Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
? ворожих дій. Порушити цю підписку означало одне: загибель не лише партизанів, але й членів їх сімей [20, с. 18].
До середини грудня 1941 р. продовжувалися сварки й непорозуміння у загоні № 66 Зміївського району, особливо серед командного складу. Довелося і його виводити до частин Червоної Армії. Дворічанський загін, в якому налічувалося 60 чоловік, припинив існування тому, що його командир голова райвиконкому І.М. Ткачов став працювати на німців секретарем районного земельного управління, кинувши партизанів напризволяще. Деякий час діяла диверсійна група, яка разом з розвідниками Червоної Армії провела низку вдалих операцій. Взимку 1942 р. 4-1 відділ НКВС послав групу дворічан зняти 150 м кабелю ворожого звязку. Влітку 1942 року німці виявили й розстріляли частину бойової групи Ф.В. Титаренка, яка (можливо це зробив хтось інший) висадила в повітря міст між станціями Тополі та Дворічна [36, с. 28]. Після арешту німцями більшості дворічанського партактиву (12 комуністів було розстріляно) партизанська група Г. Мартовицького до січня 1943 року переховувалася на території Ворошиловградської області, зявившись у райцентрі разом з частинами Червоної Армії 2 лютого 1943 р.
В серпня 1944 р. колишній комісар Ізюмського партизанського загону № 2 О.К. Різник з сумом скаржився, що знав багато охочих давати інструкції щодо боротьбі у ворожому тилу, але залишатись у цьому бажаючих бракувало. Далі він перелічував прізвища тих комуністів, які не тільки залишилися в окупації, але й пішли на службу до німців [41, с. 68]. Дійсно, наприклад, командир Ізюмського партизанського загону № 1 Л.Ю. Тесленко не лише здався ворогам влітку 1942 р., але й видав їм склад партизанської групи в Червонооскільському лісі, внаслідок чого більшість її загинула.
Партизанські загоні створювались без розуміння їх бійцями становища, в якому вони опиняться, залишившись віч-на-віч з розгалуженою структурою каральних та розвідувальних органів фашистів. До червня 1942 року німецька влада мала в своєму розпорядженні всі необхідні дані про тактику, озброєння партизанів, особливості майже кожного загону. Саме взимку 1941/1942 років більшість партизанських загонів не витримала випробувань через сильні морози, брак продовольства й дефіцит озброєння, постійні каральні експедиції в лісі за участю охоронних загонів вермахту, поліції, угорських частин. Фактично партизани до весни 1942 року вимушені були переховуватися в родичів і знайомих, а в землянках залишились в переважно комуністи, яким загрожував концтабір або розстріл. Більше того, недовіра до партизанів, що не були членами ВКП(б) або ВЛКСМ, примушувала навіть зброю ховати так, щоб про неї знала лише комуністична частина загонів.
Навіть у червні 1943 року штаб партизанського руху Південно-Західного фронту відзначав, що для боротьби з загонами партизанів німці дуже рідко залучають регулярні військові частини. Переважно воювали з партизанами охоронні загони, польова жандармерія, дезертири з Червоної Армії, націоналістично налаштовані українці, куркулі, члени сімей репресованих 41, с. 45]. Безсумнівну, полковник Асмолов перелічив занадто багато класових ворогів, але дійсно затятість поліцейських та допоміжних загонів, складених з радянських громадян, значно посилювалась після того, як партизани спалювали їхні будинки і знищували сімї. Лише з кінця 1942 початку 1943 керівництво загонів зрозуміло цю помилку, розгорнувши кампанію вербування старост та поліцаїв до складу агентів більшовицького партизанського руху.
Розширенню масштабів опору, особливо стихійного, значно сприяла директива Гітлера № 46 від 18 серпня 1942 р., в якій він наказав до початку зими знищити всіх партизанів. Після цього ще сильніше запрацювала ідея: жорстокість німецької влади повинна переважати настирливість більшовиків, які примушують населення підтримувати партизанів. Доповідь відділу пропаганди вермахту від 8 лютого 1942 р. наочно свідчила, що її автори не розуміють очевидної істини: радянська влада зуміла по-своєму перевиховати значну частину народу. солдатам та офіцерам окупаційної армії вперто прищеплюють думку про перевагу німецької раси над місцевим населенням. Накази для вермахту забороняли не тільки ділитися продовольством з місцевими жителями, але й гасити під час пожежі їхні будинки, якщо була відсутня небезпека для самих німців [70, с. 235].
Ще з липня 1941 р. частинам вермахту дозволялось розстрілювати з дозволу офіцерів усіх запідозрених у партизанських діях. За порушення комендантської години належав розстріл, не дивиною стали розпорядження вішати тих жителів, що "терплять" партизанів. Щоб настрахати населення, тіла жертв залишали на кілька днів непохованими. Кара чекала навіть на тих, хто надавав будь-яку допомогу військовополоненим або оточенцям [50, с. 90].
Політизація дисципліни в гітлерівській армії, вимога сліпого й беззаперечного послуху породжувала страх за невиконання наказу, а з ним виміщення злоби на цивільному населенні.
Між тим керівництво ВКП(б) вперто вимагало від керівників партизанського руху насамперед масовості, різного збільшення кількості зєднань та загонів. Навіть 15 липня 1943 р. Політбюро ЦК КП(б)У видало чергову постанову "Про стан і дальший розвиток партизанського руху на Україні", в якій ставилося завдання ширше залучати до боротьби робітників та службовців міст, створювати загони диверсантів, терористів, розвідників, організаторів. І це незважаючи на визнання величезних втрат серед партизанів, незадовільну агентурну розвідку [71, с. 52].
Таким чином, н?/p>