне те